Посада секретаря міської ради в деякій мірі є поза увагою пересічних мешканців Львова. Львів’ян, здебільшого, цікавлять певні рішення сесій міської ради, розпорядження міського голови та обіцянки депутатів. Однак саме секретар ради є тією життєдіяльною артерією мерії, від якої у багатьох випадках залежать чимало організаційних питань, що, в свою чергу, впливають як на рішення сесій, так і на позицію мера, а зрештою, і на процеси міського життя.
Якими ж задатками має бути наділена людина, що посідає цю посаду? Безперечно, насамперед, активністю та вмінням швидко і правильно реагувати на всі важливі питання, що стосуються компетенції мерії.
Упродовж двох років секретарем Львівської міської ради є Зиновій Сірик.
– Пане Зиновію, працівниками міської ради, як кажуть, не народжуються — ними стають у процесі діяльності.
— Я відображаю нетипового представника майбутнього державного службовця. Ніколи собі не ставив за мету здобути якусь посаду і не мав особливих планів щодо кар’єри. Радше, я був, є і залишаюсь принаймні в душі громадським діячем. Основним заняттям вважав викладацьку роботу. Я й досі переконаний, що коли студенти складають екзамени двічі на рік, викладач складає іспит під час кожної лекції.
— Ви – корінний львів’янин? Чи можна дізнатися біографію нинішнього секретаря міської ради?
– Я народився у Львові, і тут також народились і мої батьки. Навчався у школі № 51, яка нічим особливо не вирізнялась від інших шкіл. Однак зараз дуже часто переплітаються мої шляхи зі шляхами випускників цієї школи. Це стосується і політичного, і громадського, і, навіть, особистого життя. Отож, як на мене, щось було в цій школі і до певної міри особливе. Вона розташована у колись сільмашопролетарському районі, де жили люди, що прагнули чогось досягти. Отож, цю школу закінчили і моя дружина, і багато моїх колег із Товариства Лева. До речі, і Тарас Чорновіл також вчився у 51-й школі.
Після школи вступив до теперішньої Академії друкарства. Після закінчення вищого навчального закладу відслужив півтора року в армії. Військової кафедри в Академії друкарства не було, тому хлопці, які не хотіли їхати на роботу за всесоюзним скеруванням і прагнули мати вільний диплом, змушені були служити в армії.
Згодом була робота на кафедрі в Аграрному університеті, далі – аспірантура, кандидатська. За фахом я – інженер-механік. Отож, загалом, така собі біографія більш-менш доброго учня і студента, який після закінчення ВНЗ отримав червоний диплом.
– Ви сказали, що є більше громадським діячем, аніж держ-службовцем. Коли розпочали, власне, цю громадську діяль-ність?
– Наприкінці 80-х. Тоді я перейшов працювати із Аграрної академії до Фізико-механічного інституту. І хоча Аграрний університет завжди вирізнявся серед інших вищих навчальних закладів тим, що ревно оберігав українську культуру, я все ж таки громадською справою почав займатись саме в інституті. Коли я потрапив до Фізико-механічного інституту, так би мовити, на вільні аспірантські хліби, тут було вже все значно інтенсивніше. Разом зі мною в кімнаті працювали пані Марія Зима, дружина Юрія Васильовича, одного з організаторів відновлення товариства “Просвіти” наприкінці 80-х, одного із лідерів Народного Руху. В інституті працював Ігор Деркач, який належав до Української Гельсінської спілки, а 1990-го він став народним депутатом. Попри те, що інститут був напівзакритим і напіврежимним на ті часи закладом, однак вольниця у ньому таки жила. Мабуть, це відбувалось за рахунок того, що в радянській системі жорстко придушували гуманітарну сферу, а людей, які працювали на технічний прогрес цієї системи, контролювали в меншій мірі.
Саме тоді двоє людей, знову ж таки, випускники 51-ї школи, привели мене в Товариство Лева, де я потрапив до історичної секції. Як з’ясувалось, в історичну секцію входили ті, хто займався політикою. Цією секцією керував Ігор Добко. До неї також входили Сашко Кривенко, Андрій Гричило, Ігор Коліушко, Тарас Стецьків, Левко Захарчишин, який вже вдруге очолює комітет із проведення Дня міста Львова. У Товаристві Лева він створив і очолив екологічну секцію.
