Чи не найперша асоціація, яка виникає при згадці про Івана Франка, – це Каменяр, вічний революціонер, провідник національних ідей. Втім мало хто згадує його першочергово як фольклориста й етнографа, хоча Іван Якович залишив неоціненний слід в українській народній творчості.
У цей святковий час Львівський портал розповідає не просто про спадок Франка-етнографа, а про традиції святкування Різдва у його родині, страви на святковому столі та улюблену коляду письменника.
Святвечір: традиції у домі Франка
Наше сприйняття такого великого релігійного свята як Різдво закладається, мабуть, із дитинства, з того, як його відзначали і якого значення надавали у батьківській хаті.
У домі Івана Франка в Нагуєвичах шанували стародавні традиції святкування, тож зростав майбутній Каменяр із чітким розумінням того, що Святвечір та Різдво – це особливе свято, яке несе тепло, затишок та родинне єднання.
У своїй праці «Людові вірування на Підгір’ї» (1898) Іван Франко описав, як проходив Святвечір в українській сім’ї наприкінці XIX століття. Так, із першими зорями господар вносив до хати вівсяний сніп (характерний для бойків, а Франко належав до цієї частини України, яку зараз називаємо Бойківщиною), ставив його на стіл і промовляв: «Дай, Боже, на щастя, на здоров’я. Зі святим Різдвом».
Далі сніп переставляли у кут під образами, а діти розкидали по землі солому і при цьому імітували звуки домашньої звірини. Господар обов’язково виймав зі снопа стебельці, робив із них хрестики і викладав їх на вікні, аби ніяка нечиста сила не заходила у дім. Також він встромляв сокиру в одвірок над дверима – теж для того, аби прогнати нечисть.
Паралельно господиня накладала в черепок вугілля, додавала туди пахучого зілля, тобто «сафатину», яку спеціально напередодні купували в місті, і обкурювала цією сумішшю худобу.
Перед самою вечерею, коли на стіл ставили страви, господиня промовляла: «Птице, ірице, ходи до нас вечерю їсти! А як не прийдеш тепер, то щоби-сь і весь рік не приходила». Господар до горючого зілля додавав ялівцю і тоді всі члени сім’ї сідали за стіл. Перед цим усі обов’язково вмивались, чепурились та одягали святковий одяг.
«Цей звичай, очевидно, був властивий і для батьківської хати Івана Франка. Але через те, що він швидко осиротів, усі ці обряди замість господаря виконувала Франкова мати. Про те, як святкували Святвечір у родині Івана Франка, ми довідуємось й з перших його текстів, які збереглись донині, – «задач домових», написаних у 4 класі дрогобицької гімназії. Саме тут він описує цей образ, коли мати обкурювала худобу, вносила сніп та готувала святкову вечерю… Різдво як свято родинне, як свято єднання було для Івана Франка святим. І де б його не закидала доля, на Різдво він завжди прагнув бути вдома», – розповідає франкознавиця Наталія Тихолоз.
Що готували Франки на Святвечір
Традиційно на Святий вечір ми готуємо 12 пісних страв. Втім до обовʼязкових належать кутя та узвар. Перелік інших страв, як і їхня кількість, може змінюватись залежно від регіону.
Що саме готували на святковий стіл у домі Франка, ми дізнаємось із його останнього прижиттєвого поетичного циклу «Пісна вечеря». У ньому, власне, Іван Якович подав святовечірній стравоспис та розкрив його символічне значення.
Іван Франко з дружиною, їхні діти: Андрій, Тарас, Петро й Анна
Іван Франко обожнював рибалку та збирати гриби. Тому на Святвечір його дружина Ольга завжди готувала борщ із «вушками» на рибному бульйоні. Його, як зауважує Наталія Тихолоз, дуже любив Франко. До речі, борщ символізує потребу жінки в родині та її всеприсутність.
