Промова отця Степана Суса, який став наймолодшим католицьким єпископом у світі, після Архиєрейської хіротонії у Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві:
«Два дні перед тим, як я дізнався про те, що мене обрали єпископом, я був у Вашингтоні, де брав участь у марафоні морської піхоти. Я разом із пораненими воїнами, із десятьма військовослужбовцями з України, які бігли на протезах, долав відстань у 10 км. Біжучи біля нашого майора Юрія Козловського, який біг на протезі, я всі ті 10 км думав про те, скільки в житті ми докладаємо зусиль для того, щоб подолати виклики, труднощі. І як часто нелегко є нашим воїнам, які вранці встають з ліжка, як ми це робимо щодня, одягають на ногу протез, йдуть вмиватися – хтось однією рукою, хтось обома – і таким чином починають своє життя.
Люди щодня докладають багато зусиль для того, щоб долати виклики. І два дні після того, як я пробіг тих 10 км, коли ми з воїнами раділи тому, що подолали цю дистанцію, коли ще боліли м’язи, я дізнався, що мене чекає новий марафон у житті Церкви. Це справді був виклик для мене, але як особа, яка вихована в церкві, я чисто по-людськи розумію: мені доведеться залишити спільноту Гарнізонного храму, військових капеланів, багатьох людей, яких я знаю у Львові. З іншого боку я свідомий того, що це є покликанням, до якого мене запрошує сам Господь. Колись Він покликав мене до цього служіння як священника, а сьогодні кличе далі.
І коли мене запитали, яким ж має бути єпископ, я говорив: перш за все він має бути людяним. В обличчі як єпископів, священників, так і усіх християн Господь зустрічається з тими, хто шукає стежку до Нього. І я би хотів, щоб все своє життя як людина, як душпастир, як священник і як єпископ я був у руках Божих тим обличчям, у якому він зможе зустрічатися із тими, хто шукає стежки до Нього.
Я не знаю, яким буде моє завтра, але я знаю, що це завтра, як і сьогодні, буде з Богом. І яким страшним не було б це слово «курія», я знаю, що з Богом усі труднощі можна долати. Цей Юрій Козловський, який біг біля мене, казав, що молиться кожен день, коли вдягає протез на свої ноги. І коли він біг, то у глибині свого серця також молився. Для того, щоб витримати. Я також буду це робити, згадуючи усіх наших Героїв, які, долаючи всі виклики, щасливо живуть далі і дякують Богові, що мають це життя.
Своє рішення я також пов’язав із мучениками нашої Церкви, які ставали священниками, єпископами в той час, коли не було торжественних Літургій, коли, все було дуже просто. Коли справді в обличчях мучеників, святих і праведних, Бог зустрічався зі всіма, хто був у концтаборах й на засланнях. І нехай вони за мене там, у вічності, моляться. Щоб моє служіння достойним служінням архиєрея УГКЦ».
Наталя Дуляба