Він, як і всі військові – стриманий і суворий. Українській армії віддав майже половину свого життя, а якщо бути точним, то довгих 13 років. Спочатку відслужив строкову службу, а потім пішов працювати контрактником. Нещодавно повернувся із зони АТО, воював у самому пеклі, на українсько-російському кордоні.
Боєць попросив не називати його імені, бо в розмові був відвертим, називав речі своїми іменами. Однак уже через кілька тижнів планує повернутися на Схід, аби й далі захищати Батьківщину. А описані ним речі, без прикрас, не зовсім до вподоби військовому керівництву. Як пожартував наш герой: «старші дядьки будуть ображати».
Розповідь воїна-контрактника про воєнний схід читайте в інтерв’ю Львівському порталу.
– Як Ви відреагували, коли сказали, що відправляють в зону АТО?
– Вже знаючи про ті події, які там відбувалися, я був патріотично налаштований. Бо нащо тоді півжиття служити в армії, якщо ти не хочеш йти за свою землю воювати, ворога знищувати. От нащо тоді йти в армію, скажіть, штани протирати чи гроші отримувати від держави? Ми, контрактники, йдемо служити в армію, бо готові в будь-який час захистити наш народ. І в будь-яку точку країни готові поїхати, щоб відбити напад ворога. Для того ми і служимо в армії.
– Пригадуєте свої думки, коли вже знали, що їдете на війну?
– А які тоді можуть бути думки? Не було ні думок, ні почуттів. Ми тренувались і чекали того дня, коли нас відправлять. Знаєте, що я Вам скажу, якщо в голову, як кажуть, не брати дурного, то на ділі воно теж буде легким. Я до голови не брав, ну стріляють, так стріляють, життя воно таке – можуть на війні вбити, а можеш приїхати додому у відпустку і впасти зі сходів. Головне, їдучи туди, перебороти свій страх. Перед самою відправкою нам, контрактникам, було трохи легше, ніж молодим пацанам, яких тільки-тільки призвали. Бо тоді, коли ми проходили строкову службу, нас готували до таких подій і морально і психологічно. Нас вчили, якщо війна, ти повинен знати, що робити і як робити і зараз для нас це було легше, ніж для тих, кого недавно призвали.
– Коли Ви вирушали на схід, то вам розповідали куди конкретно їдете?
– Інформації такої ніхто нікому не надає. Роблять це для того, щоб не було, як у нас військових кажуть, витоку інформації. Наша поїздка до місця дислокації була великою таємницею. Нам видали зброю та всю необхідну амуніцію і сказали, що перекидають на схід.
– У Вас до того часу вже був якийсь військовий досвід, може раніше доводилось стріляти в людей, воювати в гарячих точках?
– Звичайно, що маю військовий досвід, бо служив ще після розпаду СРСР. Тоді, після Союзу, вже в незалежній Україні ще багато всього залишилося, були полігони. Військових навчали, ми не сиділи на одному місці, як тепер, а постійно займалися: стрільба, тактика, маневри. Одним словом – все, як має бути в порядній армії, ми це все ще застали. Тепер я цього взагалі не бачу, щоб молоде поповнення, яке приходить, було цьому всьому навчене.
Сьогодні військові в армії займаються тільки наказами і паперами, а бойової підготовки, такої посиленої, як колись була, зараз взагалі нема. (На запитання про участь в гарячих точках, наш співрозмовник вирішив не відповідати – ред.)
– Як виглядала підготовка безпосередньо перед від’їздом на схід?
– Ми готувались два місяці в Мостах (Великі Мости – ред.). Були посилені тренування, приїжджали інструктори, місцеві фахівці. Нас дійсно дуже серйозно готували, бо було дуже багато молодих солдат, які були, відверто кажучи, не готовими виконувати якісь завдання, не кажучи вже про бойові дії.
– Коли в зоні АТО з’являється відчуття страху ?
– (Сміється). Я відповім таким військовим жартом: «війни не боїться тільки дурень». Звичайно, що трохи боявся, кожна людина має страх.
– З яких регіонів у вашому батальйонів служили люди?
– Всі мої побратими були із Західної України. Були пацани із Закарпаття, Чернівців, львів’яни були також. Загалом, весь Захід був у нас.
– Чи всі, хто служив разом з Вами там, в зоні АТО, були однодумцями? Чи всі стояли за одну ідею?
– Ми всі їхали на Схід з однією думкою: захистити державу. І навіть ті хлопці, які віднедавна в армії, а були серед нас і 19-річні й 20-річні, був навіть хлопець якому було тільки 18… Одним словом, ми всі були справжніми «бандерами». Там нас бояться, бо ми, на їх переконання, «бандери».
