Традиції родини Крип’якевичів - „Ратуша“, 22 липня

|

Родина Крип’якевичів донині глибоко шанує пам’ять про свого предка, історика та академіка, учня Михайла Грушевського Івана Крип’якевича. Для когось із них він був батьком, для когось дідусем, а для більшості — був і залишається творцем “Історії України”. Однак нерідко виникає зацікавленість у житті письменника й історика: яких усе ж таки життєвих принципів він дотримувався, які у нього були звички, як він переживав усі негаразди, що траплялися на його шляху. Адже саме ці звички творили впродовж років ту неповторну особистість, про яку нині так багато знаємо. Яким запам’ятали Івана Крип’якевича його нащадки та сучасники, які неписані істини залишив академік своїм послідовникам та продовжувачам свого роду, зрештою, як нині живе родина Івана Крип’якевича, — з’ясовувала кореспондентка „Ратуші”, спілкуючись із невісткою історика Лесею Крип’якевич.

Досліження роду

Іван Крип’якевич свого часу, коли досліджував історію власного роду, зазначив, що його родина походить із Поздяча (Польща), і можна припускати, що первісна форма його прізвища була Крип’як, а пізніше вже прийшла форма Крип’якевич. Пані Леся вважає, що додаток „ич” додали для ушляхетнення, або ж, можливо, в той час рід дістав певний титул.

В академіка народилося двоє синів, Роман та Петро. Петро Крип’якевич був надзвичайно освіченою людиною, мозком кафедри кристало-хімії університету імені Івана Франка, він брав участь у багатьох міжнародних конгресах, а вдома у нього була немовби кафедра університету. Нині Петро входить до десятки найвизначніших учених світу, однак нащадків, які би продовжили рід, у нього не було. В Романа, який за професією був інженером-фізиком, працював в Академії наук та захистив кандидатську дисертацію, народилося дві донечки — Богданка та Іванка. Тож родина Крип’якевичів нині не є надто великою, але завдяки онучкам історика його прізвище не зникло. Богданка та Іванка після одруження залишили собі прізвище Крип’якевич, оскільки вони були єдиними прямими нащадками історика і не хотіли дозволити його прізвищу зникнути. Окрім того, в час їхнього одруження обидві завдяки своїм полотнам були добре знані у мистецькому світі під прізвищем Крип’якевич. Разом із матір’ю Лесею Крип’якевич, яка також закінчила академію мистецтв, вони творили в домі „богему”. Син Івана Крип’якевича Роман не мав стосунку до мистецтва, та й істориком, як батько, він не став, однак він був надзвичайно талановитим інженером, майстром своєї справи. Втім, після чергового обшуку в нього вдома та на роботі, під час якого було знайдено вірш “Любіть Україну”, його звільнили з роботи.

Декілька років тому в онуки історика Богданки народився син – Климентій, і його батько запропонував залишити малюку прізвище Крип’якевич. Це, звичайно, викликало неабияке здивування у членів родини, але заперечувати ніхто не став. Нині маленький Климентій — єдиний, хто з родини має прізвище Крип’якевич.

Родина Крип’якевичів за своєю професійною орієнтацію нині є абсолютно різною. Члени родини не наслідують професій предків, кожен обирає те, що йому до вподоби, йдучи власним неповторним шляхом у житті не озираючись ні на кого. Серед них були митці, інженери, науковці, священики, письменники та історики. Митецьку ж гілку родини Крип’якевичів також представляють відомі архітектори Лукомські, які є нащадками рідного брата Івана Крип’якевича Лева. У роду були й письменники – це батько історика Петро-Франц, який свого часу був священиком на Холмщині, а згодом став парохом церкви Петра і Павла у Львові. Певного часу Петро-Франц дописував до кількох газет, щоправда польською мовою. Зокрема, його перу належить така фундаментальна книга, як “300 років Унії”, та ряд оповідань і дитячих казочок. “Одне з його оповідань брало участь у конкурсі на найкраще оповідання, — розповідає Леся Крип’якевич. — Учасницею цього ж конкурсу була й відома польська письменниця Марія Конопніцька, однак першу нагороду отримав Петро-Франц Крип’якевич, якого на той час майже ніхто не знав”. На думку пані Лесі, її доньки перейняли від своїх предків чимало позитивних рис та нахилів — Богдана Крип’якевич, до прикладу, нещодавно видала книгу “Казки про гуциків”, яку дітлахи вже встигли полюбити.

