– Знаємо, що 25 травня у «Малевичі» відбудеться «Час історій: Big lesson». Анонсовано дев'ять цікавих спікерів, які розкажуть про найважливіші уроки їхнього життя. Розкажіть про тематику виступів і про самих промовців?

– Захід розпочнеться о 12.00 і триватиме близько чотирьох годин. Це все дуже різні історії… Так, буде виступ Тетяни Воротиліної – кіборг-марафонця, спортсменки і мотиваційної спікерки з Одеси. Вона потрапила у ДТП і їй ампутували кінцівку, однак на цьому її життя не спинилося. Має багато різних протезів, кожен із них для іншої функції – танців, бігу тощо. Це приклад неймовірної сили волі, адже бігати на протезі дуже складно і боляче.

Також послухаємо розповідь Володимира Дацюка – колишнього наркозалежного, який мав 20 років досвіду вживання наркотиків, зокрема, ін'єкційних. Зараз він працює в центрі «Назарет» з особами із залежностями.

Буде й історія активіста, юриста Назара Бая про дитячі пустощі, які обернулися бідою, коли друг жартома облив його бензином. Далі – 80 наркозів і енна кількість оперативних втручань. Шкіра на все життя залишилась пошкодженою. Сам Назар запевняє, що його зовнішність не є для нього проблемою.

Народний депутат Ігор Васюник поділиться тим, як вдалося залучити мільйонні інвестиції у 90-их і започаткувати аграрний бізнес. Прозвучить історія Наталії Решетило, яка знайшла своє кохання в Tinder, а також інші неймовірні історії.

– Який головний меседж цього заходу?

– Загалом мета «Часу історій» і сторітелінгу як такого в тому, що люди, які виступають зі сцени, розповідають прописні істини. Про них пишуть у книжках, але це сприймається дуже відокремлено. «Час історій» – це реальні надихаючі приклади таких людей, як і ми. Почувши ці історії, розумієш, що ти не сам із своїми клопотами, що є подібні люди зі схожим досвідом. Ми говоримо не мовою експертів, розповідаємо звичайні історії звичайних людей. Серед них є відомі особистості, а є імена, які не знає широкий загал.

Мета – показувати світ таким, як він є. Так, зараз у соцмережах ніхто не виставить фото, якщо не виглядає ідеально у кадрі. Не кажу, що це погано, це просто є. Разом з цим не варто забувати, що світ є дуже різний і він складається з усього, а не лише з ідеального.

– Також знаємо, що стартував флешмоб #ПочуйІсторіюІншого у Facebook. У чому його суть, які умови участі? Про яку інакшість йде мова?

– Інший – це не тільки про інакшість, це про інших людей. Нам комфортно спілкуватися з тими, хто схожий на нас, ми їх розуміємо, що не завжди відбувається, коли йде мова про людей, які хоч трішечки чимось відрізняються: чи то статусом, чи то віросповіданням, чи виглядом, життєвими обставинами тощо. Адже інша людина – це інший світ. Але почувши їхні історії, нам простіше з ними порозумітися. Тому цим флешмобом закликаємо написати свою розповідь, зокрема про ситуацію, коли нас не приймали чи коли ми не приймали когось.

Так, розповім і свою історію. Виросла я в професорській сім'ї, всі були науковцями з вченими ступенями, тато – ректор одного з університетів. Я відчувала якийсь внутрішній тягар, що мушу відповідати очікуванням сторонніх людей щодо мене. Переслідували думки, що не я сама чогось досягла, а мені це далося готовим. Тому намагалася ніколи не говорити про те, хто мої батьки, хоча дуже цим пишаюся. Я прослідковувала це дуже багато разів, коли ще займалась медициною, але, ставши тренеркою, ця межа якось розмилась. Навіть сталась досить кумедна ситуація: тато пішов стригтися у салон і майстер, дізнавшись його прізвище, поцікавилась, чи він бува не родич Ірини Снітинської (сміється, – ред).

