“Ми не рвачі. Нам просто не заплатили жодної копійки” -Володимир Сухорський, скульптор - "Львівська газета", 26 квітня

|

Скромна майстерня братів Сухорських неподалік Винниківського ринку не наштовхує на думку, що її господарі – люди, котрі свого часу спромоглися “вициганити” грубі гроші в української діаспори. Нині вони практично не мають серйозних замовлень. Остання робота, яку можуть споглядати львів’яни, – пам’ятник загиблим міліціонерам навпроти обласного управління міліції.


– Пане Володимире, якщо можна – коротко: з чого все починалося? Які у вас були стосунки з міською владою на початках?

– Оголосили конкурс на проект пам’ятника. Він проходив за три етапи, виграв я із братом. Відтак місто замовило пам’ятник, однак зробило це через Львівську кераміко-скульптурну фабрику, оскільки бюджетна організація не могла напряму укладати угоди з фізичними особами.

– Як розвивалися події далі?

– Стояло питання, де працювати над скульптурною композицією, адже така робота потребувала великих площ. Тодішній головний художник міста пан Шокур для виконання скульптури в натуральну величину запропонував одне з приміщень трамвайно-тролейбусного управління на вулиці Дзержинського (тепер вул. Вітовського). Але на якомусь етапі (це було ще за Шпіцера) з’явився громадянин Канади Василь Іваницький, який пообіцяв організувати збір коштів у Канаді. Згодом він висловив ще одну пропозицію: провести роботи в Аргентині. Це було цілком прийнятно, оскільки тамтешній клімат дозволяв практично цілий рік працювати просто неба. Таким чином ми й працювали три роки, поки повністю не завершили роботи. Сама скульптура Шевченка постала 1992 року, а “Хвилю” ми завершили через два роки, після чого доправили в Київ та відлили в бронзі на об’єднанні “Художник”.

– До речі, про бронзу. Йшлося про те, начебто вона неякісна…

– Про це нещодавно заявляв Юрій Шухевич. Але в мене щодо цього два запитання. Хіба пан Шухевич розуміється на якості бронзи? І чи всім відомо, що брати Сухорські не мали жодного стосунку до бронзи на пам’ятник Шевченкові? Роботи, як уже зазначав, виконували кияни, а матеріал закуповувало місто.

– Повернімося до Аргентини. За чиї гроші ви працювали?

– Наше перебування там оплачувала діаспора. Міська рада, своєю чергою, профінансувала квиток в один бік. Цікавий момент: хоча не були працівниками мерії, Василь Шпіцер підписав щодо нас розпорядження, на підставі якого ми вирушили в службове відрядження.

– Стверджують, що діаспора оплачувала не лише ваше перебування в Аргентині, а й авторський гонорар.

– Нічого такого не було. Може, сьогодні комусь і вигідно представити нас як рвачів, однак запевняю: ми не отримали жодної копійки гонорару. Якщо хтось має інші міркування – нехай подасть документи, які засвідчували б виплату нам гонорару.

Завершуючи роботу над “Хвилею”, звернулися до Василя Куйбіди по винагороду. Тричі зверталися, і мер обіцяв позитивно вирішити це питання. З аналогічною вимогою апелювали й після завершення робіт, але тоді Куйбіда вже взагалі мовчав. Зрештою, у квітні 1997 року ми подали до суду, який наступного року успішно виграли. Але через деякий час за вигаданими нововиявленими обставинами все почалося спочатку.

– Сьогодні Куйбіди у Львові вже немає. Натомість ситуацію не вирішено…

– Ми хотіли зустрітися з мером, однак на три свої листи не отримали з Ратуші жодної відповіді. Взагалі створилося враження, що його неправильно інформують.

– А ви готові до якогось компромісу? Скажімо, на відтермінування виплати за судовим рішенням?

– Якщо це оформлять юридично, то, в принципі, про таке можна говорити. Ми готові розмовляти та порозумітися, аби знайшовся той, хто вислухав би нас. З іншого боку, після всього не залишилося довіри до міської влади.

До речі, місто пропонувало нам мирову угоду ще у травні 2003 року. Як зазначали в пропозиції, “виконавчий комітет протягом 15 днів із моменту внесення клопотання до суду про відкладення розгляду справи з метою укладення мирової угоди подасть вам пропозиції щодо об’єктів нежитлового фонду комунальної власності Львівської міської ради, які можуть бути надані вам в оренду з правом викупу”. Виникає логічне запитання: якщо місто вважає себе стовідсотково правим, то чому ініціює підписання мирової угоди? А 1997 року місто фактично визнало, що повинно заплатити нам, але не погоджувалося із сумою.

– Тобто ви відмовилися від мирової?

– Відмовилися, бо вважали, що це лише ще одна спроба затягнути вирішення питання.

– А стосовно суми гонорару? Звідки виникла цифра в майже сімсот тисяч гривень?

– Художня рада Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики 20 серпня 1997 року засвідчила результати своєї експертизи, які 12 травня наступного року підтвердила Художньо-експертна рада монументальної скульптури Міністерства культури. Спочатку цифри були помірними, бо до того, що маємо сьогодні, додалися ще фактори інфляції, індексації, судових витрат.

Розмовляв
Роман Онишкевич

Загрузка...
Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...