У той час саме такі організації були першими паростками демократичних процесів. Товариство Лева називали організацією аспі-рантів, а Студентське братство уособлювало студентів.
— Представники Товариства Лева 1989 року дуже активно спрацювали на перших демократичних виборах у колишньому Союзі. Як відбувався цей перед-виборчий процес, адже він був відмінним як від попередніх радянських виборів, так і, мабуть, не схожим і на ті, що відбувалися вже в незалежній Україні, зокрема у1998 та 2002 роках?
– На час, коли ми підійшли до перших виборів, у нас була таки досить жорстка дискусія зі старшим поколінням. Визначались: брати чи не брати участь у цих виборах. Ми, молоді, вважали, що коли вже почали щось робити, то потрібно це продовжувати і дальше. Старші ж радили не брати участі у цих виборах. Однак, ми все ж таки висунули кандидатом в депутати Ростислава Братуня. Це була моя перша в житті виборча кампанія. Кожен із нас на друкарських машинках в інституті друкував листівки-звернення голосувати за Братуня. Зі жмутом цих листків, пляшкою клею ПВА ми ходили вулицями і обклеювали зупинки Львова. Зауважу, що це клеєння відбувалось досить таки успішно. Тобто ніхто нас особливо не затримував. Отож, наш кандидат переміг.
– Саме в цей період у Львові зароджувався Народний рух України. Якою у цьому була ваша участь?
– Напередодні виборів Юрій Васильович Зима зібрав молодших аспірантів інституту і сказав, що нам потрібно створювати партію. Ми не дуже добре тоді це розуміли, оскільки партія у нас асоціювалась із існуючою тоді комуністичною. А в Прибалтиці вже створювались народні фронти, і ми підтримали ідею: створити такий фронт і в Україні. Спочатку навіть був Статут фронту. Вже згодом цей фронт переріс у Народний рух України.
Наприкінці 1989 року Товаристо Лева почало готувати своїх людей у депутати різних рівнів: Тарас Стецьків, Ігор Гринів та Ігор Коліушко балотувалися до Верховної Ради, Олександр Кривенко – до обласної ради. Загалом, до міської та обласної рад балотувалось більше десятка членів Товариства Лева, серед яких був і я.
Свій округ я вибирав за принципом: чим більше вулиць, тим важче буде обійти його моєму конкурентові від номенклатурної структури. Адже ресурсів у нас не було жодних. Отож ми розраховували на власні сили. Я не шкодую з приводу цього вибору. Тричі я перемагав на виборах по цьому округу – першого, третього та четвертого скликання. Участі у виборах 1994 року я не брав, отож, відповідно, не представляв цього округу у міській раді.
— Чималу роль відігравала в той час і мітингова форма агітації, що не спрацьовує настільки сьогодні.
— У той час мітинги мали зовсім іншу мету. Вони дозволяли вивести людей на вулицю, вигнати з них страх. Адже з Братунем ми боролись проти комуністичної системи. І нам це вдалося, і не було так вже й страшно. Отож, 1990 року з мітингів ми перейшли до реальної роботи – підготовки до виборів. І ця робота увінчалась успіхом. 1990 року із 150-ти депутатів до міської ради пройшло приблизно 10 комуністів.
— Все ж таки, через чотири роки ви не брали участі у виборах до міської ради. Чому?
— Перед виборами 1994 року я очолював штаб кандидата в депутати до Верховної Ради Ігоря Коліушко, який балотувався у Буському окрузі. На цих виборах він переміг. Згодом до мене звернулись, аби я долучився до перед-виборчої кампанії Василя Куйбіди, який балотувався на міського голову. Окремі люди кажуть, що в той час у нього було кілька штабів, інші запевняють, що лише один, а ще дехто говорив, що в нього не було жодного штабу, оскільки він належить до таких людей, які самі керують усім. Я ж знаю, що принаймні один із штабів кандидата в мери Василя Куйбіди був у Товаристві Лева на вул. Ю. Дрогобича. За період 1994 — 1998 років я встиг закінчити заочну форму навчання юридичного факультету. 2002 рік. Тоді ж, разом із Ігорем Коліушком, долучився до створення громадського об’єднання “Нова Хвиля”. Адже в той час партій ще не було. У “Новій Хвилі” працювали такі люди, як Тарас Стецьків, Олександр Ємець, Ігор Коліушко, Віктор Пинзеник, Ігор Юхновський, Михайло Косів та інші. Згодом, коли було прийнято Закон про партії, ми спробували створити Народну демократичну партію. У нас була ідея об’єднати молодих політиків Львова, Галичини, представників старої державної проукраїнської номенклатури і частково представників нового українського бізнесу. Анатолій Матвієнко і Валерій Пустовойтенко досить ефективно цим займались питанням. Згодом до нас прийшли Іван Вакарчук та Рудавський. Іван Вакарчук звів нас із Анатолієм Кінахом, оскільки вони обоє – земляки, родом із молдавського села. Отож почало вимальовуватись досить-таки непогане партійне товариство. Цей проект непогано спрацював на виборах 1998 року.
