Від деконструкції до демонтажу: чого не вистачає для завершення декомунізації на Львівщині

Спорадично у місцевому інформаційному просторі виринають повідомлення про натужні та часто невиразні спроби завершення декомунізації в окремих територіальних громадах Львівської області.

В інших областях України безперечно також, особливо у тих, де цей процес до початку російсько-української війни був заморожений та жодним чином не просувався. Проте цікаво поглянути на проблему на прикладі рідного регіону, де на перший погляд здавалося б її не мало бути, а сам процес декомунізації вже не актуальний. Однак це не так.

У Львівській області до сьогодні залишаються ще близько півтори сотні пам’ятників та меморіалів, які встановлені у радянський час для вшанування учасників так званої Великої вітчизняної війни. У цьому моменті варто зробити наголос на тому, що йдеться не про Другу світову війну, а лише ту її частину (що в усьому світі має назву німецько-совєцька війна), яка видумана радянською пропагандою для виправдання своєї непричетності до її початку, а також формування міфу про саможертву та особливу роль Радянського Союзу [читати росіян] у перемозі над нацизмом. Усвідомлення суті цієї ідеологеми та міфологізації – це перший необхідний крок для розуміння необхідності завершення процесу декомунізації, як частини процесу деколонізації – уявлення про себе, свою країну, народ, культуру, мову, як частини чогось більшого, а саме – чужої держави, влади, ідеї, які визначають те, як ви живете та мислите.

Деконструкція

Засадничою умовою проведення декомунізації є переосмислення ролі та значення символів та смислів, які ми успадкували від окупаційного тоталітарного режиму. Іншими словами, мова йде про деконструкцію його ідеологеми, міфології та символів. Це робота, яку потрібно проробити на рівні власної свідомості та мислення мешканців громади. Йдеться про те, щоб зрозуміти час, мету та значення появи пам’ятників та інших місць вшанування радянської доби. Якщо пояснити наочніше, то вони є не просто об’єктами міського ландшафту, естетики та краси (хоч і анахронічними), а їхня поява зумовлена виключно ідеологічною метою просування комуністичною владою уявлень про єдиний «совєцький народ», який завдяки спільним зусиллям здобув так звану «велику перемогу».

Це та велика ідея, яка мала б об’єднувати усіх громадян Радянського Союзу, незважаючи на їхнє етнічне походження чи республіку проживання. Її не існувало ні за часів диктатури Сталіна, ні Хрущова, а з’явилась щойно у ранні роки правління Брєжнєва та стала частиною державної політики у період «застою» кінця 1960-х та 1970-х років. У цей час масово встановлюються пам’ятники, меморіальні комплекси так званих «братських могил» та «вічного вогню» в усіх містах, містечках та навіть деяких селах для вшанування воїнів Червоної армії, а також радянських каральних органів, які загинули у роки Другої світової війни та у боротьбі з «націоналістичним підпіллям».

Така сакралізація «культу смерті» мала на меті консолідувати строкату структуру громадян довкола влади. Ідея досягнення комунізму через соціалізм з кожним наступним десятиліттям правління комуністів ставала все більш ефемерною (аж поки про неї взагалі перестали згадувати), а тому були необхідні інші ідеї. Однією з них стала ідея так званої великої перемоги у так званій Великій вітчизняній війні. Разом з тим було винайдено нову традицію покладання квітів, вінків, проведення мітингів та парадів біля цих місць пам’яті з нагоди червоних дат календаря. Таким чином ці часто шаблонні зразки соцреалізму стали місцями атеїстичного культу.

Відстежуючи аргументи та коментарі учасників обговорень та дискусій у громадах, де завершення декомунізації досі заморожене, не завершене або відбувається надто повільно або половинчасто, можна зробити висновок, що основна причина у тому, що не існує критичної маси людей, яка б переосмислила цей радянський спадок і деконструювала у своїй голові «совєцький» наратив. Цей спадок продовжує зберігатись не тому, що має велику кількість прихильників у громаді, а тому, що у мешканців не має достатніх аргументів для самих себе на користь їхнього демонтажу. Бракує інтелектуального потенціалу в громадах, щоб аргументовано переконати тих, хто не розуміє або не спроможний зрозуміти як через ці символи совєцької епохи продовжує працювати колоніальний наратив, а також усіх байдужих для яких це, як завжди, «не на часі».

Через цю невизначеність пам’ятники та меморіали совєцьким солдатам і десятиліттями перебувають у законсервованому вигляді у центрі містечок та сіл Львівської області як сірі примари минулої епохи. Десь вони через занедбаність занепадають самі по собі, проте у багатьох випадках отримують «нове життя» у результаті намагання їх «українізувати» або «сакралізувати». Часто замість відбитої червоної зірки на її місці з’являється тризуб, синьо-жовті стрічки або інша національна символіка, замість колись червоної фарби пам’ятник перемальовують синьо-жовтими кольорами, монумент, бордюри та дерева навколо щороку малюють білою фарбою або вапном, а біля пам’ятника час-від-часу запалюють свічки та лампадки у ритуальних цілях. Такі факти наочно демонструють проблему з розумінням суті декомунізації та деколонізації, в основі якої лежить нерозуміння деконструкції совєцького наративу, смислів та символіки мешканцями, а часто керівництвом територіальних громад.

