Гроші не пахнуть або Що робити з Грибовицьким сміттєзвалищем

|

Тут уявляєш себе людиною давно забутої Богом цивілізації. На цьому місці можна знімати фільм про наслідки Армагеддону. Сюди, зрештою, варто час від часу вивозити чиновників та підприємців, аби на власні очі побачили наслідки власного господарювання. Побачили і вжахнулися…

Навколо, скільки бачить око – величезні гори сміття, оповиті нестерпним смородом. Серед усього цього – зграї чайок та ворон, та істоти, чимось схожі на людей. І ті, й інші наполегливо порпаються у відходах в пошуках лише їм відомих багатств. І ті, й інші з особливим нетерпінням чекають свіжого товару, і прудко кидаються до машин, що привозять нові партії сміття.

Істоти, схожі на людей, при ближчому розгляді виявляються таки людьми. На контакт йдуть неохоче, дивляться насторожено, хоча й не вороже. Тут кожен має свою справу, і територію, чужаків не люблять, але якщо ти не претендуєш на чужу власність – що ж, можеш дивитись. Хоча кажуть, що колись до зайд могли застосувати і фізичне насилля – на цій території свої закони. На краю гори сміття – халабудки, зведені з дошок, фанери, картону та іншого підручного матеріалу.

Тут живуть, чи може просто ховаються від сонця чи дощу? Спитати в нікого.
Що шукають ці люди серед сміття? Багато чого. Обізнані стверджують, що заробляють місцеві сталкери не менше 50 гривень в день, знаходячи серед відходів потрібні речі. А інколи бувають й справді цінні знахідки – антикваріат, золоті вироби, навіть мобільні телефони.

Клондайк, та й годі…

* * *

Ми на Грибовицькому сміттєзвалищі, що розташоване всього в кілометрах трьох за міською межею Львова. Розташоване справді в мальовничій місцевості – з краю сміттєвої гори видно довкола красиві заліснені горби, садки та села. Якщо, звісно, забути про те, що під ногами не земля, а сорокап’ятиметровий шар сміття. І що більш, ніж 9 мільйонів тон його спресоване на площі у цілих 33 гектари. І що щороку цей полігон поповнюється ще мільярдом кубометрів твердих відходів.

Чому саме цю місцину у далекому 1959 році злий вибір перетворив на звалище побутових відходів більш ніж півмільйонного міста, зараз сказати важко. Втім, у ті часи накази не обговорювалися: партія сказала „треба”, – значить треба. Спеціалісти при цьому вважають, що місце було вибрано не найгірше – природне урвище, певний захист від вітрів, знову ж таки, не треба далеко везти. Однак, спробуйте переконати у правильності такого вибору мешканців навколишніх сіл, зокрема, найближчих до сміттєзвалища Грибовичів.

Перші проблеми з місцевим населенням почалися у кінці 80-х. Одночасно спрацювали два фактори. Сміттєзвалище почало горіти, і ядучий дим досяг околиць села, а перебудовчі процеси додали сміливості місцевим мешканцям. З того часу протести виникають з більш-менш певною регулярністю. Було різне: і мітинги, й пікети, і перекриття дороги, що веде до сміттєзвалища. Органи влади різних рівнів з не меншою регулярністю приймають рішення, що мали б вирішити проблему. А віз, як мовиться, і нині там.

Початок останньої спроби ліквідації проблеми Грибовицького сміттєзвалища датований минулим, 2004-м роком. Саме тоді чергова погроза перекрити дорогу, а відповідно припинити вивіз сміття на звалище, призвела до підписання угоди між чотирма владними органами – облдержадміністрацією, Львівськими обласною, міською та Жовківською районною радами.

Представники влади домовилися розробити та здійснити комплекс заходів, що дозволили б нарешті позбутися проблеми, що поступово набуває масштабів екологічного лиха. На сьогодні Грибовицьке сміттєзвалище входить у перелік сотні екологічно найнебезпечніших об’єктів України.