— Із сказаного вами можна зробити висновок, що ви є прихильником все ж таки центристської ідеї?
— Більшість тих, кого об’єднало Товариство Лева, ніколи не були членами Гельсінської спілки, не вступали до УРП Левка Лук’яненка… Ми, радше, відображали палітру правоцентристського крила. Створюючи НДП, ми намагались об’єднати українську елі-ту, бізнес та державних службовців. Однак це зробити не вдалось. Я належав до тих, які згодом разом із Анатолієм Матвієнком вийшли із НДП. Ця партія, на жаль, занадто сильно лягла під діючого сьогодні Президента. Тому з НДП, фактично, вийшла вся молодь. Отож, розкол у партії відбувся на підставі орієнтації на діючого Президента. Як на мене, тут також відіграв свою роль і конфлікт поколінь – молодь не погодилась із перспективою лідера партії. Тому для групи людей, до яких увійшов і я, новою партією стала Партія “Реформи і Порядок”.
– Чи користаєте на посаді пар-тійним досвідом?
– Нема партійного досвіду, є суто людське ставлення. Людина або вміє працювати і хоче це робити, або — ні. Попри мою роботу у міській раді, я й далі викладаю 4 базові фундаментальні дисципліни для майбутніх інженерів у Львівській філії Дніпропетровського технічного університету залізничного транспорту. Дуже сподіваюсь, що не покину цієї роботи.
Але я усвідомлюю, що ніколи не стану залізничником, рівно як ніколи не був аграрієм, коли працював у Аграрній академії. Я робитиму те, що є справді моєю справою.
— Вам дуже часто доводиться стикатись із непростими ситуаціями, що, зазвичай, виникають під час сесійних засідань. З них ви досить успішно виходите і одночасно не конфліктуєте із таким різним депутатським корпусом. Як це вдається?
— Ще коли був малим, мої бабуся й дідусь, які, до речі, були простими людьми, вчили, що причиною всіх проблем є людські або небажання, або, простіше кажучи, лінь. Бо насправді, всі проблеми є банальними речами.
Тому й у міській раді намагаюсь знайти корінь, який є першопричиною поведінки окремих депутатів і державних чиновників. Коли відома суть питання, стає все зрозумілим і поведінка, і позиція депутатів. До речі, дуже часто депутати мають майже однакові позиції щодо того чи іншого питання, однак їм головне, аби вони все ж таки відрізнялись. Я намагаюсь шукати центр рівноваги.
—Чи ця посада зробила із вас людину дещо позапартійну?
— Так, на цій посаді я в деякій мірі віддалився від партійної роботи. Зараз мені бракує часу, аби партійну діяльність провадити досить таки активно.
— Чи вистачає часу для сім’ї? Якою є ваша сім’я?
— У мене дружина і двоє дітей – Орест і Левко. Орестові — 4,5 роки, Левкові у березні виповнився рік. Фактично, вдома мене майже не буває. Тому головою, руками і ногами сім’ї є моя дружина. Дуже часто Орест питає дружину, чи приходив тато додому. Адже, коли я повертаюсь із роботи, він вже спить, а коли іду на роботу, він ще спить. Отож діти мене майже не бачать. На жаль, ця вся і громадська, і державна, і викладацька, і політична робота забирають увесь час.
Пригадую, як мені було дуже складно звикати працювати у цьому кабінеті: було таке відчуття, що мене замкнули у клітку, обставили телефонами, і вийти за межі цієї клітки досить складно. Однак зараз я вже звик до цієї роботи. Довший час перебування на громадській роботі дає можливість спокійно, зовсім по-іншому подивитись на питання, які існують, їх вирішувати і не робити з них проблем.
Розмовляла
Оксана КОЛОДРУБЕЦЬ
