ОСТАННІ НОВИНИ

Блаженніший Святослав: «В мене завжди було відчуття, що я "живу в кредит"»

Наталя ДУЛЯБА

|

5 травня глава УГКЦ Блаженніший Святослав святкує своє 50-річчя. З цієї нагоди Львівський портал публікує інтерв’ю, у якому владика згадує своє дитинство і юність, службу у радянській армії, під час якої тишком-нишком слухав служби Божі по радіо, про «життя в кредит», а також про віру і Церкву у час пандемії коронавірусу.

«Життя в кредит»

Мушу сказати, що час біжить. Один мудрий чоловік говорив, що не так важливо, скільки є років у твоєму житті, а скільки є життя у твоїх роках. Я можу сказати, що життя у тих моїх 50 роках було дуже багато. І хочу подякувати Господу Богу за ті всі життєві хвилі, моменти, які він мені подарував аж до сьогодні.

Часом маю таке відчуття, що я дуже спішив жити (сміється – ред). Дійсно, як зауважив Блаженніший Любомир (після обрання Святослава Шевчука главою УГКЦ – ред), у такому молодому віці треба було брати на свої плечі дуже багато відповідальності і різних обов’язків. Тоді в мене завжди було таке відчуття, що я «живу в кредит», що мені Господь Бог дав певний кредит – чи то певних нагод, певних людей, яких свого часу біля мене поставив, чи певних здібностей, які зрештою має кожен.

Найбільше я завжди відчував кредит довіри, яку до мене виділяли люди, що були поруч. Пригадую, що таке відчуття в мене було здебільшого у спілкуванні з моїми батьками і родичами. Вони давали зрозуміти, що мені довіряють, і це мене дуже стимулювало. Тому мені завжди було боляче, коли я часом не виправдовував того довір’я, тих сподівань.

Якщо говорити, мабуть, про найважливіший дар чи кредит, який я отримав, все ж таки думаю, що це – віра в Бога. Її я отримав у своїй родині: від батьків, від бабусі і дідуся. Святий апостол Павло говорить, що віра робить тебе боржником перед іншими людьми, які ще цього не пережили. Каже апостол Павло: «Я відчуваю себе боржником перед тими, хто ще не пізнав Христа». Я ж відчуваю себе боржником перед тими людьми, які, можливо, ще не вірять в Бога. І тим даром віри потрібно ділитися з іншими.

Ще один кредит, який я свого часу отримав, – це нагода вчитися. Я завжди дуже хотів учитися, мені хотілося пізнавати той світ, в якому я живу. Але таку велику жагу до знань, зокрема до знань богослов’я, мабуть, створили обставини переслідування Церкви. Бо ми не могли мати доступу до звичного життя у семінарії чи богословської освіти. І коли стало можливо вчитися, я завжди навчався з такою думкою, що я вчуся для когось, а не для себе.

Пам’ятаю, що тоді у 90-х було багато семінаристів, хлопців і дівчат, які хотіли своє життя віддати Господу Богу. Але не всі вони мали можливість здобувати освіту за кордоном, наприклад. Тож за кордоном я завжди вчився з таким відчуттям, що я мушу щось привезти додому, що я є боржником перед тими, хто не мав нагоди потрапити на навчання туди, де я був я. І щоразу, коли я повертався на літні канікули додому, я контактував зі студентами, семінаристами і священниками. Мені завжди було цікаво, що потрібно мені здобути за кордоном, щоб тим із ними поділитися?

І коли після закінчення навчання я повернувся в Україну, я знову ж таки відчував себе боржником перед тими, кому яав ті знання передати. Святий Августин так і говорить, що мистецтво вчителя, викладача якраз і полягає в тому, щоби передавати знання тим, хто його, можливо, не має. І ось є той кредит, який ти постійно повинен повертати.

