Невідомо, чи віщували зірки у долі України боротьбу двох Вікторів — Ющенка та Януковича — і чи була засвічена на небі зірка жінки з поетичним ім`ям Юля. Але сталося те, що сталося. І, як кажуть галичани, нема на то ради. Тож мусимо з цим миритися і вкотре обсервувати “українську політичну драму”.
Можливо, народ помудрішає після цього герцю двох тезок під акомпанемент жіночого голосіння і вже більше ніколи не спокуситься аплодувати тим політикам, які хочуть розірвати навпіл таку ще крихку і не сформовану українську душу. У цьому, як це не парадоксально звучить, є своєрідний позитив нинішньої політичної кризи, яка оголила політичну імпотенцію влади. Остання, нагадаємо, за кучмівського правління здавалася “сильною, як ніколи”.
З часу президентських виборів, коли Захід йшов за своїм Віктором, а Схід — за своїм, минуло два роки. Тоді у цій боротьбі використовували різні, як правило, брудні технології. Були велелюдні майдани, барикади, прекрасні обіцянки, “товариші” і “любі друзі”, розгортання синіх та помаранчевих прапорів. А ще безперервна демонстрація “брудної білизни”. Та головне — була надія, що наші державні керманичі нарешті почнуть щось конкретно робити для свого народу, який і подарував їм славу та статки.
На жаль, частина вітчизняної політичної еліти за два роки так і не помудрішала, не навчилася мислити та діяти не інстинктами й емоціями, а державницьким розумом. Вони знову не поділили портфелів у столиці і не знайшли нічого розумнішого, як укотре кинути людей у вир політичних пристрастей, від яких виграють хіба що політтехнологи, штабісти і власники ЗМІ.
Як нині, за два місяці до проведення дочасних виборів, переважно “помаранчевий” західноукраїнський електорат сприймає своїх вчорашніх кумирів Ющенка та Тимошенко і їхнього головного опонента Януковича? Чи ж і далі “західняки” кидатимуть каміння та “яйця” у бік “східняків”, а чи, навпаки, збиратимуть його разом? Щоб дізнатися про все це, наші кореспонденти вирішили погомоніти з простим людом на Львівщині і на Волині.
“Гарна цяцька Юля”
Околиця села Дубровиці, що на Яворівщині Львівської області. Літній чоловік, у якого попросив напитися води з криниці, здається, був радий незнайомцю.
— А чого ж, пийте на здоров`я, — припрошує, — і ворогу своєму треба води дати, як просить, а ви ж — з дороги. Водичка у нас джерельна. Про вибори питаєте? А що про них казати? В нас уже від їхніх солодких слів оскомина, як від зелепухи. Як по телевізору ото показують — відразу перемикаю на іншу програму. Ліпше вже дивитися мексиканські серіали. Там хоч за любов народ страждає, а у наших політиків з писка тільки ненависть вилітає. А я ж за Ющенка під час революції голову готовий був покласти. Два тижні на Майдані у Києві стояв. Гроші останні з хати на дорогу вивіз. Думав, нарешті, дочекалися. Будемо мати справжнього Президента. Та й не тільки я так думав. І що маємо? Де ж таке бачено — майже два роки крісла ділили! Одного міністра призначив, через місяць другого, потім третього. А в черзі ще десятки кумів, сватів, братів. А те, що воно у тій галузі, куди запихають, “ні бе, ні ме, ні ку-ку-ріку” — дурниця. Аякже, для народу простого — “любі друзі”, а для кума-свата — посаду і гроші. Ото тобі й уся політика.
— Та зійшлися б, як справжні чоловіки, сіли за стіл, розпили пляшку, все поділили і почали б нарешті щось путнє робити для простих людей, — приєднується до розмови сусід. — Аж ні. Кожен рве на себе, в іншого кусень видирає. Гірше за бабів. Народ їм потрібен? Тьху ти, і за кого йшли? Тут, Василю, кричи “ганьба!”, не кричи — ніхто не почує. У президентському палаці євровікна стоять — глушать усе. Бачив, що наші керманичі у затонованих автомобілях їздять. І знаєш, чому вікна чорні? Щоби злиднів наших не бачити, дітей покинутих, полів, бур`яном зарослих.
Два роки бавився у великого демократа. І що? Зараз на вибори знову грошей піде стільки, що можна було б кілька заводів побудувати. Або дай ті гроші краще селу. Щоби не горбатилися, як за панської Польщі.
— За “регіони” не проголосуєте? — обережно запитую. Чоловіки кепкують, що “Галька не тільки чуба висмикає за таку справу, а може взагалі відлучити від “жіночого раю”.
— А як сприймаєте Юлю Тимошенко? — мимоволі продовжую своє імпровізоване соцопитування.
— Гарна цяцька наша Юля. Але вона, окрім своєї персони, нічого не бачить. Ми в цьому вже переконалися твердо, — каже вуйко Василь.