* * *

Угоду підписано рік тому, а реальні роботи розпочалися лише тепер. Такий основний зміст претензій, які представники місцевих органів влади висловили до колег з обласного центру на недавній виїзній нараді, що відбулася просто на сміттєзвалищі під головуванням першого заступника голови ЛОДА Мирослава Сеника. Претензії справедливі. Прийняте минулоріч рішення фактично не було підкріплене фінансово – і міський, і обласний бюджет не передбачав серйозних коштів на заходи, передбачені угодою. Лише цьогоріч віз зі скрипом зрушився з місця.

Заступник міського голови Львова Ігор Базарник повідомив, для прикладу, що у минулорічному міському бюджеті на вирішення проблем сміттєзвалища було виділено лише 100 тисяч гривень. Бюджет 2005 року передбачає на ці заходи уже 3,3 мільйона гривень, і можливо збільшиться ще на мільйон.

Отож гроші з’явилися. Зараз повним ходом провадяться дослідницькі роботи, які мають визначити згубний вплив сміттєзвалища на екологічну ситуацію у прилеглих населених пунктах, зокрема на якість питної води.

У квітні геохімічним інститутом завершено перший етап робіт, – з цією метою пробурили 25 свердловин, з яких брали проби підземних вод. Ще 27 свердловин буде пробурено на другому етапі робіт, на якому має бути створена моніторингова мережа, що постійно відслідковуватиме якісні зміни стану води у часі. Цей етап має бути завершено у листопаді.

Що далі, після того як дослідження буде завершено? Про це ми спілкувалися з членом екологічної групи, створеною на підставі вищезгаданої чотиристоронньої угоди, депутатом Львівської міської ради Мироном Колодком.

* * *

Мирон Колодко розділяє дві проблеми: одна з них стосується існуючого сміттєзвалища і зосередженого на ньому сміття (загальна кількість якого становить 9 мільйонів 315 тисяч тон), інша – вирішення загальної ситуації з переробкою сміття у регіоні, тобто будівництва сміттєпереробного заводу.

Що ж усе таки робити зі сміттєзвалищем? Адже зрозуміло, що дев’ять з хвостиком мільйонів тон сміття нікуди не подінеш. Завдання в іншому – привести сміттєзвалище до більш-менш цивілізованого вигляду і максимально мінімізувати його вплив на оточуюче середовище.

Комплекс заходів, які для цього потрібно зробити, більш-менш відомий. Згрубша, розповідає Мирон Колодко, його можна поділити на чотири види робіт: інфільтрацію, дегазацію, ліквідацію гудронних озер та рекультивацію території.

* * *

Найважливішим у цьому ланцюжку є інфільтрація, або відбір фільтратів. Фільтрати – це органічні рештки, які утворюются внаслідок перегнивання сміття та хімічні речовини, найшкідливішими з яких є солі важких металів. Уся ця гидота вимивається дощовими водами і потрапляє у води грунтові, а з ними – у криниці, потічки, відкриті водойми. Саме вони становлять найбільшу небезпеку для екології навколишніх сіл.

Слід зауважити, що страждають від цього не лише селяни з Грибович, Малехова чи Збиранки. Зібраний на цих землях сільськогосподарський урожай так чи інакше потрапляє на стіл львів`ян. Уся найближча до звалища околиця Грибович заповнена парниками та теплицями. Так що вивезене зі Львова сміття, пройшовши цикл перетворень, повертається на столи львів`ян у вигляді малопривабливих хімічних сполук, що причаїлися в зовні апетитних огірках чи помідорах.

Зважаючи на важливість проблеми, комісія розглянула різні схеми очистки відбору фільтратів. Спочатку пропонувалося створити біоінженерну систему, яка складається з цілого каскаду ставків, заповнених біоактивними рослинами. Ці рослини вбирають в себе і органіку, і солі важких металів. Вода поступово очищується, а мул який залишається, висушують і, або спалюють, або захоронюють.

Система загалом працює добре, але от біда – лише в теплий період. Варто випасти снігу, і процес очистки зупиняється. Зрозуміло, що в умовах львівського клімату, коли зима може тривати й до п`яти місяців, про ефективність подібної системи говорити годі.

Забраковано було і систему мембранної очистки, яка хоч і є практично досконалою, але занадто дорогою, що на стадії запровадження, що в експлуатації.

