ОСТАННІ НОВИНИ

Ольга Герасим’юк: «Без трупів ти вже не доведеш людині, що вбивство – це жахливо»

Катерина РОДАК, Львівський портал

|

У Львові «Видавництво Старого Лева» започаткувало ініціативу «12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину» публічні інтерв’ю з жінками, що творять сьогоднішню історію. Розпочала цю акцію розмова із однією найвідомішою журналісткою та громадською діячкою України Ольгою Герасим’юк, що обрала для себе головною цінністю – рівність.

ольга

Ольга Герасим’юк – заступник голови Нацради з питань телебачення та радіомовлення, жінка, що щодня стикається з різними людьми, «лікує» українське телебачення та продовжує у своїх шоу розповідати історії пересічних українців. Саме тому Львівський портал вирішив опублікувати  роздуми та рефлексії відомої телеведучої, її щирі думки та бачення актуальних проблем та цінностей.

Про рідну землю, Україну та її вплив:

Я росла там, де народилася українська мова, де народилася «Енеїда». Там, де кожна жінка має щось особливе.  Наш край був дуже віруючий, дуже вільний, козацький.  Наші люди знали, що таке «своя хата», що таке родина, вони шанували жінок. Коли вони приходили додому, то робили все так, як мама скаже, як дружина. Коли я дивлюсь на фотографії своїх бабусь, прабабусь, то я бачу глибоких людей, які своїм трудом відвоювали оту землю, де я була щаслива народитись.

Свої переконання я рахую від свого рідного краю, в якому я оце все відчула.

Коли їдеш отак в моєму краї, їдеш скрізь в Україні, то справді бачиш, що це тлін.  В яке б містечко не заїхав, ти бачиш якісь ознаки колишньої слави, якихось добрих людей, які щось там будували, винаходили – все це десь існує. Навіть в енциклопедіях існує, воно десь є. І от воно ніби рушиться і ти хочеш його затримати. Якщо ми усі з вами щось знайдемо і зробимо, я думаю, що це абсолютно можливо. Я давно займалась відновленням спогадів про старовинні школи на Полтавщині, але при колишньому президентові мене зупинили і сказали, що це не актуально, що треба якийсь фотоальбом для президента зняти про прекрасну Полтавщину.

Нам треба багато говорити і багато з’ясовувати. Багато наново виясняти, що є що. Навіть якщо ми беремо рівність, то теж треба подумати: що ми маємо насправді на увазі.

Моє містечко, в якому народилась, – я ним пишаюсь і вважаю столицею  всього свого життя – воно зараз зовсім має не той вигляд як колись. Все одно дух нікуди не дівся, я впевнена, що воно десь лишилося. Бачите, було застосовано стільки репресій, щоб знищити це все.  Бо коли ми мали свою приватну власність, свій город, дуже багато працювали тощо – це все була основа майбутньої держави, нації. Це розуміння, що таке свобода. І саме тому нас звідти намагалися розселити.

Про сімю:

Західній Україні нема чого розповідати про розселення, бо тут своя історія, але в моїй родині вивезли всіх на Урал. І там вони загинули на лісоповалі.  І знаєте, історія моєї сім’ї, яку я від бабусі чула,вона мені не дає спокою.  Бо коли вивозили нашу родину, кидали на вози, то один найменший хлопчик з туги помер. Він не міг зрозуміти, чому їх викидають із їхнього любого двору, де їхні корови плачуть, бо їх ніхто не подоїть. А за що це зробили? Був такий злидень, який потім продавав фашистам, потім комуністам, потім НКВДистам всіх підряд. Він от такий був чоловік. Він сказав, що от у цьому дворі є голуб’ятня, мовляв, замість того, щоб бідноті хліб віддати, вони (родина Ольги Г. –ред.) годують птахів. Можете собі уявити, що за оцих птахів загинула ціла родина? Хоча насправді це було глибше. Я відчуваю, що зараз в цих краях стягується докупи усе, що було розкидане і розвіяне вітром.

Про рівність та щастя:

Я сказала про рівність, бо мені здається, що нічого в світі так нас не хвилює, як, наприклад, щастя. Ми всі створені для щастя, кажуть. Ми всі для нього створені, але ніхто з нас точно не знає, що це. Усі його прагнуть, усі його шукають, все життя ми за ним полюємо, хоча, може, часом і не розуміємо, що саме у цю мить, коли ми це робимо, ми якраз найщасливіші.  Але у нас багато дефініцій для цього, що визначають, чи існує чоловіче, жіноче щастя, ми сперечаємося. Факт в тому, що це те пальне, той двигун, який взагалі існує в нашому перебуванні на цій землі. А це щастя і рівність дуже пов’язані, тому що ми насправді також не знаємо, що таке рівність, а без неї щастя не буває. Знак рівності в школі ми вчили. Формулу легко скласти, так? Але якщо так міркувати, то її і не існує, як не існує того самого щастя. Тому що ми всі не рівні. У своєму житі. У виборі, у тому, які ми маємо знання, який у кожного з нас запас інтелекту тощо. Тобто у всьому є нерівність. Абсолютно. І є право на нерівність: кожен має право зробити нерівний вибір. Кожен вибирає собі щось таке, що не дорівнює один одному. Уже на цій підставі ми будуємо багато редутів між людьми і воюємо і відстрілюємося, хто ж все-таки кращий. А я думаю, що нам треба говорити про те, що кращих нема. От ми всі такі нерівні, але у всіх у нас має бути право на це. У кожного має бути рівна можливість зробити вибір – хай він буде нерівний.

Про права та українську Феміду:

Має бути право на захист, право на те, щоб ти міг відстояти свою гідність у суді, щоб тебе спочатку не оголосили злочинцем – у нас так постійно відбувається, що ми когось арештовуємо, одразу називаємо злочинцем, вбивцею, ґвалтівником тощо, потім суд відбувається чи не відбувається, і якщо виявляється, що ти ніякий не злочинець, уже про це не взнає ніхто. З цією ситуацією треба вести нещадну боротьбу. Починати з того, що в нас в країні безперечно не існує останньої інстанції, до якої всіх ми відсилаємо, коли нам треба щось з’ясувати. Кажуть, це має вирішити суд, і ми знаємо що це вирок, тому що суд якраз не буде на нашій стороні. Оце велика проблема, з якою ми боремося все життя. Коли ми бачимо усе, що зараз відбувається у судах, ми бачимо різних людей, яких туди приводять, одного ми любимо, а другого – ні, один наш кумир, а третій нам здається багатій – і так йому і треба. Ось отут уже існує нерівність нашого підходу до захисту, ми повинні знати, що кожен, хто б він не був, має право  на те, щоби захиститися і довести свою невинність.  Не треба ділити на тих, хто нам подобається – ми рятуємо, а хто ні – нехай це буде. Це відбувається на очах у нас усіх, і ми мовчимо.

Про подвійні стандарти та український менталітет:

Людина взагалі така складна і слабка істота. Подвійні стандарти в принципі існують у світі. Вони існують і там, де існує дуже жорстке право і чиновницькі викрутаси – вони існують також і там, де є закон і суд не такий, як у нас. Що стосується нас, то ця подвійна мораль – це наслідок того всього, з чим ми попрощалися офіційно. Але формально воно лишилося в нашому житті, адже ми не позбулися все одно свого минулого радянського. Як би ми його не любили, не проклинали…Сьогодні ми сумуємо за фільмами тих часів, так чи інакше повертаємося туди, тому що у нас є старше покоління, яке не можна ображати, а для нього очевидно це якісь близькі мотиви, ідеї. Так просто не одрубаєш. З іншого боку, є інше покоління, яке вже бачить світ, все виглядає інакше, і у нас така мішанина зараз у голові. Як з цим бути – я от вам рецепту не дам, тому що треба бути дуже делікатним до почуттів кожної людини. Треба зробити так, щоб син одного бійця і другого бійця з минулих часів – щоб вони могли  все ж таки будувати далі, але пам’ятати, що сталося тоді. Сьогодні ми воюємо з нашим сусідом. Знову ж таки перед нами попереду дуже довгий і тяжкий час, не знаю, примирення… Я поки що це слово не можу вимовити. Ми ще не закінчили війну, тому сьогодні слово знайти важко. Як це буде? Як ми далі будемо існувати? Як ми далі будемо розмовляти?

Про людей:

Найцікавіше для мене – говорити з випадковими людьми про все на світі, бо у цих розмовах…От неправда, що люди у нас скуті, що вони не люблять розповідати про своє. Ми справді дуже любимо берегти своє, своє сміття не виносити з хати, але наскільки цікаво буває поговорити з абсолютно звичайною, простою людиною. Мені завжди хотілося, щоб усіх цих людей почули якомога більше. Це ті люди, з якими тобі по дорозі, яких ти зустрічаєш і розумієш, що саме тобі оцього слова не вистачало. І ти його все життя шукав, а тут раптом тобі просто на лавці в парку його сказали. Найважливіше в житті – це історії всіх людей, всіх. Можна поговорити будь з ким і зрозуміти, що у кожної людини її розповідь тягне на «Ромео і Джульєтту», на якийсь величезний роман. Для мене немає більшої насолоди, як своє життя наповнювати цим. Я хочу, щоб це чули інші.

