«Піднятись на Еверест не було мрією всього життя»

Вийти на Еверест – це не була мрія життя. Мені здається, є багато людей, які точно не знають, що вони будуть робити через 5 чи 10 років. Коли нам з Денисом було по 37 років, ми думали, що скоро нам буде 40 і щось треба робити, поки ми ще такі активні. Я запропонувала піти на Північний або Південний полюс. У відповідь мій чоловік сказав, що ми, пластуни, не звикли ходити по рівнині. Тоді ми «загуглили», яка у світі найвища вершина, та куди можна вийти без спеціальних знань. Так ми знайшли гору Аконкагуа – найвищу вершину Південної Америки. Вона має 6 962 м. Я і Денис здійснили успішне сходження на неї.

Згодом у нас виникла ідея піднятися на сім найвищих вершин, серед яких був і Еверест. Але ми розуміли, що для того, аби піднятися на найвищу гору світу, потрібна дуже хороша підготовка. Мені доводилось чимало часу проводити у спортзалі та виконувати різні фізичні навантаження, аби бути підготовленою на всі 100%.

Відзначу, що на Еверест самостійно може піднятися лише професіонал. Ми з чоловіком звернулися у фірму, яка організовує сходження туристів на Еверест. Це була англійська компанія, можливо, не найкраща щодо харчування та якості наметів, але вона досить добре дбає про безпеку людей. Звичайна середня ціна сходження однієї людини на Еверест становить орієнтовно 45-55 тисяч доларів. Туди входить дозвіл, який коштує 11 тисяч доларів, супровід, розбивання таборів, послуги кухаря та інші речі, обійтися без яких буде складно.

Зараз з'явилося дуже багато місцевих операторів, які кажуть, що за малу ціну виведуть на Еверест. Низьку вартість вони створюють тим, що не дають достатньо кисню, а як відомо, без кисневого балону вийти на найвищу точку світу надзвичайно важко. Окрім цього, стараються все зробити по-мінімуму. Тому та низька ціна включає дуже великі ризики.

Екскрусія базовим тобором

Перед сходженням на гору ми повинні були акліматизуватися. Для цього необхідно було пожити у базовому таборі – це місце, де альпіністи можуть перепочити та пристосуватись до висоти, перед тим як вирушити на підкорення вершини. Перед тим, як дістатися до табору, у нас була довга та цікава дорога. Спершу ми прилетіли в Катманду – столицю Непалу. Звідти полетіли в Луклу – це таке високогірне селище, його висота становить 2 800 м над рівнем моря. Вже з того селища до базового табору нам прийшлося добиратися приблизно 10 днів: ми жили у місцевих готелях та хостелах. Можу сказати, що це потрібно для того, аби краще акліматизуватися до життя в таборі. І дуже впливає на організм, бо табір знаходиться достатньо високо, а людина не є пристосована до життя на такій висоті довгий час. Тому ми потрохи проходили акліматизацію, набираючи поступово висоту. А дорогою до базового табору ще й могли спостерігати за місцевою культурою.

Сам табір знаходиться на висоті 5 300 м над рівнем моря, і в ньому наша команда перебувала з 12 квітня до 24 травня. Увесь цей час жили ми у наметах. Звісно, коли виходиш з намету і бачиш вершини, – це неймовірні відчуття. Інколи бувало і страшно, бо з гір сходили лавини, однак із часом ми до них звикли.

Також у базовому таборі був медичний тенд, де лікарі-добровольці майже протягом двох місяців надавали консультації. Звісно, це все за окрему плату. Але насправді це дуже велика допомога людям, адже якщо у когось були проблеми зі здоров'ям, то медики могли проконсультувати. І нам дуже пощастило, бо у мого чоловіка Дениса лікарі діагностували крововиливи в очі та рекомендували не підніматися на Еверест.

Можу сказати, що мій найважчий день на горі був якраз тоді, коли Денису потрібно було повертатися додому. Ми з ним виходили разом на усі вершини, ми звикли ділити свої різні обов'язки під час сходження. Його мені дуже сильно бракувало, насамперед психологічно. Тому було надзвичайно важко, коли лікарі сказали, що, піднімаючись у гори, Денис буде ризикувати своїми очима.

Три ротації для акліматизації

У нашій команді було шість людей, які планували вийти на Еверест, двоє з них – на Лхоцзе (гора, яка знаходиться у Гімалаях на південь від Джомолунгми – ред.). Кожна людина сходила на гору зі своїм шерпою (високогірний гід – ред.). Мені дуже пощастило, бо мій шерпа 14 разів виходив на Еверест та був достатньо досвідчений.