Ми ж знали, що позиції свої здавати не будемо. І навіть молоді хлопці, які з нами були, готові були стояти до кінця. Вони неодружені, ще життя не бачили, але молодцями трималися всі, ніхто і не думав втікати додому. Всі були на такому патріотизмі, що ніхто не боявся померти за Україну.
– Чому там, на сході, так бояться Бандери?
– Там це слово розповсюдилось на всіх, хто воює на українському боці (сміється). Для ворога не важливо чи ти з Одеси, чи ти з Києва, чи з Донецька – їм немає різниці. Якщо ти воюєш не за них, ти Бандера або «бендера». Ми всі були для них «Бандери».
– В яких умовах Ви жили на сході? Де ночували? Що їли? Чи завжди була змога помитися?
– Умов жодних, території і частини розбиті, будівлі зруйновані, коли ми приїхали на схід, там війна вже йшла повним ходом. Ночували ми здебільшого в окопах, під відкритим небом, що з собою привезли з продуктів, тим і харчувались. Якщо була в керівництва можливість привезти нам якоїсь їжі чи продуктів, води чи боєприпасів, значить привозили А якщо такої можливості не було, то виживали, як могли. Знаєте, війна, то є війна. Можна і під деревом лягти, там не дуже є як вибирати, де ти будеш спати. У нас не американська техніка і не їхній стиль ведення війни. Наша армія за своїм станом залишилась ще в роках вітчизняної війни. Тобто, десь, як це було у 1941 році.
Нам треба все змінювати повністю, нам треба переходити на досвід європейських країн, докорінно змінювати систему ведення війни, тактики, все це потрібно змінювати. Бо ми привикли все робити дідівським методом. Один наш командир, знаєте, як казав, що наш військовий статут написаний ще кров`ю наших прадідів, так наша армія і воює дотепер. Якщо повністю не змінити стару систему, то, на мою думку, рано чи пізно ми будемо не в змозі себе захистити. Наразі про єдине мрію, аби тільки цю війну витягнули.
– Чи важко там засинати і чи могли Ви там спати?
– Ну, якщо по правді, то коли «сєпари» бомблять, то навіть краще спиться, ніж, коли абсолютна тиша. Бо під час тиші не знаєш чого очікувати, а коли бомблять, то хоч знаєш, що точно нападати на укріплення ніхто не буде. А якщо серйозно, то який може бути сон на війні? Там сон, як в зайця (смієтся) – годинку-дві кимарнув і тобі вистачає.
– Новини мали можливість читати? Був у Вас доступ?
– Новини читали тільки з мобільних телефонів, через інтернет. Про телебачення змовчу, його ми там чисто теоретично не могли дивитись, бо не було світла. Там зараз нічого вже нема, все зруйновано. Коли дзвонили до рідних, ті нам говорили, що такий-то закон прийняли, так-то просувається АТО. Але такі дзвінки, то велика рідкість. Найчастіше додому дзвонили, щоб сказати, що все нормально, що живі і здорові. Але росіяни глушать зв’язок, тому він там такий поганий. За час перебування, а я був в зоні АТО 45 днів, вивчив одну істину: коли росіяни глушать зв’язок, значить буде бойня.
– Які у Вас були відчуття в першому бою?
– А там боїв, як таких нема, то війна партизанська, то не така війна, яку ви звикли бачити у кіно. І не велика вітчизняна, що там за сто метрів німець і ми тут сидимо в окопах, радимось чи йти нам в атаку чи не йти. Там такого нема, там треба і думати головою, там дуже багато треба тактики складати. Ось так, щоб піднятися всім зводом, крикнути уррааа – такого нема. Можна звісно вийти на сто метрів в поле із криком «урраа», але тоді тобі твоє «урраа» може закінчитися братською могилою. Ще раз наголошу, в цій війні такого поняття не має, як пішли в атаку. Там все по іншому. Бувають звісно і нальоти, і напади. Але здебільшого там війна, можна сказати, що небесна, літає зверху і падає.
– Як виглядає обстріл? І що варто робити в той момент, коли стріляють «Гради»?
– Обстріл, як виглядає?.. Дощ бачили як іде, то схоже… А буває, що взагалі нічого не видно, тільки звуки чути. Коли бомблять з «Градів», то такий звук, ніби над вами косою хтось косить, десь приблизно так і виглядає обстріл. Практично його не видно. Коли починається «бойня», кожен військовий знає своє місце і знає, що йому робити. Хто має сховатися – ховається, хто має стояти на варті – залишатися на позиції. Не можна, коли розпочинається обстріл, відразу всім ховатися, бо може трапитись біда. Треба, щоб на посту у будь-якій ситуації завжди був солдат.
– Які в зоні АТО відносини між солдатами і керівництвом?