Врешті-решт комісія зупинилися на фізико-хімічній очистці, при якій фільтрати відбираються з допомогою так званих коагулянтів, які вбирають в себе шкідливі речовини. Система дещо нагадує біоінженерну – той же каскад ставків, в яких поступово відбираються шкідливі фільтрати – в одному органічні сполуки, в інших солі важких металів, аміак, надлишок звичайних солей, але, на відміну від згаданої біоінженерної, може працювати цілий рік.

Позитивом, на думку Колодка, є й те, що вже знайдено виконавця, який готовий взятися за цю роботу. Це фірма “Біотехнологія” з міста Рівне, що вже має досвід у даній галузі, хоча й не в таких масштабах.

Залишається додати, що орієнтовний кошторис робіт зі створення системи інфільтрації становить приблизно 2-2,5 млн. гривень, щорічні експлуатаційні витрати – 200-250 тис. гривень.

* * *

Друга частина передбаченого комплексу робіт – дегазація.

Під багатометровою товщею сміття, внаслідок розкладу і гниття органічних рештків, накопичилося, за оцінками фахівців, до одного мільярда кубометрів газів, в основному метану.

Взагалі-то особливої загрози для навколишнього середовища метан не становить. Це у місцевому вимірі. Якщо ж зважити на всепланетні масштаби, то метан є газом, який чи не найбільше спричиняє до виникнення парникового ефекту. Кіотський протокол, який внормував кількість дозволених викидів в атмосферу, визначає вплив метану на виникнення парникового ефекту у 22 рази більшим, ніж вплив вуглекислого газу.

Просте спалювання тони метану, тобто перетворення його у вуглекислий газ, автоматично збільшує нашу квоту на викидання шкідливих домішок в атмосферу (а промислові викиди – це, в основному, вуглекислий газ) на 22 тони. Спалювання більшої частини накопиченого в надрах грибовицького сміття – на взагалі астрономічну кількість.

Україні це не особливо й потрібно – внаслідок занепаду виробництва ми й своєї квоти не використовуємо. Натомість збільшення квот дуже потрібно розвинутим країнам, точніше провідним фірмам, розташованим на їх території – для них збільшення квот є справою вкрай необхідною. Простіше за порівняно невелику суму скупити зайві квоти у країн третього світу, ніж вкладати мільярди у технічну реорганізацію виробництва.

Саме тому практика продажу квот надзвичайно поширена у світі – цим годується маса посередницьких фірм, із найти покупця взагалі-то не важко. І ніби-то непотрібний метан, скупчений під горами сміття на звалищі, можна дуже й дуже вигідно продати саме за цією схемою.

Мирон Колодко має стосовно цього єдине застереження. „Проблеми сміттєзвалища потрібно вирішувати комплексно, і головне, щоб отримані внаслідок дегазації гроші, витрачалися на інші заходи, насамперед на ту ж програму інфільтрації”.

* * *

Одна з родзинок сміттєзвалища – гудронні озера, яких зараз налічується три, загальною площею до 10 гектарів.

Гудронні озера утворилися на сміттєзвалищі з волі Львівського експериментального нафтомаслозаводу, який довгі роки зливав туди відходи нафтоочисного процесу, відомі як кислі гудрони.

Враження не з найприємніших. Мертва чорна водойма, біля якої жодної живності. Навіть всюдисущі чайки та ворони воліють тут не купчитися. Разом з тим, у порівняні з тими ж фільтратами екологічна шкода від цих мертвих озер невелика. Річ у тім, що гудрони – речовина смолоподібна і практично нерозчинна, у грунт вони проникають приблизно на півметра.

Загрозу несуть хіба що дощові води, які можуть частково окислюватися в цих озерах, а після цього потрапляють у грунтові води. Тому з озерами бажано все-таки щось робити.

Переробці гудрони не підлягають. Залишається або захоронити їх, вичерпавши з озер верхній шар води і засипавши їх сміттям та землею, або поступово вичерпувати і зливати гудрони в сміттєзвалище.