Мабуть, найбільшою мірою це сталося 10 років тому, коли в мої співбрати у єпископстві дали мені такий великий кредит довір’я, адже молодшого з-поміж себе обрали главою Церкви. Очевидно, що тоді багато хто так на мене дивився, мовляв, а хто то є такий молоденький юнак, що буде тепер виконувати такий уряд? І от уже десять років я віддаю борги, намагаюся ділитися усім тим, що мені Господь Бог подарував. Хочу не підвести нікого у його сподіваннях: чи то вірних нашої Церкви, чи то наш народ в Україні і за кордоном.

Я прошу Бога, щоб дав мені сили, аби весь той кредит, який я отримав за ті 50 років, міг віддати. Щоб сповнити свою життєму місію, нічого не залишивши собі у кишенях чи у своєму серці. Щоб все, що отримав, я міг віддати. Тільки тоді, думаю, я буду мати відчуття виконаного обов’язку і сплаченого кредиту (усміхається – ред).

Дитинство у мультикультурному Стрию

Моє дитинство пройшло у містечку Стрий. В радянські часи Західна Україна була специфічним районом. Пригадую, що на маленькій території у Стрию був сконцентрований набір різних культурних середовищ. Чому? Тому що це – місто, де було дуже багато радянського війська, відповідно, і чимало людей з цілого Радянського Союзу.

Думаю, що те середовище, в якому ми виросли, завжди стає невід’ємною частиною особистої історії кожного з нас.

Я пригадую одну таку ситуацію, яка мене вразила. Уявіть собі: радянські часи, ринок, куди приїжджають селяни, щоб продати свою продукцію. І кожна жінка, яка там торгує молоком чи городиною, закликає: «Купіть у мене, купіть у мене!» Я прийшов на ринок зі своєю бабусею, і чую, як одна з жінок каже до когось: «Прошу пана, купуйте в мене». І той пан обертається і каже до неї: «Я тебе не пан, я – гражданин Советского Союза».

Ця фраза викликала вибух сміху у всіх тих, хто це почув. Для мене це був такий культурний шок, адже мене завжди вчили звертатися до інших, зокрема до старших людей, з повагою. Для галичана фраза «Прошу пана» – це вияв поваги до старшої людини, а виявилося, що ця фраза могла мати інші асоціації в тих, хто перебував у полоні якоїсь радянської культурної парадигми. На тому ринку я тоді вперше зрозумів, що ми живемо в певному культурному середовищі, яке десь, можливо, є в опозиції до загальної радянської парадигми суспільства.

Пізніше я побачив, що околиця Стрия, де ми й мешкали, складається з багатьох людей, які прожили свою окрему історію. Було багато священників. Одні з них підписали православ’я і були православними священниками Російської Православної Церкви. Були священники, які діяли в підпіллі. Були особи, переселені з території тепершіньої Польщі, які пережили свою важку історію. Багато було переселенців з Лемківщини, які прожили свою рану, було дуже багато людей, які переїхали до міста зі села. Можна було бачити і наших горян із Бойківщини, і людей з тих сіл, які були довкола Стрия. Це все вибудовувало дуже цікаву культурну парадигму.

Пригадую, як моя бабуся вчила мене спілкуватися з різними людьми. В тодішньому середовищі було багато євреїв. Пам’ятаю нашу сусідку, до якої навіть ходив на лекції російської мови, вона згодом виїхала до Ізраїлю. Знову ж таки, я пригадую наших сусідів, які вчащали до Римо-католицького костелу. Це було якесь дуже багате середовище. Але кожна людина була справді відкритою книгою. Це був такий час, коли ми пізнавали все здебільшого не з якихось книжок, не через Інтернет, як це є сьогодні, а через зустрічі з окремими людьми.

Очевидно, що в тому культурному історичному контексті важливим елементом була віра в Бога. Я просто розумів, що ті всі люди, живучи в радянській дійсності, ніколи б не змогли пережити такі драматичні історії свого життя, якщо б стержнем не була глибока і щира віра в Бога. Ті всі свята, які ми святкували як родина, – Різдво, весь різдвяний цикл із колядою, Пасха чи інші події, – завжди були пронизані християнською культурою. Вона мене сформувала і дала зрозуміти, ким я є в тих обставинах, зокрема, тоді, коли та система Радянського Союзу почала давати тріщини і вже мала розпадатися.