…За два місяці до виборів люди так і не визначились, за кого віддадуть свій голос 30 вересня, хоча два роки тому готові були піти за своїми “помаранчевими” кумирами, як кажуть, у вогонь та у воду. І вони не поодинокі. Людям уже набридли солодкі обіцянки. Вони хочуть нарешті відчути себе людьми, громадянами, а не електоратом, про який можновладці згадують лише напередодні чергових виборів.
Через зневіру — за комуністів
Колись Володимир Литвин сказав: “Якщо хочете побачити і почути Україну, ідіть на ринок”. Що ж, підемо дивитися на Україну. Не ту, що в лакованих черевичках, а ту, що у чоботях гумових. Чого там соромитися? Маємо, що маємо: вся інтелігенція на базарі. Обласний центр Луцьк — не виняток. Колишня учителька Леся Іванівна вже встигла скуштувати грецького “раю”, а тепер має власну крамницю на ринку.
Перед президентськими виборами у нашій хаті скандал був: мама — за Ющенком, тато — за Януковичем. Щовечора на кухні через ту політику сварилися. Ледь на старості не розлучилися. Коли Ющенко виграв вибори, мама перед татом на “білому коні роз`їжджала”. Тепер мовчить. А недавно каже: “Все. На тих виборах на зло усім проголосую за комуністів”, — ділиться потаємним підприємець.
— А ви кому симпатизуєте? — цікавлюся.
— Я за п`ять років життя за кордоном переконалася, що вірити треба не тим, хто вміє гарно говорити, а тим, хто може організувати для людей роботу і гідну зарплату. Тому тепер уважно аналізую виступи партійних лідерів.
На продуктовому ринку запитувати про те, хто за кого і чому — без потреби. Люди самі про це вголос обмірковують.
— Чому ж ви про політику весь час говорите? — не втримуюся. — Чи більше нема про що? Вже би краще про погоду чи кохання. — Ще не старий чоловік тільки посміхається у вуса.
— Та про що балакати, як не про ту комедію? Он, бачите, — показує рукою на невеличкі групи людей, які жваво між собою дискутують. — До виборів готуються. Он та група — за Ющенка. Все його, бідаку, жаліють, що не він у бардаку винен, а ті, хто біля його корита крутяться. По той бік — прихильники Тимошенко. Кажуть, Юля зможе вивести нас із кризи, от тільки їй не дають це зробити. Про те, що за прем`єрства Юлі ми мали газову, м`ясну, цукрову і решта криз — мовчать. І “литвиновці” по всім базарі проводять агітацію.
— А за “регіони” що, нікого нема? — дивуюся.
— Чому ж нема, — долучається до розмови літня жінка. — То два роки тому їх було мало, а тепер уже сотні підприємців не соромляться підтримувати Януковича. Як ми вірили Ющенкові! У церквах за нього молилися. Хіба ж ми не знали, що не буде легко. Але чи ж хто чекав, що ось так він дозволить, аби його прихвосні край наш, як ножем, краяли? Кажуть, що депутати винні. То не так. Я вже стара і знаю: господар винен. Як не може ладу у своїй хаті навести, то в кожнім куті сварки будуть: син свій кусень вириватиме, зять тещі готовий буде горло перегризти, а дочка і собі ковдри ділитиме.
Владу треба посадити
Старенька привезла до Луцька молоко продавати. Каже, що в селі роботи нема, а ротів у хаті чотири. Вся надія на її пенсію і на те, що Бог на господарці послав. Чекає, що внук на роботу у якусь фірму в Луцьку прилаштується, то вже легше буде. Я працюю листоношею у селі, то наслухаюся всякого. Нині Ющенкові мало вірять, а Януковичем нас лякають. Мовлять, прийдуть донецькі і заберуть у нас землю. Та що забирати, коли вона і так вся у бур`янах, а діти наші роз`їхалися по світах? А в тому, що він сидів, нічого страшного нема. Владу нашу всю треба посадити. Бо там злодій на злодію сидить і злодієм поганяє. Добре казати — сидів. У житті всілякого є. То не штука впасти, а ти піднятися спробуй. Віктор Ющенко в тепличних умовах ріс. Хай і тяжко було, але батько з матір`ю вчителювали, в хаті все копійчина була. А Віктор Янукович сиротою зростав при бабці старенькій. Тож мусив учитися виживати. Ті, хто брудом його поливає, чи ж самі без гріха?
…На жаль, зневіру в очах людей можна діагностувати на кожному кроці. Два роки ми теж вірили у “помаранчеві” ідеали. Раділо серце від поглядів просвітлілих за весь народ наш, що піднімався з колін і йшов уперед. І хлібом ділився на Майдані у Києві, і сорочкою теплою. Що ж треба було зробити такого, щоби ту довіру не просто знищити — вбити!? Чи все набагато банальніше: обіцянки — етап пройдений? Є реальність. І час. Розкидати каміння. І час його збирати.
Андрій КОВАЛЬСЬКИЙ, Тарас КОСТЕНКО, «Україна і час»