– Ви колекціонуєте історії. Та у Вас є своя не менш унікальна: акушер-гінеколог, яка стала тренеркою з ораторства і заснувала власну тренінгову компанію. Як так вийшло?

– Я пропрацювала лікарем 11 років. Коли у 2004 році мала захищати дисертаційну роботу, над якою працювала чотири роки, страшенно боялась. Тут варто сказати про те, що я взагалі боялась публічних виступів. Ті хвилювання, які я пережила, коли був захист, ні з чим порівняти, такий страх тоді мене оповив. І я вирішила, що з цим неодмінно треба щось робити. Через деякий час мені потрапила в руки книжка з ораторської майстерності, де на останніх сторінках містилася інформація про курси для тренерів. Я поїхала, вивчилась, мені присвоїли достатньо високу кваліфікаційну категорію. Повернувшись, я, звісно, не збиралась щось змінювати і бути тренеркою. Але подруга формувала свою навчальну групу і поцікавилася, чи я часом також не збираю. Тоді собі подумала: чому б не спробувати? І так спробувала, що вирішила продовжувати й далі (сміється, – ред.) Це була дуже радикальна зміна.

Зовсім недавно я зрозуміла, що є лідеркою за натурою, що за мною люди готові йти, вони легко підписуються на мої ідеї. Двічі-тричі в рік роблю якісь круті проекти, які наповнюють мою душу світлом, оскільки благодійність у мене в крові. Люди ж, які долучаються до цих проектів, також починають відчувати в собі силу. Тобто я – така собі фабрика з виробництва лідерів.

– Як взагалі навчитися казати «так» новим можливостям, а не тікати від них? У Вас є якась формула?

– Я не бачила фільму «Завжди говори «ТАК», але з початку 2018 року в мене почався дуже цікавий період і я вирішила говорити «так» всім людям, можливостям, проектам.

Формула існує: просто кажи «так». Це мій рецепт і він працює, я 1,5 року тільки цим і займаюсь (сміється, – ред).

– Які особистості та події насамперед привертають Вашу увагу і можуть потрапити у колекцію? Хто стає героями «Часу історій»?

– Це просто людські теми: подорожі, любов, якісь важливі життєві висновки. Все насправді зводиться до того, що побутує у нашому житті щодня.

Насправді будь-яка людина може стати нашим героєм. Глобально мене не цікавить, хто розповідатиме цю історію, цікавить сама історія. Що мається на увазі, коли кажу, що я – колекціонерка історій? Коли десь прочитаю чи почую щось цікаве, ставлю галочки, потім це все стає у пригоді, і ми звертаємось до цих людей та запрошуємо їх.

Так, поширеннями у Facebook до мене якось дійшла історія Соломії Дишлюк, яка працювала музичним керівником у навчально-реалібітаційному центрі «Джерело». Вона їхала у маршрутці Львовом, де розгорілася несамовита сварка, і раптом на повний голос почала співати. Я подумала: крута історія. Так люди до нас і потрапляють, часом самі звертаються і надсилають свої відеоісторії…

– Поговорімо про комунікацію в суспільстві. Які теми і проблеми все ще залишаються гострими, болючими, такими, що не сприймаються і навіть відштовхуються?

– Те, що я помітила, – це неприйняття інших людей у будь-чому, наприклад, людей з інвалідністю, безхатьків, гомосексуальної орієнтації, просто інших поглядів тощо.

– Яка роль сторітелінгу у контексті налагодження діалогу? Як це працює?

– Сторітелінг як інструмент є дуже сильним. Коли ти пропускаєш крізь себе почуту історію, в голові щось дуже сильно змінюється. Ти починаєш розуміти людину, її мотиви, приймаєш її такою, як вона є… Тому вважаю, що наш проект – дуже крутий, маленькими кроками ми змінюємо свідомість людей.

– І на завершення: таке одвічне питання про мотивацію, щоб «Час історій», який львів'яни відвідають у суботу, став і часом дій?

– Слово має таку силу, що воно обов'язково «проростає». Люди, які до нас прийдуть, просто не зможуть не використати у майбутньому те, що почули.