«Іван Франко казав, що кутя споживається не на початку, а наприкінці вечері. Натомість Святвечір бойки розпочинали із капусти та головки частику. Капуста – така густа страва, яку, як писав Франко, подавали на стіл першою. Її готували з цибулею, потовченим горохом, іноді з грибами. Ця страва є символом мішання полів у родині», – веде далі Наталія Тихолоз.
Серед святовечірніх страв Івана Франка є й «ковток чистого прісного меду», який «з глиняного горщика на тупім кінці держака дерев’яної ложки подає ґосподар своїм найближчим по старшинстві». Йдеться про звичайний мед, який символізує єдність родини, її добробут і щастя.
За словами Наталії Тихолоз, саме солодкий мед, вочевидь, найбільше нагадував письменникові про його покійного батька та «солодке», хоч і коротке, щасливе дитинство під батьківською стріхою.
Колочений горох – відварений горох, ретельно перетертий до однорідної консистенції. Зверху щедро поливався підсмаженою на олії цибулькою. Символ чоловічої сили.
Голубці – символ згоди при столі. Начинка може бути найрізноманітніша, головне – пісна: пшоно, гречка, рис чи терта картопля. Бойки готували голубці у печі «з ночі до ранку або з ранку до ночі». Перед подачею страву поливали грибною підливою чи підсмаженою цибулею.
У стравосписі Іван Франко також згадує чарку горілки, грітої з медом. Здавалося б, така страва невластива для меню на Святвечір, але як відомо і з етнографічних народних описів, бойки часто на Святий вечір дозволяли собі чарку горілки, грітої з медом. Вона символізує веселе життя, радість та теплі взаємини.
Пироги, тобто вареники. Загалом пироги – збірна назва, за якою ховаються книші, пироги, пиріжки та вареники. Символ ситості.
«Анна Франко, донька письменника, згадувала, що мама на Різдво завжди випікала пиріжки. Сьогодні ми їх, мабуть, назвемо пампушки. Цими пампушками Ольга Франко щедро частувала колядників. Ольга Франко взагалі вирізнялась тим, що вміла гарно пекти: пироги, пампушки та інші вироби з дріжджового тіста», – зауважує франкознавиця.
Страви з риби та грибів, які сім’я Франків ретельно заготовляла з літа. Це могла бути смажена чи печена риба, оселедець, підлива або бойківська мачанка з грибів.
Узвар або суш – напій, зварений з сушених фруктів, переважно з яблук, груш та слив. Іван Франко вважав, що ці фрукти лише «акліматизувались» в Україні, тому «сю страву можна вважати символом чужосторонніх впливів на життя нашого народу».
Кутя – символ достатку та багатства. Іван Франко казав, що це є «національна староруська страва: варені зерна пшениці, товчені у ступі та змішані по зваренню та остудженню з тертим маком і медом. Вживається тільки на Святий вечір; їдять не з окремих мисок, а з одного глиняного макотерта (макітри)».
Саме кутею у родині Франків завершували Святу вечерю, а потім підкидали її до стелі на багатство, щедрість і достаток.
Підготовка та саме святкування Різдва
Сьогодні ми не можемо собі уявити Різдво без ялинки. Не обходилось без неї це свято й у віллі Франка у Львові на колишній вул. Понінського, 4. До речі, його дім вже 80 років є музеєм.
Напередодні Різдва ялинку ставили тут всією сім’єю у сальоні, тобто у Франковому кабінеті, який також виконував функцію вітальні.
Вітальня Івана Франка (фрагмент експозиції музею Франка)
Втім на відміну від сучасного розмаїття прикрас та гірлянд, тоді, у середині XIX – на початку ХХ ст., ялинку прикрашали різними смаколиками: горішками, бубликами та іншою домашньою випічкою, саморобними іграшками з паперу, іноді навіть цукерками.
Звісно, готуючись до Різдва, у сім’ї Франків не лише наряджали ялинку та готували вечерю, а й прибирали домівку – таке велике свято галичани завжди зустрічали у чистоті, в тому числі й духовній. А після Святої вечері, як згадувала Анна Франко, починалася дзвінка коляда, яка пронизувала святовечірню тишу.