На тверде переконання Мирона Колодка фінансувати ці роботи повинен нафтомаслозавод, який, власне, і створив проблему гудронних озер. Але чомусь саме винуватець досі не фігурує в жодних документах, які вирішують долю сміттєзвалища.

* * *

Окультурювання території сміттєзвалища передбачує також його рекультивацію. Цей процес особливих технологічних тонкощів не потребує. Вирівняти поверхню, накрити її плівкою, потім шарами глини та землі, аби зменшити доступ води, зверху засадити все це зеленими насадженнями.

Рекультивації підлягає більша частина території сміттєзвалища. Після цих робіт власне звалище з теперішніх 33 гектарів може зменшитися до кількох, на яких складуватимуть відходи, що не підлягають переробці.

Важливим заходом є також оточення території сміттєзвалища лісом, що дозволить зменшити і кількість води, що разом з фільтратами проникає у грунтові води, і кількість сміття, що розноситься вітром по навколишніх землях.

Перші 30 гектарів лісових насаджень було здійснено уже цієї весни. Висаджено близько 100 тисяч дерев швидкоростучих пород – лісники стверджують, що вже за 7 років ліс виросте заввишки у 2 м. А загалом навколо звалища планується заліснити 127 гектарів земель.

* * *

Все вищевказане стосується лише однієї сторони проблеми – приведення до цивілізованого вигляду тієї гори сміття, яка накопичилася на звалищі за 46 років його експлуатації, та мінімізації його впливу на екологію навколишньої місцевості. Проте жодним чином ці заходи не вирішують проблеми іншої. А саме – що ж робити зі сміттям, яке продовжує продукувати 800-тисячний Львів, та й не тільки він.

Фахівці сходяться в одному – потрібно будувати сміттєпереробний завод. Залишилося з’ясувати основне – хто і за які кошти його будуватиме, і де саме.
Обидва запитання досі залишаються без відповіді.

Проектів, чи швидше прожектів стосовно будівництва заводу, існувало безліч. Дуже часто новітні остапи бендери намагаються втюхати дешеві й неякіснітехнології переробки сміття, від яких вже давно відмовились на Заході. Після кількох конкретних запитань, поставлених руба, вони чомусь згортають свою активну діяльність і зникають в невідомому напрямку – каже Мирон Колодко.

Досить скептично Колодко ставиться й до широко розрекламованого спільного українсько-італійсько-польсько проекту, про який повідомив під час наукової конференції щодо еколого-санітарного стану Грибовицького сміттєзвалища наприкінці березня консультант заступника голови Львівської ОДА з питань соціального розвитку Роман Розмус. Вартість проекту ніби-то становить 100 мільйонів євро, які мають вкласти італійська та польська сторона, при цьому Україна врешті має отримати у цьому проекті 40 відсотків. Приваблюють як технології – сміття планується переробляти методом піролізу, який науковці вважають і безпечним, і економічним способів переробки відходів, так й терміни – за словами Розмуса, італійці готові запустити завод за півтори роки після прийняття рішення.

„Я не вірю у ці цифри. За 100 мільйонів євро це сміття можна просто вивезти взагалі”, – стверджує Мирон Колодко. За його словами, сміттєпереробний бізнес справді може приносити прибутки, але далеко не в такому обсязі, щоб швидко повернути таку суму, як зазначені 100 мільйонів. А сподіватися, що серйозні закордонні інвестори справді вкладуть великі гроші у сумнівну справу, доволі наївно.

І все ж, правильно організована переробка сміття може приносити прибутки, хоча й не в таких обсягах – принаймні у всьому світі на цьому заробляють (і не тільки напівбомжуватого типу особи, що нині рискають Грибовицьким сміттєзвалищем).

Однак, для цього потрібно створити кілька передумов. Зокрема, не лише технічно організувати роздільний збір сміття у різні контейнери, але й навчити населення це робити (досвід показує, що навіть у ближчій до Європи Польщі розуміння потреби цього дається вкрай важко)

Але іншого виходу, як показує той же світовий досвід, немає. Порівняйте лише цифри: у США чи Японії переробляють до 80 відсотків твердих побутових відходів, у той час, як в Україні – від сили 3-4 відсотки.

