Авдіївка – український форпост, що опинився на лінії зіткнення за 6 км від Донецька. У квітні 2014 року в місто увірвався «русский мир». Контроль над Авдіївкою на деякий час взяли бойовики, але в ході Антитерористичної операції 28 липня 2014 року українські збройні сили таки витіснили російських окупантів. На жаль, місто, яке займає стратегічну позицію в обороні України, досі не дає спокою бойовикам. Мирну Авдіївку донині обстрілюють терористи, що становить смертельну небезпеку для мирного населення.

Хтось із місцевих залишився у рідному місті і зараз уже звик жити в епіцентрі війни, а хтось змушений був нашвидкоруч пакувати валізи і тікати з рідного дому. Лише за офіційними даними в Україні зареєстровано більше 1,5 мільйона переселенців з окупованих територій Криму та Донбасу. Серед них опинився й герой нашого інтерв'ю Роман Перевзєв, який покинув рідну Авдіївку в пошуках кращої долі й оселився у Львові.

30-річний Роман Перевзєв жив Авдіївці зі самого народження, закінчив Донецький політехнічний технікум. Його батько працював на шахті у Донецьку, а потім – на коксохімічному заводі в Авдіївці, мати – швачка. Війна постукала в їхній дім, коли хлопцю було 25-ть. Не витримавши довго пекельних реалій, він наважився на переїзд, незважаючи на те, що сім'я все-таки залишилась в Авдіївці. Зараз Роман живе у Львові вже майже два роки і радо погодився поділитися зі своєю історією читачам Львівського порталу.

– Романе, до Львова Ви переїхали близько двох років тому. Як Вам далося це рішення, складно? Адже ваші родичі залишились в Авдіївці.

– Я зовсім не шкодую, що перебрався до Львова. Тут мені дуже комфортно. Зараз працюю у техпідтримці одного з інтернет-провайдерів, а далі буде видно. Час від часу фотографую. Львів надихає на нові цікаві кадри. Дуже подобається фіксувати на фото м'яке вечірнє світло ліхтарів й відкривати нові цікаві закапелки.

– А яким було перше враження від Львова? Що виринає з пам'яті передовсім?

– Перше, що мене здивувало, – це мова. Вона тут повсюди, при чому тут українська мова геть інша. Вона не така, як у нас на сході, має багато цікавих нюансів. Саме у Львові я вивчив нове для себе слово – «бруківка» (посміхається, – ред.). Звісно, я не можу не відзначити вашу архітектуру, вона неймовірна. Також я відразу зауважив рельєф. У нас переважно рівнини, а тут – горбисто, відчувається близькість гір. Взагалі Львів – чудове місто.

– Щодо мови. Очевидно, що в Авдіївці зазвичай розмовляють російською, але як із українською мовою? Її ж би мали вивчати у школах, вишах.

– Так, тут справді всі розмовляють російською, у навчальних закладах у тому числі. Але я вчився в українському класі, це був перший такий клас на всю школу. Всі предмети у мене викладали українською. Дві години на тиждень у нас була українська мова, одна година – російська. Втім між собою ми з друзями, на перерві між уроками всі говорили російською. І в цьому який парадокс, бо хоч я й говорив російською, але писати нею добре так і не навчився. Урок в тиждень – це дуже мало. У цьому плані українська значно легша: як говориш, так і пишеш. Потім, коли я вже вступив у технікум, всі предмети вели російською і мені було досить складно звикнути.

– Думаю, Ви стовідсотково пам'ятаєте той день, коли в Авдіївку прийшла війна. Можете пригадати його? Що у цей момент відчували?

– Так, пам'ятаю цей день дуже добре. Це був 2014 рік. Пригадую, зранку був із мамою на кухні, ми щось готували. Аж раптом почули постріли – один, два, три – вікна стали труситись. Мама ще сказала: «Украинская армия нас обстреливает…». Містом відразу почали ширитися чутки, що наш коксохімічний завод надаватиме транспорт для виїзду з міста. Ми ж з мамою вирішили поїхати на кілька днів на дачу, яка розташована за 40 кілометрів від Авдіївки. Сподівались, що все якось стихне, минеться. Повернулись ми назад додому десь через днів п'ять, але стало тільки гірше. Місто відрізали від світла та води, не було Інтернету. Багато людей у паніці повтікали, ми так вчинити не могли – у нас старенька бабця. Тому ми з мамою зварили яєць, взяли рибу та якісь інші харчі і пішли до неї. Того дня мама залишалася з бабусею, а повертався до нашого додому. Було важко…

– Важко собі навіть уявити, як це – залишитись у місті, яке регулярно обстрілюють, де ще й нема елементарних засобів для існування, де ти просто відірваний від світу…

– Насправді війна дуже згуртувала нас, ми навчилися допомагати одне одному, навіть незнайомим. Якщо при нормальному житті суспільство є більш роз'єднаним, адже у кожного різні інтереси, різні проблеми, то після початку бойових дій у всіх мешканців міста виникли уже спільні проблеми. Передовсім – це безпека, а також вода, яку людям потрібно не лише пити, а й використовувати у звичайних побутових моментах, тож її необхідно економити. Ще важливо берегти заряд батарей у ліхтарику, телефоні та мати доступ до інформації.