Родинні традиції

Кожна сім’я, родина — наче окремий світ, у кожної свої звички, родинні традиції, яких дотримуються ще з діда-прадіда, до яких за багато років усі вже звикли, і вони стали чимось невід’ємним, тим, без чого важко себе уявити. І у родини Крип’якевичів такі традиції, звичайно, є. Скажімо, здавна у священичих родинах існувала традиція давати дітям при народженні два імені: одне — того святого, у чий день немовля народилося, бо саме він стає покровителем дитини, а інше те, яким батьки завчасно планували назвати дитину, аби, до прикладу, прославити того чи іншого предка. Та, попри це, передусім у Крип’якевичів традиції хотинської родини – це святкування всіх свят та постів, словом, повний цикл церковного року. На свята у цій родині готують різноманітні страви за приписами ще прапрабабці. Однією з таких страв, що їх готують за давніми рецептами, у них є камедульська печеня. Раніше існував монаший чин – камедули. Вони зовсім не вживали м’ясних став, але натомість робили найрізноманітніші страви з грибів. “Камедульська печеня дуже складно готується, — каже пані Леся. – За своє життя я тільки двічі її приготувала”.

Цій родині для зустрічей не потрібно якогось особливого приводу. В Крип’якевичів заведено щонеділі зустрічатися за обіднім столом після того, як вони спільно повертаються з церкви. З Лукомськими вони також підтримують доволі тісний зв’язок, одначе зустрічаються не так часто. До прикладу, археолог Юрій Лукомський є хрещеним батьком маленького Климентія, а його дружина Наталя допомагає Фонду Св. Володимира, проектуючи „Центр родини”.

Незважаючи на те, що родина Крип’якевичів не є великою, все ж їхні родинні корені переплелися з багатьма львівськими родами, зокрема зі Сидоровичами, Бачинськими, Цегельськими та іншими.

— Пані Лесю, за радянської влади у вашому домі неодноразово проводилися обшуки, як родина переживала такі вторгнення?

— Так, нашу квартиру обшукували, хотіли знайти компромат. Пригадую, приходило 12 людей і починали все в квартирі перекидати. Щоправда, при тій нагоді ми познаходили чимало речей (сміється.– Авт.), але загалом у цій ситуації було дуже мало приємного. Проте скажу, що й між ними також були порядні люди. Після чергового обшуку, пів на першу ночі, ми тоді були втомлені й виснажені, раптом задзвонив телефон і голос сказав : „Я хотів тільки сказати – дасть Бог день, дасть Бог їжу”, і поклав слухавку. І це було для нас великою підтримкою, адже ми зрозуміли, що це один із тих, хто виконував обшук, той, хто побачив наскільки неправильно вони чинять, перебуваючи в такій сім`ї, як Крип’якевичі.

— А чи залишились архівні документи Крип’якевичів, дослідження історика Івана, його особисті речі?

— Так, і час від часу до нас додому приходять науковці. Цікавляться життям і творчістю Івана Крип’якевича. Ми, своєю чергою, надаємо їм усю інформацію, яку маємо. В нас удома нині є 9 різних архівів – це архів Івана Крип’якевича, Романа Крип`якевича, Петра Крип’якевича (вченого), Савини Сидорович, професора Гайдучка, одна з найбільших колекцій екслібрисів (книжкових знаків), архів Петра Франца Крип’якевича, єпископа Мальчинського, який також був родичем Крип’якевичів.