«Ми всі є хворі гріхом, а Церква – це великий шпиталь, де ми одужуємо»

Я дуже дякую Господу Богу за нагоду навчатися у медичному училищі. Освіта фельдшера з одного боку давала нагоду бути помічником лікареві, який піклується про здоров’я людини, з іншого боку – певною мірою дозволяла самому приймати рішення щодо того, який тип лікарської допомоги особа потребує. Зокрема, я пригадую своє служіння в радянській армії, де я виконував функції фельдшера. Медична освіта завжди мене ставила в обставини догляду за хворими. Знаєте, хворих ніколи не бракує. Колись Ісус Христос казав, що бідних завжди треба тримати поруч себе. Я думаю, що хворих так само.

Ці знання догляду за хворим, вміння і навики мені завжди ставали в пригоді, чи то коли я був вдома, чи коли був за кордоном, навіть коли я був ректором семінарії. Часами було так, що я мусив роботи ін’єкції своїм студентам (сміється, – ред). Пригадую, що в нас у семінарії завжди була медична сестра, але вона у суботу-неділю мала вихідний. А ті призначення хтось далі мусив виконувати. Власне, та нагода доглядати за хворими у різних країнах і за різних обставин була дуже цікавим способом послужити іншій людині.

Очевидно, що медична освіта дає тобі змогу трохи по-іншому глянути на людину, глибше зрозуміти, що вона переживає, які процеси відбуваються в її тілі, з її психікою. І це також допомагає священникові у його душпастирстві. Хтось говорить, що священиче служіння є теж терапевтичним служінням, зокрема східно-слов’янська духовність є терапевтичною духовністю.

Ми всі є хворі гріхом, а Церква – це великий шпиталь, де ми всі одужуємо, позбуваємося своїх немочей, своїх вад і ростемо до повноти нашого здоров’я духовного, вочевидь і фізичного.

Мені завжди було цікаво спілкуватися зі своїми однокласниками, одногрупниками, які зараз працюють у різних сферах, зокрема й у медицині України. Пригадую, свого часу у Львові я теж був таким духівником, опікуном Українського лікарського товариства. І були дуже унікальні випадки. Пригадую, що тоді в Україні лише входило в науковий обіг поняття біоетики, лікарськрї етики, тобто певних моральних засад, принципів, яких потрібно дотримуватися лікареві. Пам’ятаю, як тоді наші лікарі поставили таке питання: що таке здоров’я? Коли можна сказати, що людина є здоровою? Це питання є науково-медичним, але з іншого боку – філософсько-богословським.

Очевидно, що поняття здорової, всесторонньо розвиненої, повноцінної людини включає в себе не лише добрі результати аналізів. Здоров’я включає в себе значно більше ознак, проявів загального стану людини. Тому я думаю, що і лікар, і священник повинні разом помогти людині бути здоровою.

Таємні богослужіння по радіо у радянській армії

Я службив військовим фельдшером у Луганську, Це була служба при військовому училищі, яке готувало штурманів, – ВВАУШ (Высшее военное авиационное училище штурманов имени проллетариата Донбасса). Воно мало свою медичну службу, оскільки кожен, кого в радянській армії допускали до польотів, мав періодично проходити медичний огляд. Пригадую, що начальник училища генерал-майор, коли проходив медогляд, то просто трясся, адже дуже переживав, що якщо його «спишуть», він не зможе літати і не зможе залишитися на своїй посаді (сміється – ред).

Бути військовим фельдшером – це великий привілей. Очевидно, що я тоді мав певні права пересування частиною і окремі обов’язки щодо медичного забезпечення військовослужбовців і навіть їхніх сімей, що мешкали у військовому містечку. Але особливим привілеєм було те, що я мав доступ до кабінету медслужби, де було радіо. Замість того, щоб йти на політзаняття, я щонеділі йшов у медслужбу і слухав службу Божу по Ватиканському радіо (сміється – ред).

Якби хто-небудь довідався, що там щось подібне відбувається, я би був дуже тяжко покараний. Хоча потім у мене закрадалися сумніви, що хтось та й чув, видно, знав, що я собі щось там слухаю в неділю по радіо, але ніхто мене за два роки не продав. Щодо політзанять, то я ніколи на них не ходив, бо вони завжди були в неділю, а я міг виправдатися і легітимно бути на них відсутнім.

Хоча одного разу прийшов до мене в медслужбу замполіт і почав наїжджати на мене, бо я не приходжу на ті політзаняття. Але я потім я зрозумів, чому він насправді прийшов – його дружина була у пологовому і чекала на народження дитини. Тому потрібно було бинтів і вати (сміється – ред). І зрозумівши це, я почав себе більш впевнено тримати.

Фразу із цієї нашої гострої розмови я пам’ятаю дотепер. Замполіт каже до мене: «Славик, ну ты же умный человек, как ты можешь верить в Бога?». А я йому відповдаю: якраз тому, що я – «умный человек», я і вірю в Бога.

І розмова перейшла в дещо інше русло, йшлося вже не просто про ідеологічний тиск, це був момент обміну аргументами. Очевидно, що ні до чого ми з ним не договорилися, бо він не хотів мене слухати, не хотів пізнати ті чи інші рації моєї поведінки. Він прийшов до мене за бинтом і ватою (сміється – ред). Я йому все підготував, передав і він задовлений пішов. Але я пригадую, що результатом було те, що він більше ніколи на мене не тиснув і не переслідував за те, що я не ходив на ті політзаняття. Чому так сталося, думаю, кожен може зробити свій висновок. Та я дякую Господу Богу, що навіть у радянському війську частина мого особистого життя як віруючої людини все ж таки знайшла своє місце.

Про віру у важкі часи

Оцінюючи ті події, які вже сталися, я завжди маю думку про те, що найважчого ще не було (сміється – ред). Очевидно, що все нове часами є непростим, ти відчуваєш якісь нові виклики. Та Господь Бог давав сили все якось спокійно пережити.

Так, були важкі і драматичні події, до яких ніхто не був готовий. Це я про першу половину 2014 року, коли почалася війна, коли ми бачили загиблихі на Майдані. Це були дуже важкі часи, коли ми всі були в очікуванні, бо не знали, з якого боку на територію України ввійдуть війська, чи ми зможемо себе боронити. Але бачимо, що і це ми пережили. Господь Бог дав нам сили вистояти.

Сьогодні ми переживаємо нові дуже важкі часи, пов’язані з пандемією коронавірусу. Є таке відчуття, що весь той світ, в якому ми народилися і виросли, в один момент просто зник. І тепер ми живемо у цілком новому світі, в нових обставинах. Але я думаю, що ми зможемо пережити ці непрості виклики, якщо будемо всі разом, не намагатимемося за будь-яку ціну рятувати власну шкіру і не будемо шукати власної вигоди. Господь Бог завжди допоможе знайти у собі той потенціал, можливо, прихований, якого досі ми не бачили в собі. А поруч поставить тих людей, які у своєму предвічному задумі він приготував саме до цієї ситуації.

Є такий класик сучаного гумору, який каже, що людині, яка відчуває, що має якийсь дар від Господа Бога, потрібно менше. Бо все, що бачить довкола себе, вона зіставляє із тим, що має в собі, і тоді не потребує зайвого. Якщо ми як віруючі християни відкриємо всередині себе скарби, то, зустрічаючись із новими викликами і проблемами, ми будемо зіставляти їх. І нам не потрібно буде нічого зайвого, бо завжди зможемо розрізняти основне від другорядного. І того основного всередині нас, думаю, ніколи не забракне.

Це такий мій особистий внутрішній оптимізм. Тяжкі часи ще не настали. Дай Бог нам усім сили пережити все і лише наприкінці свого життя ми зможемо зрозуміти, коли то ті тяжкі часи були, і як ми з вірою в Бога змогли їх пережити. Ісус Христос каже: «Немає нічого неможливого для того, хто вірує».