Власне, всі ці раптові проблеми об'єднали людей. Це відбувалось інстинктивно. Мешканці приватних будинків, у дворі яких були колодязі, пускали людей набрати води. При цьому вони робили це не лише для себе і своїх рідних: воду набирали й для пенсіонерів, сусідів, тож нерідко доводилось робити декілька «ходок». Світла ж не було, тому у місті гостро постала потреба у генераторах. Вечорами люди ходили одне до одного заряджати телефони, ліхтарики, також генератори поставили в усіх магазинах.

Одного разу я йшов із продуктами додому, повз мене пройшла згорблена стара. В цей момент мені на душі було якось дуже сумно і, побачивши її, стару, замучену і згорблену, вирішив віддати їй ту торбинку з харчами. Подумав собі в цей момент: може, це теж чиясь бабуся, а ця їжа їй потрібна значно більше, ніж мені?

–Місто було знеструмленим, зв'язку теж, я так розумію, не було. Як людям, які раніше не могли уявити свого життя без Інтернету, смартфонів, вдавалось комунікувати та дізнаватись інформацію?

–Інформаційно Авдіївка була повністю відрізана від України, тому часто лунали питання: «Що там в країні коїться?», «Як справи на фронті?», «Що з перемир'ям?». Мобільного зв'язку як такого не було. Додзвонитись кудись вдавалось лише із трьох місць у місті, але й там потрібно було зробити багато спроб, щоб почути когось по той бік слухавки.

– А які настрої панували в місті? Кого підтримувала більшість?

– Важко відповісти. Я і мої ближчі друзі підтримували Україну. Хочу зауважу, що до війни ми взагалі не цікавились і не замислювались над політикою… Деякі знайомі мене відверто здивували, бо вони були за Росію. Багато з цих людей виїхали туди, де живуть і зараз.

– Ви кажете, що раніше взагалі не цікавились політикою. А чим тоді цікавились? Невже ніколи не читали якихось новин, не чули, що взагалі в країні відбувається?

– Більшість мешканців Авдіївки, в тому числі молодь, працювала на заводі. Коли приходили вихідні, то ми просто збиралися разом і напивалися. Справді бракувало справжніх цінностей, якоїсь культурної програми. Одного разу я познайомився з дівчиною зі «старої» Авдіївки, яка нічого в житті не бачила, окрім лавочки з приятелями біля свого дому. Коли її кудись покликати, вона відмовлялася. Напевно, боялася невідомого. Якось врешті вдалося витягнути на фільм «Аватар». Вона тоді взагалі вперше потрапила в кінотеатрі і досі згадує ту подію в своєму житті із захопленням. Згодом вона переїхала до Санкт-Петербурга й дуже змінилася, «окультурилася».

– А Ви теж працювали на заводі?

– Ні, я не хотів цього, я не хотів бути як усі. Працював в кол-центрі, у відділі техпідтримки інтернет-провайдера, а також фотографував.

– З дозвіллям більшості молоді все зрозуміло. А яка ситуація зі старшими? Чи правда, що важливу роль для мешканців східних областей відіграє телебачення, при чому не будь-яке, а саме російське?

– Так, у нас здавна всі дивилися російське телебачення. Воно мало суттєві переваги над українським, бо мало більше різноманітних документальних й розважальних програм. У нашій сім'ї російське телебачення теж дивилися усі. Я обожнюю теніс, тому віддавав перевагу спортивним передачам, а на українських телеканалах чомусь взагалі не показували тенісу. Щодо новин, то їх наша родина дивилася як на російських, так і на українських каналах. Я особисто найчастіше вмикав «5 канал». Згодом настав переломний момент, коли я зовсім перестав вірити російському телебаченню. Трапилося це після проукраїнського мітингу, учасники якого виступили проти приєднання до Росії. Я тоді був на роботі, але деякі мої друзі на нього пішли. У цей день на мітингувальників побили «тітушки», а коли потім я ввімкнув новини на якомусь російському каналі, то почув: «Митингующие националисты избили жителей города». У мене всередині все похололо. Я більше не зміг вірити російським каналам.

– Але ж інші люди вірили?

– Дуже дивно, але так, справді вірили. Раніше люди довідувалися про новини в Авдіївці безпосередньо з телевізора, і як би це дико не звучало, але вірили йому більше, ніж тому, що могли самі побачити… Телебачення відігравало дуже велике значення для місцевих. Тому, думаю, під час окупації дехто з хлопців, аби заробити грошей, вступав до лав російської армії. Їм здавалося, що все буде просто: зароблять грошей і підуть собі, робитимуть, що хочуть. Насправді ж росіяни використовували цих хлопців як гарматне м'ясо.

– І не зважаючи на це ширилася думка, що українська армія – погана, саме вона вбиває своїх же земляків?

– Так.

