Личаків не любить галасу, вандалів і суперечок

|

Я завжди із насторогою ставилась до цвинтарів. І те, що мудрі літні люди кажуть, ніби треба більше боятися живих, аніж мертвих, на мене діяло із точністю до навпаки. Хоча навіть така боягузка, як я, змушена визнати: від Личаківського цвинтаря віє, радше, величчю і спокоєм, аніж містичними історіями про злих привидів. За надписами на надгробках на Личакові можна вивчати історію. Поховані тут фаворити того чи іншого часу, його персони “нон грата”. Земля у цьому музеї-заповіднику пам’ятає похорони людей, котрі загинули внаслідок страшних трагедій. Зараз же цей цвинтар можна назвати закритою зоною практично для всіх “охочих” бути похованими поряд із Франком чи Шашкевичем.

ПОЧЕСНЕ МІСЦЕ

Якось так уже склалося, що знайти вічний спокій саме на цьому кладовищі вважається особливою честю. Директор Личаківського цвинтаря Ігор Гавришкевич розповідає, що родичів, котрі хочуть такого престижу для своїх близьких, – багато. Однак більшості доводиться толерантно відмовляти. І річ не в тому, що хтось не достойний спочивати поряд із Івасюком, бо, мовляв, не такий геніальний. Просто на Личакові практично не залишилось місця для нових могил.

Однак, згідно з правилами поховання, деяким особам все-таки і зараз судилося отримати вічний спокій саме тут. До цих “вибраних” належать в минулому засуджені за політичними мотивами, а потім реабілітовані. Більше того, українське законодавство дозволяє застосовувати у процесі поховання практику так званих підпоховань. Якщо на Личакові свого часу (точніше – не менше двадцяти років тому) були захоронені ваші близькі родичі, то у їхню могилу можна поховати ще одну людину, але, наголошую, обов’язково родича. Дозвіл видає міський голова або секретар міської ради. Нові ж поховання є винятком для закритого для подібних процесів кладовища. Дозвіл на них можна отримати також тільки у мерії, однак і мови не може бути про ті поля, на поховання на котрих свого часу міська рада наклала вето.

ВИТРАТИ

Ціна поховання на різних полях різна. Звичайно, дорожче коштує захоронення поблизу дороги і значно дешевше платять за внутрішню територію. У кошторисі на поховання – близько тисячі цін (від 147 гривень до 1,5 тисячі). Будівництво нових гробівців на Личаківському кладовищі дуже обмежене. Звичайно, охочих дуже багато, однак більшість зупиняється на рівні того ж бажання – лише таким чином можна зберегти спокій та велич прекрасного музею.

Отримати дозвіл на спорудження нового гробівця можна у мера Львова, секретаря міської ради за погодженнями із певними технічними службами. “Поховання ми змушені здійснювати, адже музею необхідні кошти. А за право будівництва гробівця його власники, згідно з тарифом, платять у касу”, — пояснює пан Гавришекич. Діапазон цін, знову ж таки, дуже широкий – від півтори тисячі гривень до шести. І це тільки за право розпочати спорудження. Дизайн нових склепів розробляє спеціальний архітектор.

Скільки ще місця залишилось на Личакові, сказати важко. Принаймні, як стверджує дирекція, вільних місць для поховання практично нема.

ПОЛЬСЬКІ ПОХОВАННЯ

Писати про Личаків, не згадавши про польські поховання, не зовсім правильно. Вже, мабуть, кожен львів’янин чув, скільки суперечок точиться навколо цвинтаря Орлят. Нібито й зустрічалося із поляками керівництво Львова, нібито й про щось там домовились, але, виявляється, знайти компроміс вдасться ще нескоро. “Польська сторона самовільно встановила на центральній могильній плиті меч замість хреста. Його ж українські історики вважають символом загарбання українських земель”, — розповідає директор Личакова. Справді, якось парадоксально це виглядає. До центральної могильної плити приносять квіти не тільки поляки, а й українці. То що, виходить, ми боготворимо символ стількох бід для нашого народу?..

Пан Гавришкевич вважає, що поляки, опираючись на делікатність із української сторони, просто намагалися скористатися моментом. Знову ж таки, про надпис на плиті. Свого часу міська рада Львова затвердила такий його варіант: “Невідомим польським воїнам, полеглим за Польщу у 1918 –1920-х роках”. Наші сусіди вимагають втулити у це речення слово “героїчно”. Ігор Гавришкевич нагадує, що колись ці воїни боролися проти Західноукраїнської Народної Республіки. Виходить, нас спросто “героїчно” били? Пан Гавришкевич посилається на текст Женевської конвенції, де сказано, що питання облаштування військових поховань стосується тієї сторони, на території якої вони розташовані.

Питання, здавалося б, на цьому і мало б вичерпатися. “Якби хтось із польської сторони хотів ці питання погодити, то, напевно, прийшов би до Львівської міської ради із відповідним зверненням. Поляки підтримали нас під час Помаранчевої революції. Це дуже добре, ми повинні про це пам’ятати. Але пам’ятати своєю повагою, а не поступками”, — вважає директор Личаківського цвинтаря. І питання, коли ж нарешті відкриється цвинтар Орлят, для Ігоря Гавришкевича неактуальне: “Та він вже відкритий, все впорядковано, згідно з тими рішеннями, котрі прийняла сесія міської ради”.