«Діти гомоніли, стиха заїдаючи святочні присмаки, а скінчивши вечерю, всі перейшли до великої вітальні та засвітили свічечки на ялинці. Надворі зимно, на шибках вікон мороз малював квіти, а в кімнаті було тепло, пахло свічечками, ялинкою. Петро пускав страшні жабки і світив маґічні свічки, що, запалені, розлітались зірками», – так описувала чар Святої вечері у родинному домі донька Івана Франка Анна.
Наступного дня, на Різдво, сімейство Франків завжди ходило до церкви, а опісля знову продовжувалось святкування. При чому на свята Франки нерідко приймали рідних і друзів у своєму домі, так і самі ходили в гості.
Так, Івана Франка часто запрошували священики на гостину в село. Найбільше любили Різдво у селі діти письменника: Анна Франко говорила, що особливу атмосферу, дух і чар цього свята найкраще відчутно саме в селі, де в хатах пахло сіном, під образами з вишиваними рушниками стояв дідух та лунала гучна коляда.
На саме Різдво на Галичині за святковим столом їли все те, що й на Святвечір, але до пісних страв додавались ще й ковбаси, шинки, холодці, заливна риба та пироги з різними начинками.
Франко-колядник
Іван Франко дуже любив коляди, змалку ходив із товаришами колядувати. При цьому він збирав колядки, записував їх, впорядковував та вивчав, нерідко навіть просив, аби друзі занотовували їх для нього.
Варто зауважити, що Іван Якович знав напам’ять чимало не лише українських колядок, а й польських. Одного разу він із товаришем так наколядувався у рідних Нагуєвичах, що на другий день захрип і не міг навіть говорити.
Улюблена коляда Івана Франка – «Бог предвічний», яка зачарувала його своїм текстом. Письменник називав цю коляду «довершеною перлиною української народної поезії», у ній, на його думку, гарно поєднаний дух народження нового і опіка Бога на людьми.
«Захоплення колядками у Франка переросло в серйозні наукові студії. Більше того, він розділив колядки і коляди. Іван Франко казав, що колядки – це пісні старосвітські, в яких закумульована величезна енергетика дохристиянського світогляду. А коляди – це пісні, які вже базуються біблійних мотивах, на історії Христа. При цьому Франко як фольклорист та етнограф мав велике замилування до збирання і перших, і других», – наголошує Наталія Тихолоз.
Різдво як ідея національного єднання українців
Наукове зацікавлення Франка різдвяною календарно-обрядовою творчістю вилилося в окремі праці: «Колядка про святу Софію в Києві» (1889), «Замечательные колядки» (1889), «Наші коляди» (1889), «К объяснению одной колядки» (1891).
Театральні різдвяні містерії та дійства, вертепна драма здобули собі увагу Франка-дослідника у роботах «Наш театр» (1892), «Русько-український театр» (1894), «До історії українського вертепу XVIII ст.» (1906), «Нові матеріали до історії українського вертепу» (1908). Всі ці праці досі є актуальними, і з одного боку розкривають дух і магію Різдва, а з іншого – давню українську традицію його святкування.
Втім Різдво у житті й творчості Івана Франка було важливим не лише як свято родинного воз’єднання та затишку, не лише як величезна наукова нива. Це величне релігійне свято Каменяр трансформував в ідея національного єднання українців.
«У 1883 році, в період становлення як поводиря національних ідей, Іван Франко пише поему-візію «Святовечірня казка». Це наскрізь націоналістичний текст, де ідея святовечірнього збору, родинного єднання трансформується в ідею національного єднання, у візію соборної України. Поему вперше опублікували напередодні Різдва 1884 року і це був своєрідний заклик Франка до єднання», – підкреслює Наталія Тихолоз.
Фото: мережа Інтернет, Франко:Наживо
Наталя ДУЛЯБА