Двотомник треба починати читати з книги «4 з половиною кроки», куди увійшло 15 оповідань. Вони про інших людей, не про мене… Написані в хронологічному порядку. Читаючи їх, розумієш, як влаштована тюрма та ієрархія там. Це зовсім інший світ, це як злітати на іншу планету. Вже після прочитання оповідань можна переходити до щоденника, де описано, що відбувалося зі мною у період голодування…

Все, що прочитаєте у цих книжках, – правда, там нема ніякої видумки. Це реальний світ, який тут здається якимсь божевіллям, а там – не те, щоб сприймаєш це за норму, просто звикаєш до цього всього. Так, табір в Лабитнангі (виправна колонія в Тюменській області Росії, – ред.) називають «зомбілендом»: там людей перетворюють на «зомбі», щоб вони не могли перечити, щоб стали мовчазним стадом. Це робиться роками, люди просто приїжджають одними і стають зовсім іншими.

Тюремне життя – це сидіти в клітці, у маленькій кімнаті, де нічого нема… Найбільше шокує не відсутність якихось умов, а те, що ти не можеш з неї вийти. Всі чомусь вважають, що карцер чи камера-одиночка – це щось жахливе, але це не зовсім так. Навпаки ти трохи відпочиваєш від людей і зайвих стосунків, тому що тобі доводиться перебувати з людьми, які тобі не завжди приємні. У в'язниці треба бути терпимим до інших.

В'язниця – це іспит ізоляцією. Табір – теж ізоляція, але інша: там бараки, схожі на казарми, і розраховані на 40-200 людей, двоповерхові шконки (спальні місця у виправних закладах, – ред.) і всі один в одного на головах. Ти ніколи не буваєш один, в тебе зовсім нема особистого простору. І коли після цього тебе відправляють у камеру-одиночку, це як з'їздити у відпустку.

Чи намагалися вербувати? Перший рік я був під наглядом ФСБ поки йшло слідство. Вони відразу зрозуміли, що я не зламаюся, що не буду з ними співпрацювати. Тортурами нічого зробити не змогли. Пропонували дати показання на когось з керівництва в Україні, але я відмовився, тоді грозилися, мовляв, «пойдешь «паровозом», тобто організатором, і отримаєш 20 років. Так і сталося…

Я читав багато книг у в'язниці. В мене була норма – 1-2 книжки в тиждень. Мушу сказати, що у будь-якій найбільш задрипаній і жорстокій в'язниці завжди є бібліотека. І тобі ніхто не може заборонити нею користуватися. Книжки приносять навіть, якщо ти голодуєш у ізоляторі…

Більше того, у в'язниці починають читати люди, які до цього ніколи в житті не читали. Просто нема куди дівати час і вони беруться за книжки. Я і до в'язниці читав багато, а коли опинився там, почав читати ще більше.

Найяскравіші сни сняться у дитинстві та в'язниці. Коли нічого не відбувається, дні дуже сірі і одноманітні, тоді сни – як телебачення, це як подивитися якийсь фільм. Протягом дня у тебе нічого не відбувається, тому мозку потрібні враження, почуття і він сам домальовує все, звідси – і яскраві сни. Зараз мені вони не сняться, тому що у мене яскраве життя.

Ніколи не сумнівався, що рано чи пізно мене звільнять, що Україна буде боротися за мене та інших політв'язнів. Навпаки, я переживав, щоб говорили не тільки про мене, а й про інших, щоб не зосереджувалися лише на мені. Як це було з Надією Савченко, її звільнили, а решта – зосталися. Я цього дуже не хотів, навпаки казав, щоб мене звільняли останнім. Бо розумів, що поки сиджу, ця історія отримує більше уваги зі сторони Заходу.

Бачимо, що зараз Путін віддав найбільш медійних, найбільш відомих, а зосталося багато невідомих. Їх майже сотні у полоні РФ, близько 150 осіб – у полоні на Донбасі. Коли всі вони будуть звільнені, я не знаю, але ми будемо про них говорити і боротися за них до тих пір, поки кожен з них не опиниться на свободі.

Чи допускаю для себе варіант еміграції? Ні в якому разі. Я буду останнім громадянином цієї країни, який з неї поїде. Не збираюся нікуди виїжджати з України, ніколи не було таких думок. Я багато подорожую, їздив Європою і світом. Так, люди там люди живуть краще, і я хочу, щоб в нас теж так було, а не поїхати на все готове і бути нікому непотрібним. Тут моя Батьківщина…

У мене завжди було розуміння того, що моя Батьківщина – Крим, а Україна – моя країна. Я про це завжди говорив ще до 2014 року. Мої батьки приїхали з Росії в Крим, але я постійно вважав себе українцем… Після 2014 року і окупації Криму було перейдено якусь межу. І я не знаю, що Росія має зробити, щоб я сприймав її нормально, вона для мене – країна-ворог та окупант, будемо з нею боротися до тих пір, поки не переможемо.