* * *

Будувати завод потрібно. Інше питання – де саме. Усі хто всерйоз займався цією проблемою, сходяться в одному – кращого місця, ніж територія того ж Грибовицького сміттєзвалища, немає. Резонів декілька.

Насамперед, розділити сміттєпереробний завод і звалище практично неможливо. Не всі відходи піддаються переробці, отже частину їх доведеться складувати, і робити це поруч із заводом. Якщо завод збудувати де-інде, то Львівщина отримає ще одну екологічну бомбу, причому не замість, а на додаток до існуючої у Грибовичах.

До того ж, відшукати місце під організацію такого комплексу не так уже й просто. Це у комуністичні часи достатньо було рішення керівних органів. Зараз подібний крок немислимий без згоди місцевої влади. А знайти територіальну громаду, яка погодиться влаштувати подібне на своїй території, вкрай непросто – хіба що в якійсь напівзакритій зоні на кшталт військового полігону.

Резон другий – економічний. Львову вигідно зберегти процес переробки сміття неподалік від міста. Одна справа ганяти сотні сміттєвозів за кілька кілометрів від міської межі, інша – кілометрів за 50, а то й усі 100.

Врешті-решт, будівництво переробного заводу на існуючому сміттєзвалищі вигідно і мешканцям навколишніх сіл, які сьогодні вкрай дратівливо реагують на саму лише згадку про майбутню роботу звалища. По-перше, сміттєзвалище з цих місць нікуди не дінеться. Але якщо активна робота на ньому є певною гарантією окультурювання сплюндрованих земель, то організація сміттєпереробки в іншому місці залишить грибовичан наодинці зі своїми проблемами. Звичайно, якісь роботи проводитися будуть, але навряд чи кошти, витрачені на них, можна буде порівняти з тими, які вклададитуматься у сміттєзвалище при продовженні його експлуатації – на зовсім інших засадах.

Проект будівництва заводу саме поблизу Грибович має для місцевого населення й інші позитивні моменти – створення нових робочих місць (все-таки робота на заводі, навіть сміттєпереробному, виглядає привабливіше, ніж „тихе полювання” на звалищі, чим поряд з відвертими бомжами займаються окремі з місцевих), та облаштування інфраструктури навколишніх сіл.

Роботи стосовноінфраструктури ведуться уже зараз. На виконання програми, передбаченою чотиристоронньою угодою, до Грибович та сусідніх сіл проводяться водогони, збудовано сільську школу. Продовження чи розширення соціальних програм теж прямо пов’язане з будівництвом заводу – хоча б тому, що подібні соціальні програми прямо закладені у його фінансуванні.

Однак, схоже, що пояснювати усе це місцевим мешканцям ніхто особливо не поспішає. А саме від того, чи зрозуміють жителі Грибович переваги побудови сучасного сміттєпереробного підприємства на їх антиекологічному полігоні, багато в чому залежить доля цього будівництва.

Недаремно ж сільський голова Грибовичів Ігор Гриців прямо заявляє: „Думаю, що реакція людей однозначно буде негативною. Спершу має відбутися не одне громадське слухання, на яких селянам мали б роз`яснити усі “за” і “проти”. Без цього не може йти мова про якесь будівництво заводу. Селяни просто не дозволять цього зробити”.

Часу на все це залишилося не так уже й багато. Рішення обласної ради, прийняте ще у 2000-му році, передбачає припинення експлуатації сміттєзвалища до 1 січня 2006 року, тобто уже за кілька місяців. Далі незаконними будуть уже не пікети селян, що перекриватимуть дороги, а рейси сміттєвозів у напрямку звалища. І не залишиться іншого виходу, як складувати сміття просто неба у самому Львові.

* * *

Гроші не пахнуть. Це давно зрозуміли в цивілізованому світі, де не лише навчилися ефективно вирішувати проблеми з відходами, а й заробляти на цьому. У нас же, наразі, все, як завжди. Проблеми продовжують накопичуватися, а заробляють на смітті лише непевні типи, що, попри бруд і сморід, невпинно збирають багатства у своїй Зоні – Грибовицькому сміттєзвалищі.

Оксана БІЛЕЦЬКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...