Чорноби(і)ль. Три історії очевидців трагедії

Чорнобильська катастрофа – одна з наймасштабніших трагедій людства. Її наслідки ще довго будуть відбиватися на нашій планеті та на людських життях. 26 квітня 1986 року почалися невідворотні зміни, плоди яких сьогодні пожинають ТІ, що стали свідками, ТІ, що були там…

У річницю Чорнобильської катастрофи Львівський портал вирішив розповісти три історії очевидців –  історії людей, які рятували Чорнобиль, рятували Україну і світ, не знаючи, як це відіб’ється на них самих.

Кожного року 2-3 наших людини помирає

Юрій Іванов. Потрапив до Чорнобиля в 28 років в числі військових, що евакуйовували місцевих жителів та охороняли зону відчуження.

«Чорнобильська катастрофа сталася 26 квітня 1986 року. Ввечері 28 квітня Львівська військова частина відправила свої сили до Києва. Зранку 29-го наша бригада вже була в Києві. В дорозі, поки їхали, приготували сніданок на 750 осіб. Потім взяли техніку і поїхали в зону відчуження.

Наше завдання полягало в тому, щоб організувати пропускну систему і не впускати в зону зайвих осіб. Ми робили 10-кілометрову зону відчуження, яка 2800 стовпчиками відділяла 130 кілометрів. Окрім того ми зробили 18 вишок спостереження. Це було дуже важке завдання. Також ми займалися евакуацією всієї Прип’яті, всього місцевого населення.

Впродовж місяця ми зробили першу і найважливішу роботу. Потім ми зробили маленьку «забастовку»: просили вищих по службі керівників забрати солдатів строкової служби із зони відчуження, щоб зберегти покоління. Нам пішли назустріч, і ми замінили всіх солдатів на так званих народних партизанів. Ми їх годували, одягали, взували і виконували поставлені перед нами завдання. Вийшли ми із зони вже 23 лютого 1987 року. Жодного нашого партизана, жодного офіцера-прапорщика на той момент вже не було.

За 30 років після Чорнобильської катастрофи з особистого складу офіцерів-прапорщиків, які там перебували (а це 202 людини), загинуло 38 осіб. Найгірше – це втрата друзів. Наймолодшому було 32 роки… Кожного року 2-3 людини йде від нас. І жодного здорового офіцера-прапорщика серед нас немає, всі інваліди. Особисто в мене рак щитовидної залози, лікуюсь у Києві в онкоцентрі».

Ми не вибирали! Нам сказали і ми поїхали

Григорій Вільчинський. В 30-річному віці як водій возив до зони відчуження бригаду, що постачала воду до сіл Чорнобиля.

«29 травня 1986 року я разом з громадською організацією поїхав проводити воду в село Бобер Поліського району. Коли ми туди їхали, ніхто не знав що то таке. Ми приїхали у звичайних спортивних костюмах. І нам нічого не видавали, тільки один старий дозиметр на бригаду з 8 осіб (з яких зараз залишилось тільки 2). А ще нам давали горілку, нібито вона змінає рівень радіації в організмі.

З червня по серпень над Чорнобилем літали літаки і розпилювали спеціальну речовину, щоб не випадав дощ. Це робилося для того, щоб в сторону Москви не йшла радіація.

Ми зробили в тому селі три спеціальні свердловини, щоб добувати незаражену воду з найглибших шарів. На них витратили дуже багато грошей. Тиждень після того, як вони з’явились, село Бобер обгородили колючим дротом і всіх виселили. Оскільки я був шофером, то мені доводилось возити керівництво і до Прип’яті, і до інших сіл зони відчуження. Найближча моя відстань до реактора була десь 10 кілометрів.

Там я пробув 68 днів, з яких мені зарахували лише 7. Оскільки  був там від громадської організації, то отримати будь-які пільги було дуже важко. Важко було довести, що я дійсно був в Чорнобилі.

В мене на тілі були такі цятки, ніби мене покололи голками. І ніхто з лікарів не знав, що з тим робити. То один професор приводив свої студентів на мене подивитись, щоб вони бачили наслідки Чорнобиля.

Всі ці 30 років після аварії я лікуюсь. 14 років я вже без ніг і живу на протезах. Експертна комісія довела, що це дійсно через вплив радіації. Я маю страшні проблеми із судинами і повинен постійно приймати таблетки, щоб не померти. Але зараз я ходжу в аптеку як в картину галерею – щоб лише подивитись.  І нас таких багато. Дуже образливо, що нас так «кинули». Ми дуже любимо свою державу, але вона нас чомусь не любить…»

Нам не дозволяли одягати протигази, щоб не лякати місцеве населення

Лев Рішко. Був підправлений в Чорнобиль в 38 років, де керував взводом дозиметристів.

«6 травня 1986 року я був в складі військової частини 55064 призваний до ліквідації наслідків аварії. Йшов я туди заваптекою, а коли там побачили, що розуміюсь на дозиметрах і знаю, що то за біда, мене кинули ще ближче до реактора і зробили з мене заступника командира взводу дозиметристів. І так ми працювали: рили, шукали радіацію. Нас посилали в ті місця, де цивільні люди (ті, що їхали туди за гроші, а не так як ми – партизани) їхати відмовлялися.

Нам не дозволяли одягати протигази, щоб не лякати місцеве населення. Нам видавали 2-3 марлеві пов’язки на місяць. Крім того на нас випробовували якусь хімічну одежу, після якої нас страшенно висипало.

За роботу там я отримав медалі, ордени, але це для мене не так важливо. Головне, що весь мій взвод, яким я керував, залишився живим.

Зараз уряд ліквідовує наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, а ми, всі чорнобильці, є тими наслідками. Тому влада і морально, і фізично пробує нас знищити. Для прикладу, на ліки раз в місяць нам держава виділяє 5 гривень. А що зараз можна купити за ті гроші? Постійні затримки грошових виплат, відсутність путівок до санаторіїв, на оздоровлення видають по 100 гривень, тоді як мали  видавати не менше 4 тисяч.

Я живу на Стрийщині, і на сьогодні тут померло вже 119 людей. А я сам, на зло всім, живу й до нині. Через те, що я керую Союзом Чорнобиль Стрийщини, в мою сторону лунало чимало погроз і навіть хату мою підпалювали. Але я живий. Думаю, що мені допомагає молитва. Я й зараз ношу з собою образок, який був тоді зі мною».