– А так званий «референдум» щодо статусу «Донецької народної республіки» у 2014 році? Ви на нього ходили?

– Ні, я не ходив. Біля мого дому знаходилась школа, тому я бачив, як по її периметру під час цього «референдуму» ходила ціла купа озброєних людей. Я навіть не думав йти за таке голосувати... Серед моїх друзів теж не було тих, хто ходив би на цей псевдореферендум.

Якось в Донецьку я бачив великий мітинг на підтримку «ДНР». Аби зібрати на нього таку кількість людей, треба дуже постаратися. Думаю, що більшість із них стояла за гроші, її просто привезли туди. Можливо, частину людей примусили прийти погрозами. В око впадав їхніх зовнішній вигляд, бо «протестувальники» виглядали, радше, як безхатьки. Де їх тільки взяли, незрозуміло. Крім того, на такі мітинги звозили ще й росіян. Я це зрозумів через те, що вони плутали час на годиннику й називали бордюри «поребриками».

Звичайно, серед всіх «мітингувальників» були донеччани, які дійсно виходили продемонструвати свою антиукраїнську позицію. Та я не вірю, що їх було настільки багато. Я на власні очі бачив купу автобусів, якими цих людей привозили.

– Можливо, не дуже ґречне питання, але звідки у Вас така проукраїнська позиція, адже Ви зростали і формувались як особистість у такому відверто проросійському середовищі?

– Взагалі ще до війни мені не подобалось те, що я чув про Росію. У мене не було до неї якихось симпатій, я не мав примарних ілюзій. Із приходом війни в мене виникло просте питання до тих людей з проросійською позицією, яких я знаю особисто. Ви ж усі з самого дитинства вболівали за «Динамо», «Шахтар», збірну України. Це – ваші герої. Так само всі ці емоції до футболу можна перенести й на інші площини. Але уявімо собі, що я раптом у Московії, чи є в мене там герої? Немає.

– Повернімось до воєнних дій в Авдіївці. Безперечно, обстріли, розруха, втрата близьких та інші жахи, які довелось пережити місцем, назавжди залишили слід у їхній пам'яті. І з цими спогадами, мабуть, дуже важко жити. Як Вам взагалі далась адаптація до реалій війни?

– Людина звикає до всього. Коли чуєш, як падає міна за 5 км від міста, то страшно лише спочатку. Згодом це стає уже звичним і нормальним для тебе. Потім снаряди падають за кілометр – знову страшно, але невдовзі й до цього звикаєш. Снаряди падають у самому місті – ти і з цим навчаєшся жити. Але рано чи пізно настає момент, коли вони починають падати уже не деінде, а біля твого вікна. От до цього вже неможливо звикнути. Уже нереально забути те, як ти, сидячи у коридорі, бачиш білий і яскравий спалах за вікном, чимось схожий на блискавку, а потім чуєш вибух. І він такий потужний, що аж дім хитається. У цей момент приходить розуміння, що зараз твоє життя залежить від випадку, адже ти не знаєш, куди потрапить наступний снаряд…

– Місцеві настільки звикли до регулярних обстрілів, що втрачають обачність і відчуття смертельної небезпеки?

Так. Життя в Авдіївці дійсно залежало від випадку. Вечорами, коли не було світла й Інтернету, ми з друзями все одно збиралися, грали у «Мафію». Якось мене запрошували в одну компанію, але я не пішов, бо вже домовився зустрітися з іншими товаришами. Потім я дізнався, що з ними сталася трагедія: снаряд влучив в дерево за кілька метрів від місця, де ці люди грали у «Мафію». Їх накрило уламками. Одному хлопцеві уламок потрапив в шию, тому він одразу помер. Також від поранень загинула ще й дівчина. Решта вціліла. Але ці мої знайомі повели себе вкрай нерозсудливо, адже коли снаряд влучив вперше неподалік, то всі це почули. А втекли лише двоє, всі інші ж залишилась на місці.

Коли починається обстріл, то деякі люди можуть впасти в ступор, вони не знають, що робити й завмирають на одному місці. Із цього стану їх можна вивести лише криком. Зі мною все було по-іншому, мені вдавалось швидко аналізувати ситуацію та простір навколо, щоб знайти безпечне місце. Загалом війна змусила дізнатися багато нового про себе. Війна змінила наше життя.

– Як Ви думаєте, що потрібно для того, аби окупанти пішли геть з українських територій?

– Це станеться тоді, коли їм припинять платити гроші. Лише тоді в окупантів зникне мотивація воювати. Але я не впевнений, чи самі люди готові будуть сюди повернутись назад.

– Що б Ви порадили людям, які залишаються в окупації?

– Вимкнути телевізор і сісти за книгу. Але це не єдина проблема. Тут, у Західній Україні, діє соціальний інститут сімейних цінностей, який робить з людини гарного громадянина. А на сході ці цінності зруйновані, все, що батько може передати своєму сину, – робоче місце на заводі. Люди в моєму рідному місті мали б більше дбати про виховання дітей, розвивати їх, аби вони в майбутньому створювати щось нове і були міцною ланкою суспільства.