Артем Чех: «Якщо сантехніки і клерки не підуть до війська, тоді військо ворога прийде до них»

Письменник, військовослужбовець Артем Чех про гостру потребу мобілізації та ротації військових, що майже два роки перебувають на війні без перепочинку:

Наївний наратив про запит на справедливість від чоловіків у цивільному – дуже наївний.

В цій м’ясній дійсності не може бути справедливості. Її не може бути там, де гинуть тисячі. А гинуть тисячі. Там взагалі нічого не може бути, окрім бажання кричати. Та це не опишеш в жодному тексті про криваве багно та обгорілі рештки тіл в медеваках, що не доїхали. Можна лише написати про криваве багно та обгорілі рештки. Але не відчути. А відчути – коли прожити.

І це ох**нно страшний досвід. І корисний він лише для сильних.

Звісно, війна – це страшно і неприємно. І в службі – будь-якій – психологічно зріла і сучасна людина знайде мало привабливого. Так є, бо так є.

Але. Наша кількість переростає в якість. Більше нас – менше кривавого багна. Так працює війна. Так працюють комп’ютерні стратегії. “Козаки”, “Старкрафт”, “Герої”.

І якщо ми не тягнутимемо за гриву до війська тих, хто може тримати зброю, то ми скоро закінчимося. А коли ми закінчимося, то вже нічого не буде. Хіба митці в екзилі писатимуть і читатимуть статті на тему: як ми все про**али.

Навіть не розвиватиму цю банальщину.

Чому одні мусять уже майже два роки двіжувати, а інші ремонтують прорив каналізації, барижать телефонами на Кардачах і мутять мутки, покладаючись у питаннях свого виживання на безсмертя і безстрашшя інших?

Так ми не домовимося. І прірва не звузиться.

Бо той, хто не бачив війну, не зрозуміє того, хто бачив. Ніколи. Ну от ні. І жодного аргументу не прийму. І не буде “після війни”, якщо не підуть ті, хто може йти. Буде безперервна війна скрізь, куди дотягнуться п*дори. І вже тоді виїдуть усі, хто зможе виїхати. А зможуть не всі. А в їхніх квартирах житимуть… ми вже проходили це, і знаємо, хто там житиме.

Якщо сантехніки і клерки не підуть до війська, тоді військо ворога прийде до сантехніків і клерків. І їхня пацифістсько-сциклива позиція не врятує їх від трудових таборів, тортур заради розваги, кулі в потилицю або знову ж таки – мобілізації. Це вже було. Це є там, за лінією. Просто мало хто це бачить.

Не варто обманюватися відносно рівним фронтом. Він тримається, поки той ох**вший від надзвичайного тиску умовний мільйон його тримає. Чи довго цей умовний мільйон триматиме на собі війну? Пів року? Менше? А далі? А далі цей мільйон почне ламатися. А що війна? Розсмокчеться? Не розсмокчеться. Це ж не герпес. Це саркома. Таке не розсмоктується.

Інфантильний оптимізм залишився в позаминулому році.

Чи хочу я служити далі? Не хочу. Я втомився. Я банально з**бався від несвободи й тиску. І це я пишу з Києва, не з окопів. Але я з**бався поєднувати службу, волонтерство, інформаційну роботу.

Я хочу ремонтувати прорив каналізації та писати романи. І вірити в ЗСУ. Я хочу вірити в ЗСУ, а не щоб вірили у мене. Я хочу їздити на фестивалі без рапортів, виїжджати за межі гарнізону без дозволу, давати інтерв‘ю без дозволу, спати досхочу, поїхати в тур Штатами і Європою, а не рахувати дні відпустки, куди я мушу впихнути написання текстів, редагування роману і ремонт у квартирі.

Я мав можливість усі ці довгі воєнні місяці жити на європейських резиденціях і не знати усього того, що пізнав. Я міг стояти 24.02 у заторі на виїзд з Києва.

Я міг піти у внутрішню еміграцію і випірнути десь влітку 22-го й почати говорити від імені всієї країни на міжнародних майданчиках, не маючи на те підстав. У мене було безліч можливостей уникнути війни. Була навіть можливість не помітити її. Як це вдалося деяким моїм колегам.

В цій війні немає справедливості. І найбільше це відчувають зараз ті військовики, що добровільно взялися рятувати країну в перші дні.  І тим дивніше чути запит на справедливість від цивільних чуваків, які ще не готові.

Поняття справедливості було випалено тоді, коли одна частина чоловічого населення пішла двіжувати, а інша — з**балася або залягала на дно своєї совісті під тиском страху і нерішучості. От і вся справедливість.

А я не кадровий військовик і хочу відпочити. Чи справедливе моє бажання? Чи маю право казати: я не вивожу?

Чи цивільне населення далі віритиме в ЗСУ і щиро захоплюватиметься мільйоном, завдяки якому все тримається, й ігноруватиме його потребу у відпочинку?

Що я думаю про все це? Вірте. ЗСУ не розчарують. Не мають вибору. Але ЗСУ потребують нових юнітів. Повірте нарешті й у себе.

Але коли тягнуть за гриву – соромно. Навіть якщо про це ніхто не знає, окрім вас і воєнкома.

Щодо іншого. Мій головний підсумок 2023 – банальний до нудоти. Я вижив. У прямому сенсі вижив, хоч і з певними наслідками, які почали проявлятися. Бажаю нам усім вижити. Бажано без наслідків. Бо навіть тут, у прекрасному мирному Києві, виживають не всі».

Редакція Львівського порталу не завжди поділяє думки, висловлені в авторських текстах, та готова надати усім сторонам можливість аргументованої відповіді.

Дізнавайтесь найцікавіші новини Львова – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook.