Напередодні Різдва Христового нечиста сила буяє особливо, бо не може стерпіти правди про Сина Божого, який приходить на землю «щоб спасти люд свій весь». Але та нечиста сила діє через конкретних людей, особливо тих, які сповнені ненависті до Бога і ближнього.
Так і сталося цього року у Музеї народної архітектури та побуту у Львові, якому тяжким трудом, зусиллями громадськості і свідомих депутатів, попри величезний спротив самих музейних працівників, а радше адміністрації Музею, було присвоєно ім’я блаженного Климентія Шептицького.
І що стало причиною ? Літня каплиця, яка фахово була спроектована відомими архітекторами у формі репліки одного з куполів знаменитої церкви Премудрості Божої з с. Кривки. Ненависть працівників адміністрації Музею супроти монахів аж зашкалювала. Коли я читав у соціальних мережах їхні виступи і коментарі, то диву дивувався, як працівники культури можуть з такою ненавистю промовляти.
Немало людей, які не є в курсі усіх справ повелися на цю провокацію, яка вже отримала назву «Капличкова революція у Гаю» і почали публічно ставити питання про те, що робить монастир у Музеї і вимагати виселити його. У той же час до мене почали надходити дзвінки з питаннями про те, а що насправді діється. Дзвонили переважно люди, які не хотіли робити різкого судження, бажаючи наперед розвідати ситуацію, що склалася між Музеєм і Свято-Іванівською Лаврою.
Оскільки я не в силі усім відповісти у телефонному режимі, хотів би через ось цей мій допис викласти мою точку зору. Тим більше, що я почуваюся зобов’язаним це зробити, оскільки дві каденції на початку 90-х років був Ігуменом Студитів, а останні роки очолюю Сакральну комісію Львівської Архиєпархії УГКЦ. Та найголовніше, належу до покоління підпільних священників і монахів УГКЦ, які почувалися хранителями спадщини братів Андрея та Климентія Шептицьких. А Свято-Іванівська Лавра належить до тих перлин, які вони залишили для Українського Народу, а особливо Львова. На превеликий жаль, ця монаша обитель до сих пір так і не знайшла свого гідного місця у нашому суспільстві через брак розуміння зі сторони влади, політикуму, а також частини нашого львівського суспільства.
Мало хто знає, що територію для монашої обителі, яка свого часу становила майже 252 га, митрополит Андрей та його рідний брат отець Климентій купили за кошти, які їм залишила у спадок їхня мати – Софія з Фредрів Шептицька. Куплені грунти, хоча і належали одній інституції, то на одній з частин планувалося будівництво різного роду будов, які повинні були приносити дохід монастиреві, щоб він міг провадити свою діяльність.
Ця діяльність головна була зосереджена на провадженні сиротинців, яких при Свято-Іванівській Лаврі існувало аж чотири, а також на розвитку іконописної школи та ремісничих майстерень, у яких ті ж діти повинні були здобувати якийсь фах, щоб могти опісля володіти ремеслом. Про це все виразно каже дарча грамота, якою митрополит Андрей передає монахам куплені угіддя.
Друга ж частина була призначена для розвитку самої монашої обителі, а головне будівництва монастирських будинків, господарських приміщень, монастирських угідь, серед яких особливе місце приділялося виноградникам та будівництва монастирського храму. До 1939 року Свято-Іванівська Лавра розвинула досить потужно свою інфраструктуру, яка складалася з головного монастирського корпусу, двох корпусів ремісничих майстерень, двох господарських приміщень та церкви. Щодо останньої, то саме вона становила серцевину монашої обителі, оскільки була перевезена до Львова стараннями і коштом отця Климентія Шептицького.
Про це виразно сказав митрополит Андрей у часі її освячення 7 липня 1931 року, як також мистецтвознавець, працівник Національного музею у Львові Михайло Драган у своїй статті, присвяченій події перенесення до столиці Західної України перлини бойківської архітектури. З огляду на це монахи Студити цієї церковцею дуже і дуже дорожили. Один з них новик Володимир Волянський навіть віддав своє життя за неї, а другий Пантелеймон Гарболінський втратив на ціле життя зір.
Очевидно, мова йде про спробу підриву церкви Премудрості Божої, що мала місце у 1937 році, що була організована польським радикальним середовищем. А все через те, що польське середовище сприймало Свято-Іванівську Лавру як місце, де гуртується українське патріотичне середовище. Зрештою, про це вже можна сміливо говорити, але частим гостем світлиці у одному з сиротинців, що його провадили Студити, був генерал Роман Шухевич, але це вже окрема історія.
Коли вже мова про сиротинці і приміщення Свято-Іванівської Лаври, то в часі Другої Світової Війни тут знайшли прилисток немало єврейських дітей. Серед них на видному місці постать Курта Левіна, який у своїй книзі «Мандрівка крізь ілюзії» дуже мило описує свої спомини про переховування у монастирській обителі як також саму церковцю, у якій він молився разом з монахами.
Радянська окупаційна влада у 1946 році насильно ліквідувала монастир, одних монахів арештувала, інших просто розігнала, а все майно Свято-Іванівської Лаври було конфісковане і націоналізоване. Монахи самі не покидали своєї рідної обителі, отриманої в дар митрополитом Андреєм! Їх звідки насильно вигнала радянська тоталітарна влада, а своя рідна держава, Україна, на превеликий жаль, ось вже 30 років так і зробила жодних кроків, щоби направити цю несправедливість по відношенню до монахів!
Але, йдемо дальше слідами історії. Намагаючись врятувати хоча б церкву приятелі отця Климентія отець Антон Будзан та пан Іван Сенів писали листи до Микити Хрущова, щоб дозволив на базі монашої обителі створити Музей. Коли ж не вдалося одразу достукатися до вищого чиноначалія, тоді вони почали активно це робити через львівську інтелігенцію, яка виступила майже одностайно з підтримкою такої ініціативи. Врешті решт, у 1971 році Музей був створений як окрема наукова одиниця. А інфраструктура Музею розмістилася у монастирських приміщеннях.
Коли у 1990 році монахи Студити виходили з підпілля, церква Премудрості Божої і Свято-Іванівська Лавра в цілому, стала першим місцем, куди вони повернулися. Місце це було майже цілковито збережене і то завдяки тому, що на базі Лаври було створено Музей. Ми усі тоді були дуже добре свідомими, а тому, коли поверталися до рідної обителі, відразу уклали угоду з тодішнім керівництвом Музею, яке радо пішло нам на зустріч. Звичайно, попереду стояло непросте питання – визначення території для діяльності Лаври у межах Музею та повернення монастиреві його приміщень. Пам’ятаю, як обласна державна адміністрація, якій на той час підпорядковувався Музей вже була вирішила будувати новий музейний адмінкорпус і фондосховища та виділила відповідні кошти. Але, як виявилося, що кошти миші з’їли, а віз і нині там та й винуватих немає.
На той час ми розглядали можливість тимчасово освоїти будинки сиротинці, які належали Свято-Іванівській Лаврі, які знаходилися на сучасній вулиці Стрілецькій (колись Паулінів) та Мучній. Зберігся навіть відповідний лист, який був свого часу підписаний мною до органів влади. Але, була та проблема, що станом на початок 90-х там ще проживали ті, які виховувалися у студитських сиротинцях зі своїми родинами. Тому ми звернулися з проханням до влади, що ми готові певний час зачекати до вирішення ситуації, а опісля просимо нам повернути нашу власність.
Робили ми так тому, що не хотіли жодним вчинком скривдити сиріт, бо були свідомими того, що покривдження вдів і сиріт є гріхом, який кличе пімсту з неба. Та згодом виявилося, що внаслідок певних оборудок колишні приміщення сиротинців Свято-Іванівської Лаври перейшли якимось чином у приватну власність … Отже, монахи Студити знову залишилися з нічим і змушені були дальше чекати на милість пані при владі, які звідусіль трубіли про свою вірність УГКЦ, але для самої Церкви так і нічого не робили. А як робили, то тільки з користю. Щоправда, збоку знаходиться ще одна кількаповерхова стара будівля, яка також входила до складу будівель студитських сиротинців. Вона є промовистим свідченням правди, про яку пишу.
За весь час незалежності України монахи Студити вкладали величезні труди і кошти у реставрацію пам’яток архітектури, які знаходяться на території Музею і то не тільки сакральних. Про це свідчать численні документи, які можна буде показати тим, які хотітимуть більш детально пізнати суть справи. Скажу тільки те, що саме зусиллями монахів було перекрито цілковито церкву Премудрості Божої на початку 90-х, покладено підлогу, зроблено, освітлення, поставлено паркан так, як він був запроектований Михайлом Драганом і багато іншого. Якось в часі однієї з зустрічей теперішній директор Роман Назаровець сказав, що Музей вклав у реставрацію церкви Премудрості Божої на початку 90-х 100 тисяч американських доларів. Я був цим вельми здивований, оскільки добре пам’ятаю, хто і що робив. Мабуть так само гроші миші з’їли і винуватих немає.
З огляду на все сказане, здається логічною була пропозиція монахів і тепер цілковито від реставрувати храм і цілий храмовий комплекс, на що міська влада разом з Музеєм висловила свою згоду. Звичайно, що церква Премудрості Божої є живою, туди щодня і неділі, не кажу вже про свята приходять люди, щоб стати у правді перед Богом. Зрештою, у 2015 році було запроваджено по четвергах окрему Літургію за працівників Музею, які також приходили до неї. Наскільки мені відомо, початково приходили деякі представники адміністрації, а потім взагалі почали самі не приходили і іншим не рекомендували. Так ось, з огляду на ковідний період, як також на постійну потребу служити на відкритому повітрі, монахами було запропонувано вирішити це питання проектом літньої каплиці. Не дзвіниці, бо збоку вже є дзвіниця, яка чомусь так і не була введена у храмовий комплекс. Директор Музею сам особисто вибрав місце для літньої каплиці над підземним скитом. Але, як виглядає, вибори закінчилися і можна було вже змінювати погляди.
На даний час рішенням комісії, яка була створена міським головою винесла суровий вирок над літньою каплицею – демонтувати цілковито та вивезти поза межі Музею коштом тих, хто її встановлював. Запам’ятайте собі це! Це перший вирок щодо сакральної споруди, яку визнано незаконним новобудом, за майже 30 років незалежності! І це не десь там на Сході України, а у Львові! Здається, що міська влада всюди вже навела порядки, залишилася ще Церква, а особливо Львівська Архиєпархія, яка їй непідвладна. І вся ця гра, яка поза всякими сумнівами затіяна міськими чиновниками не без «благословення» міського голови, спрямована вдарити у авторитет Церкви. А міський голова вмив руки, зрештою так само, як при спорудженні пам’ятника Митрополиту Андрею у Львові у 2015 році.
Сьогодні музейні працівники разом з ліберальним середовищем Львова ликують, що нарешті показали Церкві її місце. Хочу пригадати усім, що вже були такі, які руйнували храми, валили хрести і казали, що перемогли Бога. Де вони зараз ? Знають усі. Церква збудована на Христі, а тому є вічною. Якщо є такі, що кажуть, що ми вдарили у конкретних представників Церкви, а не у саму Церкву, то вони глибоко помиляються. Сам Христос каже: «Усі ви спокуситеся, бо написано: Вдарю пастиря, і вівці розбіжаться» (Мк. 14,27). Хто вдаряє у пастиря, той вдаряє у самого Ісуса Христа.
Хтось запитає: що далі ? А далі слід бути дуже пильними і придивлятися до того, що планується розвивати у Музеї народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького. Бо коли б хотіли розвивати культуру, то культура духовності не перечить. Якщо ж заходить суперечка, то мабуть під маскою культури криються чиїсь бізнес інтереси. Саме тому час чимшвидше вирішити питання місця Свято-Іванівської Лаври у межах Музею, бо на даний час монаша обитель є єдиним гарантом того, що Музей буде існувати як наукова структура, а не як парково-розважальна.
Пригадую, як велися старання присвоїти Музею ім’я Климентія Шептицького. На одному з засідань працівники Музею (точніше адміністрації), які відверто виступали проти такої ініціативи, були б швидше погодилися, щоб Музей носив назву генерального секретаря КПРС Микити Хрущова, який дав добро на заснування Музею як окремої інституції, а не святого Католицької Церкви Климентія Шептицького, завдяки якому до Львова була перевезена перша пам’ятка церква Премудрості Божої. Наводжу це як факт, не збираючись оцінювати. Нехай кожний зробить оцінку особисто. І тому бажання знести літню каплицю є видимим нутром того, чим живе частина адміністрації Музею.
Тепер же відносно літньої каплиці. Хто уважно дивився за усім подіями, міг побачити, що у певний момент монахи опублікували весь проект реставрації храмового комплексу як також деталізований проект літньої каплиці. Він включав у себе різні дані, у тому числі геодезичні. Хто мав справу з такого роду спорудами, то знає прекрасно, що проектна документація не робиться в один момент. Це тривалий процес. Чи ж монахи були б розпочинали розробляти проект потрібний для затвердження, коли б не попередня усна згода директора Музею. Очевидно, що ні. Просто директор Музею показав усі свої «цінності», що ними наповнений – коли йшла виборча компанія, то він усно махав головою, бо боявся свого чиноначалія. Коли ж вибори підходили до кінця, вирішив вдарити по репутації Свято-Іванівської Лаври, але не власними руками, але руками своєї заступниці. Мабуть вже увійшло у звичку «чужими руками вогонь загрібати». Але, час все розставить на свої місця.
Зрештою, час і вже пройшов, щоб належно оцінити стан, у якому знаходиться Музей. Вистачає піти на Лемківщину, поглянути, як виглядає «музейний Шанхай», який прибрав назву «Козацька слобода», як активно діють новобуди, які директор Музею орендував своєму кумові, послухати, що говорить лемківська громада про директора і як він їх водив роками за ніс зі світлицею і що з того вийшло, як при вході Музею діє також ново буд Кайзер-гай. Вже не кажу про те, що деякі об’єкти так звана науково-методична рада Музею просто вирішила спалити, так як це зробили з хатою під очеретом з сектору Буковина, яка датувалася XIX ст. Це не повний перелік. Та, очевидно, що можна своїм, не можна монахам. Рекомендую усім зацікавленим пройтися усіма секторами Музею та приглянутися їхньому стану. Тоді самі все зрозумієте.
Можливо пишу все це надто емоційно. І це правда, бо мені дуже болить як за Свято-Іванівську Лавру так за Музей, бо це є дві структури, які мають історичні коріння, що сягають спадщини братів Андрея і Климентія Шептицьких. А вона мені є дуже дорогою! У вирі боротьби зі Свято-Іванівською Лаврою та монахами, Музей почав активно висвітлювати свою діяльність, кажучи, що й інформаційно-освітній центр збудують (а він вже будується кілька років), і адмінкорпус, і фондосховища.
Та зауважте, що згідно рішення № 900 Львівської міської ради від 10.08.2018 р. усі об’єкти інфраструктури повинні бути споруджені до кінця 2021 року, після чого чинний адмінкорпус Музею повинен бути повернений монастиреві. Чи воно так буде ? Особисто дуже сумніваюся, бо інформаційно-освітній центр ще далекий до завершення, а слідів нового адмінкорпусу і фондосховищ, на спорудженні яких так наполягали саме монахи Студити, навіть не видно. Виглядає, що усі ми станемо знову свідками вже баченого: гроші миші з’їли, віз продовжуватиме стояти на тому самому місці, а монахи знову залишаться з нічим. Але на них чиновники і представники адміністрації Музею будуть продовжувати лити бруд і звинувачувати в усіх гріхах.
Чи знайдеться хтось, хто тверезим оком погляне на ситуацію і стане в обороні Свято-Іванівської Лаври і Музею ? Настав момент істини … Мій голос у цій справі буде виглядати як голос вопіющого в пустині. Не знаю, чи його почують, але коли я не промовлю слово у цій справі, то зраджу своєму покликанню.
Це не останнє моє слово! Далі буде …
Єрм. Д-р Севастіян Дмитрух, студит
Голова Сакральної Комісії Львівської Архиєпархії УГКЦ,
екс-Ігумен монахів Студитів
Севастіян ДМИТРУХ