— Скажіть, а де саме у Львові жили Крип’якевичі?

— Крип’якевичі у Львові в різний час жили в різних місцях. Певний період вони мешкали на вулиці Шевченка, потім на вулиці Домогалічі – саме там був дім, у якому мешкав історик Крип’якевич і його сім’я з братом. Звідти вони молодими хлопцями ходили до гімназії. Однак після того, як бомба знищила помешкання Івана та Лева, вони переїздять на вулицю Острозького. У цьому районі свого часу мешкало дуже багато різних українських родин, і саме тут Крип’якевичі проживали найдовше.

Спогади про історика

— Пані Лесю, розкажіть, будь-ласка, яким ви запам’ятали Івана Крип’якевича?

Я пам’ятаю батька, проте лише кілька місяців. Усе життя він не любив транспорту – ходив пішки, і, чесно кажучи, він так багато встигав, що сьогодні, оглядаючи його архів і картотеки, взагалі усе, що він зробив, можна тільки дивуватися тому, як багато ця людина встигла за своє життя. Іван Крип’якевич знав кожен камінчик у Львові, і тому його книжка “Проходи по Львову” є надзвичайно чарівною, вона, окрім легкої мови, наче серцем написана. Крип’якевич відрізнявся від інших істориків тим, що у ньому переважала любов до історії свого народу. Він ретельно її вивчав і разом Із тим вкладав у просту мову, прості, зрозумілі всім слова. Іван Крип’якевич писав історію для школярів середніх та старших класів, для звичайних львів’ян і робітників, написав маленьку кишенькову історію.

— І все ж, пані Лесю, розкажіть який у нього був характер, які мав звички?

— Я запам’ятала Івана Крип’якевича дотепним і веселим, надзвичайно культурним та уважним. Він завжди уважно вислуховував людину, що приходила до нього, гостинно запрошував до чаю. Іван повсякчас хотів бути сильним внутрішньо. Я пригадую, якось був увімкнений телевізор і там співали гарних українських пісень. Марія, дружина Івана Крип’якевича закликала його послухати гарний спів. Крип’якевич став у дверях і сказав : „Воно робить мене слабим” і вийшов. Він боявся розчулитися, зворушитися, стати м’яким, адже постійно мав бути, як боєць, завжди сильний.

Щодо звичок, то Крип’якевич мав свій особливий лад на столі, і не любив, коли на його столі хтось переставляв що-небудь. Тоді з Крип’якевичами мешкала Катерина, дівчина з бідної, багатодітної сім’ї. До неї так усі звикли за багато років, що вважали її за рідну. Так от, Катерина часом любила, витираючи порохи, поскладати на столі. Іван, хоч цього страшенно не любив, однак ніколи не вибухав гнівом, він лише казав: „Ай, що ти мені зробила!”. Взагалі, у кабінеті Крип’якевича обстановка була дуже простою та строгою. В історика також був улюблений родинний годинник, привезений ще з Холмщини. І цей годинник усе життя був на креденсі в його кабінеті. Іван традиційно щодня вранці о тій самій годині накручував цей годинник. Він жив із ним так, як живе людина з різними предметами, дорогими її серцю. Крип’якевич тяжко вмирав, і коли його серце перестало битися, його улюблений годинник зупинився. Ми були вражені, оскільки раптом у квартирі стало тихо-тихо – спершу навіть не зрозуміли, в чому справа. З тих пір годинник ніхто не накручує і не переставляє стрілки. Бувають такі ситуації, коли одночасно з людиною живуть і його речі, рослини, предмети. Цілий світ наповнений любов’ю людини, тією аурою, яку вона створює.

Рід Івана Крип’якевича продовжила пані Леся та її чоловік Роман, народивши двох доньок, і тим самим внісши свою лепту у продовження роду славетного українського історика.

Катерина ПОВРОЗНИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...