У нас було три ротації, які дуже важливі для акліматизації людей, що піднімаються на Еверест. Під час першої ми йшли в перший табір, де ночували одну ніч, і верталися в базовий табір. Під час другої ротації піднімалися з базового табору в другий і знову поверталися назад. Третя ротація – вирушали в третій табір, де одну ніч мали спати з кисневими балонами, після чого поверталися у базовий. У цьому таборі кожен мав кисневу маску, яка була підключена до спеціального балона. Чому в спали кисневих масках? Бо чим вище людина підіймається вгору, ти менше кисню в атмосфері, і стає складніше дихати без цього балона. Взагалі сходження без кисню – це 30% ймовірності того, що людина помре.

Черги на Евересті та плюс один день у «зоні смерті»

Перед сходженням був ще четвертий табір, Південне сідло, з якого ми виходили вже на вершину. Його ще називають «зоною смерті». Виходити на гору ми вирішили 21 травня – на день пізніше, ніж планували. Бо згідно з прогнозом погоди на горі очікувалися сильні вітри. Таким чином нам довелось ще один день бути у «зоні смерті». Тоді було дуже важливо контролювати, скільки витрачаємо кисню з балону, та економити його.

Але окрім нас, виходити на гору на день пізніше вирішили ще приблизно 200 людей. Загалом дозволи на сходження на Еверест видали 381 особі. І варто зауважити, що майже кожна людина мала свого шерпа. Для сходження на Еверест було всього п'ять сприятливих днів, і та кількість людей мала піднятись на гору у ці дні. Саме тому цього року були черги на Евересті… Уточнюю, що на саму вершину люди підіймаються за допомогою однієї мотузки.

Але мені дуже пощастило з шерпою, бо він знав, що людей, які стоять у цій черзі, потрібно обганяти. Я ніколи не подумала б, що на таких крутих схилах можна когось обганяти. Мій шерпа мав два мої екстракисневі балони, тому я розуміла: куди він іде, туди йду і я. Так, нам вдалося обігнати 50 людей та зберегти кисень, оскільки ми його могли витратити, стоячи в черзі. Взагалі ця проблема черг полягає не тільки в тому, що втрачається кисень, а й у тому, що стає холодно. Температура була десь від 40 до 45 градусів морозу.

Чесно кажучи, коли ми з шерпою обганяли людей у черзі, я подумала, що мої багатогодинні тренування в спортзалі з наплічником не були даремними. Під час сходження на Еверест мій рюкзак важив близько 10 кг. У ньому був один кисневий балон, вага якого становить 4,5 кг, і запасні великі рукавиці, в яких були спеціальні обігрівачі. Також мій костюм спереду мав великі кишені, в яких були півлітрові дві пляшки води, хімічні обігрівачі, телефони та шоколадка.

«Перша думка на Евересті: невже мені це вдалось?»

На вершину Евересту ми вийшли 22 травня десь о 05:15 год. та пробули там близько 20 хвилин. Коли ми піднялися на гору, то побачили неймовірні краєвиди. Але виникли проблеми з фотографіями. Я взяла із собою два айфони, обидва зарядила, а коли вийшла на вершину, вони не працювали. Подумала: окей, була на Евересті, але фото мати не буду. Мій шерпа, мій герой, мав «Самсунг», який працював. Він мені і зробив декілька фотографій.

Насправді відчуття на горі були просто неймовірні. Першою думкою Евересті було: невже мені це вдалось? Я завжди переживаю за майбутнє. Тому потім я подумала, як безпечно зійти вниз. Шкодую, що не провела трішки більше часу і не насолодилася тою красою та близькістю до всесвіту.

Після сходження на вершину у мене змінився підхід до речей. Жінкам історично тяжче чогось досягнути. І часом віра в себе від цього хитається. Я думаю, що саме гори мені дають більшу впевненість в собі і, будучи на Евересті, дали внутрішній спокій, більш філософський погляд на життя.

Декілька порад для тих, хто хоче зійти на Еверест

Щоб вийти на Еверест, потрібно подумати, які є ризики, і як з ними боротися. Серед них – погана погода, відсутність сил, обмороження, лавини чи черги під час сходження на гору. Над кожним із цих ризиків треба працювати та знати, що потрібно зробити, аби їх уникнути.

Наприклад, щоб уникнути обмороження або не застрягти у черзі на гору, потрібно мати технічне обладнання. Не можна вирішити, що ось завтра я вийду на Еверест. Для цього потрібна технічна та фізична підготовка. Ми з чоловіком довго до цього готувалися, досить часто взимку їздили в Шотландію і лазили там по горах. Або ж їздили в Альпи, де також тренувалися. Насправді це дуже допомагає знайти баланс та розміти, яким чином менше використовувати енергії, коли йдеш догори. Я думаю, що це мені і допомогло обігнати чимало людей під час підйому на Еверест.

Звісно, такі тренувальні поїздки можна робити лише на вихідні або у відпустку, а кожен день мати фізичні навантаження: займатися бігом чи ходити в спортзал.