Деконструювати нарацію можна виключно шляхом демонтажу її радянських та російських символів, проте аж ніяк не шляхом пошуку для них нового призначення, практичного застосування, нового смислового навантаження. І байдужість та невизначеність громади щодо того, що робити з цим колоніальним спадком також не є способом вирішення проблеми, оскільки їхня присутність, хоч і в занедбаному стані служить якорем, який не дозволяє відпустити свідомість, перегорнути сторінки та розпрощатись з минулим.

Демонтаж

Усвідомлення мешканцями громад колоніальної суті радянських пам’ятників та меморіалів відкриває шлях до завершального етапу декомунізації – їхнього демонтажу. Після того, як вони звільняться з полону радянського міфу про сакральність місць пам’яті Другої світової війни і перестануть дивитись на демонтаж як на варварство, зникнуть будь-які світоглядні, моральні та політичні застереження для декомунізації публічного простору. В окремих випадках залишатимуться певні юридичні обмеження, але про них дещо згодом. Проте вони також не є нездоланною перешкодою на цьому шляху.

Наявність інвентаризації об’єктів, які підлягають декомунізації зробить цей процес ефективнішим. Розуміння кількості, змісту та історії пам’ятників, які підлягають демонтажу дозволяє зробити це юридично правильно. При цьому робити це потрібно системно, а не половинчасто, коли процес завершується на основному та найбільш резонансному об’єкті, тоді як в громаді водночас ще залишаються інші менш приглядні об’єкти, які на думку когось «нікому не заважають». Декомунізацію необхідно проводити комплексно і тотально, адже в іншому випадку вона не працює як деконструктивістська практика.

Якщо радянський пам’ятник, меморіал або інший об’єкт має художню цінність, то його варто зберегти. У подальшому вони також можуть виконувати освітню та навчальну функцію як «свідок епохи» радянської окупації громади, області, регіону або країни в місцевому краєзнавчому або державному історичному музеї. А ще краще передати у спеціальну музейну установу історії тоталітарних режимів, на зразок того, як це зробили литовці та поляки: приватний музей Парк Грутас неподалік міста Друскінінкай, у якому з 2001 року зберігається велика колекція пам’ятників совєцької епоху в різних містах Литви після їх демонтажу або запланований скансен пам’ятників періоду совєцької окупації Польщі у місті Борне-Суліново на території Західнопоморського воєводства, де раніше дислокувалася танкова бригада військ СРСР. У нашому випадку це можна зробити на базі Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору» або шляхом створення абсолютно нового музею під відкритим небом десь у Львівській області, про приватну ініціативу чого йдуть розмови у мистецькому середовищі. Якщо б керівництво області та держави підтримали цю ініціативу, то процес декомунізації значною мірою послужив би формуванню історичної пам’яті постколоніального минулого та наочній демонстрації того, як совєцька влада конструювала міфи про так звану «велику вітчизняну війну», культ «великої перемоги» та героїзувала свої жертви Другої світової війни для ідеологічних потреб.

Натомість ті радянські пам’ятники, які не мають жодної цінності, а таких переважна більшість, можна утилізувати на смітник історії без жодних докорів сумління. Водночас після завершення декомунізації перед громадою постане питання про нове цільове призначення для деконструйованого громадського простору, який втратить своєї попереднє смислове навантаження та його перепланування. Адже простір довкола пам’ятників також був частиною совєцької повсякденності як місце поклоніння культу, урочистої совкової обрядовості та відпочинку.

Найбільшою проблемою процесу декомунізації є іменні й безіменні поховання і братські могили солдатів радянської армії на місцях встановлення пам’ятників та меморіалів. Згідно українського законодавства вони потребують проведення процесу ексгумація та перепоховання на місцевому цвинтарі. Дуже часто там поховані не солдати Червоної армії, а працівники радянських каральних органів, які загинули у боротьбі з українським підпіллям і вчиняли злочини проти цивільного населення. З однієї сторони, це потребує часто значних для малих територіальних громад фінансових витрат для проведення процесу перепоховання, а з іншої, ускладнюється запереченням їхніх родичів, які продовжують проживати у цій громаді. Практика показує, що ці аргументи працюють у тих громадах, де керівництво шукає причини, щоб не проводити декомунізацію, коли не хоче докладати зусиль для долання перешкод. Проте вони не є ані юридичною, ані фінансовою перешкодою для тих, хто має політичну волю та розуміння важливості завершення процесу декомунізації.

Шлях від деконструкції радянського міфу до демонтажу пам’ятника – це світоглядний шлях від колоніального минулого до самостійного майбутнього України. Переосмислення власної історії та формування української нарації минулого неможливе без звільнення власної свідомості від великодержавної нарації, сенсів, смислів та символів. І знесення пам’ятників та меморіалів радянської епохи одне із таких важливих завдань. Чим швидше вдасться завершити процес декомунізації у своїх громадах та головах, тим швидше громадські простори наших міст, містечок та сіл отримають можливість для розвитку – економічного, культурного, просторового. Не самі по собі, а завдяки новим можливостям нового мислення.

Передруковано із видання Бомок.