Якщо чесно, то все залежить від керівника, як і всюди. Є офіцери – люди, а є скоти. Звичайно, що таких претензій, як в мирний час типу: «стій солдат, чого ти не бритий, не митий», там такого практично немає. Ми там на сході всі залежимо один від одного. Якщо командир буде солдата мучити морально чи фізично, то той може або взяти і застрелитися, або взяти і застрелити того командира. Там насправді психологічно дуже важко.
– Багато було критики щодо командування антитерористичною операцією. Справді некомпетентні чи все ж ефективне командування?
– Ну, як вам сказати, вони на то училися. Багато, звичайно, зараз там є офіцерів, які собі купили дипломи, вчились за гроші і це по них видно. В бою це завжди випливає на поверхню. От починається стрільба, а вони стоять і кліпають очима, бояться приймати якісь рішення, щоб їх потім за ті рішення не посадили, а в той час, поки одні кліпають, інші від такого командування гинуть.
Є також, звичайно і офіцери, які заслужено носять погони. З такими людьми, відповідно, краще працювати, бо вони орієнтуються і знають, що робити в певних ситуаціях. Офіцери бувають різні. Зрештою, як і солдати.
– Розкажіть, чи офіцери беруть участь у відбитті нападів?
– Ну а куди їм діватися. Хоча бували такі, що боялися. Це залежить від морально-психологічно стану людини, нема різниці чи ти офіцер, чи ти солдат. Навіть в досвідченого офіцера можуть нерви здати, починається паніка. Таких краще відправляти в укриття, нехай краще заховається, перетерпить, заспокоїться, вип`є кружку «наркомівських». По різному буває, та ще раз кажу, на це мало хто звертає увагу. Усі ми люди.
– Рятує там алкоголь і чи багато людей п`ють?
– Випивка вона яка –50 грам«наркомівських», це ще дідівський приклад. Якщо ти випиваєш50 грам, ти трошки відволікаєшся від того всього і спокійно себе почуваєш. Але пити треба не пів літри, а 50-100 грам. Буває й таке, що людині, щоб якось заспокоїтись, просто потрібно випити.
– Чи траплялось Вам спілкуватися з кимсь із терористів? Без зброї звісно.
– Маєте на увазі, чи говорили з «бабаями» ? (сміється) Нє, з «бабаями» не спілкувалися. По-перше, з ними просто немає про що спілкуватись. По-друге, потрібно старатись там менше показувати своє лице, бо не дай Бог буде якийсь великий напад і вони візьмуть тебе в полон, тоді вони вже будуть майже все про тебе знати. А з мирними, простими людьми ми спілкувалися, вони там всі просто запрограмовані. Уявіть собі, що з березня місяця їм втлумачували, що ми є фашисти, бандери, на вечерю їмо дітей, заберемо в них землі, хати…
– Якусь допомогу від мирного населення отримували?
– Звичайно, що і в Луганську, і в Донецьку є волонтери. Є люди, які своїм життям ризикують, щоб привезти нам води, продуктів чи ще чогось. Таких, які зрозуміли, що таке насправді Росія –дуже багато. Після пережитого вони рвуться допомагати українським військам, але потім від цього і страждають, їх виловлюють, погрожують. Було дуже багато випадків, коли людину, яка нам, наприклад, просто привезла води, могли сильно побити. Там, до речі, найбільша проблема з водою. Коли вода є, то, можна сказати, день проживеш.
– Чи варто туди їхати жінкам?
– Жінкам… Ну хіба що медсестрами. Бо у лікарів там на Сході дуже багато роботи, вони і хірургією займаються і цим, і цим і просто не встигають. А так, якби були бази якісь, на якійсь безпечній відстані від бойових дій, то звичайно жінки нехай би їхали. Допомагали б лікарям перев`язки робити, дуже багато потрібно перев`язок робити. Але це тільки за умови, якщо буде кілометрів 30-40 від бойових зон. А в місця бойових дій, я б їм їхати не радив, бо під час обстрілу, ще потім переживати за ту жінку.(усміхається). Нє. І так переживаєш там за досвідчених бійців, а ще думати за жінку…
– Психіка руйнується у людей, які беруть участь в АТО?
– Так, сильно руйнується і люди відразу дорослішими стають. Погляд на життя відразу інший. Звичайно, що з часом, приїхавши звідти додому, люди відвикнуть, але я думаю, що побачене там, забути не зможуть ніколи.
– Дайте кілька порад хлопцям, які їдуть воювати на Схід
– Досвідченим офіцерам хочу побажати удачі, а молодому поповненню – дуже старанно слухати інструкторів, офіцерів, які їх навчають і ними командують та виконувати всі накази. Якщо заставляють копати яму, значить її потрібно копати, якщо кажуть ховатись, потрібно не геройствувати, а ховатись. Знаєте, як кажуть важко в навчанні, та легко в бою.
Фото: Львівський портал
Святослав ДРАБЧУК, Львівський портал