НЕПРОХАНІ ГОСТІ

Ще близько двох десятків років тому на Личаківському цвинтарі успішно промишляли мисливці за кольоровими металами. Акти вандалізму були дуже частими, особливо з тильного боку цвинтаря. Ігор Гавришкевич розповідає, що наприкінці вісімдесятих років тут не залишилось жодного вцілілого гробівця. Злодії патрали могили, шукаючи в них, найімовірніше, цінні речі. Постраждали від рук непроханих гостей навіть гробниці греко-католицьких єпископів.

Траплялися випадки, коли труни з тілами вранці, після шабашу вандалів, можна було знайти на середині алей. Тепер обстановка на Личакові кардинально змінилася. Із приходом до музею муніципальної дружини факти відвідин злодіїв зникли. Цвинтар охороняють троє муніципалів, черговий працівник цвинтаря та спеціально навчений вівчур. Цікаво, що до влаштування ретельної охорони території Личакова сюди полюбляли заходити й сатаністи. Вони шукали могили, з яких можна легко витягнути хрест, потім, як правило, встановлювали його догори нижньою частиною. Слава Богу, за час мого перебування на території кладовища я не побачила жодного такого факту.

Останнім часом дуже поширеним бізнесом стала крадіжка із могил свіжих квітів із метою їх перепродажу. Так от, винести квіти із цвинтаря тепер проблематично. Звичайно, трапляються випадки, коли люди спромагаються це зробити, але потім все одно потрапляють до рук муніципалів. Бомжам потрапити на територію цвинтаря також важко. З тієї ж причини. Принаймні я жодного не побачила.

ТУРИСТИ ВИБИРАЮТЬ

Пан Гавришкевич каже, що особливо популярною серед відвідувачів цього музею під відкритим небом є його південно-східна частина. Найбільше збирає біля себе людей Іван Франко – біля його пам’ятника і взимку, і влітку завжди багато квітів. Часто бувають туристи й на могилах Володимира Івасюка, Маркіяна Шашкевича, Соломії Крушельницької та Ігоря Білозора. Туристи з Польщі не забувають провідати свою землячку Габріелу Запольську.

Сорок два гектари цвинтарної площі бережуть останки сотень відомих людей. На Личакові свого часу знайшли вічний спокій Олена Кульчицька, Іван Крип`якевич, Ірина Вільде, Станіслав Людкевич, Володимир Гжицький, Михайло Яцків та інші.

Написи на пам`ятниках – різними мовами. Є тут латинська, німецька, голландська, румунська, грецька, польська, інші.

ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ

Закинуті та недоглянуті могили спричинюють страх й собі колись опинитись на місці всіма забутої людини. Колишнє законодавство суворо наказувало родичам ретельно стежити за доглядом місця поховання близьких. Якщо впродовж року ніхто не з’являвся до могили та не доглядав її, дирекція цвинтаря мала право прийняти рішення зрівняти її із землею та засіяти місце травою. Тепер такі речі не практикують. Пан Гавришкевич каже, що працівники цвинтаря всіма силами намагаються закликати родичів померлих до порядку. Якщо ж близькі ігнорують прохання, їм додому шлють повідомлення.

Аналогічні папірці можна побачити наклеєними на пам’ятниках. Частенько також трапляються ситуації, коли родичі після реставрації могили забувають “замести за собою сліди”. Тож нерідко працівникам музею-заповідника доводиться самотужки робити лад. Зрештою, якщо судити по тому, що бачила я, їм це непогано вдається.

ЖИТТЄДАЙНА НЕОБХІДНІСТЬ

Тих коштів, котрі виділяють для Личаківського цвинтаря із міського бюджету, вистачає лише на заробітну плату працівникам, освітлення, воду, зняття сухостійних дерев та вивезення сміття. До речі, за рік його звідси вивозять приблизно п’ятсот тонн. Тож бюджетні кошти пан Гавришкевич називає “життєдайною необхідністю”.

ДО ВЛАСНОЇ МОГИЛИ – ПІШКИ…

Личаківський цвинтар оповитий великою кількістю легенд, страшних та веселих історій.

Коли смертельно захворів власник горілчаної індустрії Львова пан Бачевський, то замовив собі у Парижі спеціальне устаткування. За його допомогою горілчаний магнат після смерті самотужки дістався до цвинтаря. Дуже вже пан Бачевський не хотів, аби його везли. Розповідають, що карета, на котрій везли труну, їхала позаду власника. Вже на Личакові він, за допомогою все того ж механізму, ліг у труну…

ПАН СТЕФЧИК ВОСКРЕС!!!

Наприкінці дев’яностих північна сторона Личаківського цвинтаря перебувала у доволі-таки непривабливому стані. У заростях можна було знайти багато гробівців, котрі були просто відкриті. До двох із них полюбляли заходити бомжі. Тут вони накидали собі соломи і спали, тут же їли. Вранці, коли Ігор Гавришкевич робив звичний обхід, то наштовхнувся на привідчинений гробівець, із котрого пробивалося світло і було чути розмови. Директор пішов до виходу, аби покликати муніципалів, а цей час підійшла група туристів, котра шукала, де спочиває пан Стефчик. Так сталося, що цей відомий банкір був похований недалеко від “помешкання” бомжів. За кілька секунд туристи втікали до виходу — нажахані та з криками: “Пан Стефчик ще жиє!”.

Наталка ПОНУРКЕВИЧ, “Ратуша”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *