3 квітня Львів відзначив початок Року Польщі в Україні прем’єрою опери Станіслава Монюшка “Страшний двір”. Блискуча постановка, здійснена на сцені Театру опери та балету ім. С. Крушельницької українськими та польськими митцями, стала значущим результатом співпраці урядів Львова та Вроцлава у сфері культури.
Тому невипадково подія привабила багатьох представників владних, дипломатичних і мистецьких кіл обох держав. Зокрема, в залі можна було зустріти президентів Вроцлава, Любліна, Перемишля та Ряшева, заступника міністра культури Польщі, голів Львівської облдержадміністрації та міста, навіть нащадка знаменитого графського роду Войцеха Дзєдушицького.
Проте кожна прем’єра – передусім не громадська, а мистецька подія. Навіть коли йдеться про комедію. Адже “найбільша різниця між трагедією та комедією полягає в тому, що в першому випадку ніхто не хоче помирати, а в другому – всі прагнуть одружитися”, – дотепно зауважив іще Й.-В. Гете. Коли йдеться про комічну оперу класика національної польської школи Станіслава Монюшка “Страшний двір”, це порівняння спадає на думку першим. Невибагливий сюжет дійства от уже майже півтора століття захоплює глядачів у цілому світі. Не раз ставили “Страшний двір” і на львівській сцені. Уперше – 1880 року, через п’ятнадцять років після своєї прапрем’єри, згодом – у перші десятиліття ХХ ст., а потім і в 1970-х. Свого часу в постановці блискуче солювали такі всесвітньо відомі українські зірки оперної сцени, як С. Крушельницька й О. Мишуга.
У суботу сцену Театру опери та балету ім. С. Крушельницької знову перетворили на “Страшний двір”… На щастя, не в переносному значенні, а лише в сюжетному – нікого, звісно, налякати не вдалося (чого лібретист Монюшка Ян Хєнцінський і не передбачав), а от позитивних емоцій додалось усім.
Найбільша заслуга успіху прем’єри належить відомому польському оперному режисерові Роберту Скольмовському. Позаду – понад місяць пошуків, вагань, виснажливих репетицій із солістами й артистами Львівської Опери. У Польщі Скольмовського знають як автора одного з найяскравіших втілень “Страшного двору” (Вроцлав, 2001) та п’єси про С. Монюшка. У львівській постановці режисер шукав нових символів і сценічної мови. Так, під звуки увертюри з’являються в залі радше трагічні “тіні з минулого”, котрі нагадують глядачеві про сам час написання опери: коли в 1865 році композитор із вікна свого варшавського помешкання спостерігав за страшними наслідками недавнього повстання – і все ж вирішив написати просвітлений твір, “для підняття духу”. Вибоїста дорога, яка пролягає між декорацій, – шлях історії, яким рухаються не лише персонажі, але й усі попередні та наступні покоління. А стилізована рама, в якій розгортається саме дійство, підкреслює не лише його певну картинність, декоративність, але й відчутий режисером і влучно відтворений художником-постановником Т. Риндзаком зв’язок із давнім польським образотворчим мистецтвом.
Власне ця лінія стала однією із провідних у сценічній версії опери, вдало підхоплена в неймовірній, на першій погляд, ідеї оформити й усі триста костюмів, від солістів до мімансу, виписаними вручну фрагментами давнього польського малярства.
Попри свою фантастичність, цей задум таки втілили завдяки проектам костюмів М. Слоньовської з Польщі та модельєрів і художників художньо-виробничого відділу Львівського театру опери та балету. Живописним акомпанементом зазвучала й унікальна виставка історичних сарматських портретів із фондів Львівської галереї мистецтв, експонована у фойє театру – ще одна феєрична мрія режисера Р. Скольмовського, втілена, незважаючи ні на що.
Але оригінальне тло нерухомих і рухомих декорацій (враження останніх створювали костюми хору в численних масових сценах) стало лише передгрою до справжнього дійства, яке створили з невибагливого сюжету композитор-класик і сучасний польський режисер. Для кожного його учасника, від головного героя до хориста, знайдено оригінальну роль. Кожна сцена наповнена невичерпним динамізмом та енергією, і львівські артисти, яких так часто звинувачують у статичності й стереотипності, раптом розкрили свої таланти. Коли в перших картинах прем’єри ще виникали побоювання, що це певним чином вплине на їхнє основне завдання, себто спів, то згодом сумніви розвіялися.
Саме режисер відібрав і склад солістів: критеріями стали не лише вокальне обдарування, але й вікова відповідність персонажеві. Таким чином, центральний ансамбль становили зовсім молоді виконавці, для більшості з яких роль була першою поважною роботою на сцені. І виконували їх, наприклад, Яна Войтюк (Ядвіга) чи Наталія Курильців (Ганна) подекуди із більшим запалом і майстерністю, аніж визнані “примадонни”. Можливо, не настільки природно відчував себе в ролі Збіґнєва Юрій Трицецький, натомість без перебільшення можна стверджувати, що польському режисерові вдалося відкрити нову яскраву зірку Львівської Опери – її появу засвідчив тенор Павло Толстой у ролі Стефана, кожну арію якого публіка супроводжувала захопленими оплесками. Вдало підібрані виконавці характеристичних ролей Чеснікової (Л. Савчук), Мацєя (А. Хавунка), Сколуби (В. Дудар), Дамази (Р. Вітошинський), Мечніка (А. Липник) доповнювали ансамбль комічної опери.
Тонке відчуття балансу між комічним і гротескним, між ліричним і чуттєвим, декоративним і видовищним – беззаперечні плюси нової сценічної версії “Страшного двору”, опери, яка захоплює своєю дієвістю, вітальністю, мелодичним багатством і запальними ритмами мазура (до речі, окремо варто відзначити і постановку цього танцю в останній дії, здійснену балетмейстером П. Малхасянцом). Остаточних витончених штрихів музичному оформленню надала робота відомого польського диригента Януша Пшибильського з оркестром і ансамблем Львівської Опери. А з гумором пригаданий президентом Вроцлава Рафалом Дуткєвічем на відкритті експозиції лейтмотив опери “Vivat semper вільний стан” можна сміливо перефразувати у привітання блискучій прем’єрі.
Лідія Мельник