Церква у час пандемії коронавірусу

В мене є відчуття, що щонеділі люди повертаються до своєї церкви іншими. Грецький філософ говорив, що ніколи не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку. Очевидно, що нові обставини народжують нові запитання, зокрема щодо ролі і місця нашого духовного, релігійного життя в сучасних обставинах. Яким чином я можу бути християнином в цьому дивному світі?

Тут важливими є два спостереження. Перше: багато священників, єпископів з України з-за кордону кажуть, що ці обставини вимушеної ізоляції витворюють у духовному житті ефект здавленої пружини. Люди чекають, коли нарешті ці обмеження впадуть, коли можна буде вийти і знову зустрітися з рідними, прогулятися в парку. А християни чекають, коли ми знову разом зможемо бути в храмі.

Вимушена ізоляція – це час, коли духовна енергія акумулюється і ми відчуваємо, як росте голод та спрага за спільнотою. Тому що християнин завжди є членом спільноти. Навіть коли сучасні обставини карантину акцентують тенденцію крайнього індивідуалізму сучасної культури, ми відчуваємо, що християнин ніколи не може бути християнином із приватними релігійними переконаннями. І коли зараз, у час пандемії, ми молимося вдома, беручи участь у богослужіннях онлайн, ми все одно відчуваємо себе членами спільноти. Онлайн означає, що я не є сам, я молюся синхронно з іншими, хоча простір, на жаль, нас розділяє. Християнська молитва ніколи не може бути відокремленою від молитви іншої людини.

Пригадую, як колись мене вчили: коли ти молишся, ти завжди молишся з Церквою і у церкві. Бо коли християнин молиться, то у ньому молиться Дух святий. Я завжди молюся як член тіла Христового, главою якого є сам Ісус Христос. Я завжди молюся разом із усіма ангелами і святими, які є поруч зі мною. Ціле небо є зараз разом зі мною, я входжу у спільну молитву великої спільноти, хоча велика частина дійових осіб цієї молитви є невидимою.

Очевидно, ми відчуваємо, що потребуємо навіть фізичної присутності поряд інших людей, щоб пережиття тієї спільноти було повним. Адже ми не є тільки безтілесними духами, людина – це дух у плоті. Оскільки я маю тіло, то ми всі мусимо відчувати фізичну присутність інших людей поруч. Тому ті вічні істини про те, ким є християнин, що таке молитва, як нам молитися разом у нових обставинах, переосмислюються. Тобто ми наново відкриваємо старі істини.

Навіть тоді, коли Церкву переслідували, ми все одно відчували, що є її членами, членами спільноти. Коли я був малим, в моїй уяві Церква ніколи не була пов’язана із матеріальною інституцією. Церква для мене – це люди, які разом сходилися. У церкві я можу відчути дію Бога через посередництво іншої особи. Щоби посповідатися, біля мене має бути фізично присутній священник. Щоб брати участь у богослужінні, мають бути відповідні обставини: хліб стає тілом Христовим, вино – кров’ю. І для того, щоб це відбулося, на столі мають бути хліб та вино.

Тому не можна все у духовному житті Церкви перевести у смартфон (усміхається – ред). Коли навіть Церква має якийсь елемент, який можна перевести у спілкування онлайн, все ж таки існують суб’єкти того спілкування, які є не віртуальними, а реальними особами. Тож думаю, що у сучасних обставинах всі ці речі ми маємо наново для себе відкрити і навчитися повноцінно жити. Якщо ми могли бути християнами і молитися службу Божу в радянській армії, знайшли можливість, як наповнити Богом ті обставини, в яких ми тоді жили, думаю, ми зможемо наповнити Божою присутністю цей постпокоронавірусний світ (сміється – ред).

*Матеріал підготовлено на основі відеоінтерв’ю з YouTube-каналу Живого телебачення (УГКЦ). Фото – з мережі Інтернет, Медіаресурс УГКЦ

Реклама партнерів
Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...