Для того, щоб ми відчули одне одного рівними, для цього потрібно справді не просто відкритися, а поговорити із людиною так, ніби це остання людина у вашому житті. От все: вона піде – і ви ні з ким більше ніколи не поговорите. Кожній людині потрібен хтось такий, кому вона потрібна.

Про проблеми та парадокси українського телебачення:

Коли ми починали українське телебачення – це була велика наша гордість. Ми створили тоді канал особистостей, і всі ті особистості,які тоді робили телебачення, вони всі десь є. Тоді нам було важливо створити таке телебачення, яке ми зараз знову намагаємося створити, телебачення, яке враховує інтереси людей, а не власників, не того, хто платить гроші.  Сьогодні ми маємо зовсім іншу картину. Треба сьогодні щось робити з електронними ЗМІ… Ми кожен день говоримо з менеджерами, редакторами і журналістами про те, що подумайте про те, кому ви це показуєте, і що насправді людям потрібно. Те, що іде в наших ефірах – воно вже давно не є телевізійним ринком, це такий базар, при чому стоковий. Бо ці програми вже – третя пародія на те, що мало би бути.

Ця війна, що сталася в Україні, готувалася всі ці роки. Коли ми говорили про те, що іде підготовка, іде інформаційна війна, що сюди на ринок наш заходять серіали, кіно, де не прямо говориться, а через ігрові ситуації, через розважальні шоу, через  якісь стосунки, які замальовуються у серіалі «пра любовь», нам сюди посилалися усі ті меседжі, які сформували сьогодні ставлення людей на Донбасі до України. Ми про це говорили, але тоді вважалося, що це говорить якась купка маргіналів. Тоді нашим телевізійникам не потрібно було знімати щось своє, тому що сюди приїжджали росіяни,які на нашому дешевому ринку знімали фільми, які були орієнтовані, в першу чергу, на ринок у Росії. Тому у фільмах, які зняті у нас, у наших студіях, на наших майданчиках, в наших містах затушовувалися назви українських сіл, міст, знімалися таблички з машин тощо. А нашим виробникам було вигідно знімати те, що продається там. Коли сьогодні стикаємося з тим, що треба знімати щось своє, то немає режисерів ,сценаристів, їх треба шукати. Я вже не кажу, що школа акторська розвалена. Ми розвалили повністю все, що було наше. Тому сьогодні ми вимагаємо від менеджерів не лише почати знімати українське, але й змінити свій менталітет. Бо вони щодня шукають методи уникнути, як обійти необхідність створити щось своє.

У нас почали уже деякі фільми знімати. Свої серіали, свої фільми, але якщо до них добре придивитися, то ви бачите, що фактично між ними різниця лише у тому, що в російському  серіалі були ще українські субтитри, а в цих немає. Вони знімаються за тими самими шаблонами, з тими ж підходами.

Ці соціальні шоу, які йдуть на наших каналах… чому я їх ненавиджу – це я можу розповідати довго, але треба показати. Як би я хотіла, щоб це було. Ми нічого не можемо нікому забороняти, ми повинні переконати, навчити та пояснити. Мене найбільше вбиває – це перемелювання у цих шоу людських життів на такий фарш, який вживати неможливо.

Всі ці роки бездушного телебачення сформували у людей дуже високий больовий поріг. Сьогодні на екранах ллється дуже багато крові, показують трупи не тільки військових. Таке враження, що без трупів ти не доведеш людині, що вбивство – це жахливо. І люди звикли до цього і відбувається емоційне отупіння. Насправді, щоб пояснити наскільки це було жахливо, варто підібрати правильні слова, дуже точні інтонації.

Про українську мову:

Як переконати людину, що треба говорити по-українськи? Якщо ти будеш кричати на когось, будеш його змушувати, вимагати звіту, скільки слів він за день сказав, ти досягнеш зворотного ефекту. Коли ти дуже красиво українською мовою живеш… Бо те, як ти носій цієї мови, як ти поводишся, які ти вчинки робиш, як ти ставишся до людей, як ти пишеш тощо – оце все переконує, що ти класний. Ти – мій приклад. Так треба жити.

Про моральні ідеали сьогодення – бійців АТО:

Останнім часом у нас надзвичайно багато таких прикладів, таких людей, що мають стати моральними авторитетами. Їхні імена не звучать кожен день у шоу, тому що ми також звикли так, що туди запрошують тільки розкручених давно затертих персонажів. Я їх зустріла за останні страшні роки сотні, оцих людей, яких треба показувати, яких треба слухати. Мені часом кажуть: а що твій герой так «красіво» виражається «Любіть Україну»… А справа у тому, що він не «красіво» виражається, він так живе. А що так можна думати, більше – що за це можна вмерти сьогодні – це сприймається багатьма з подивом.  Ми повинні тепер інакше мислити, хто такий для нас ідеал.

Фото: Львівський портал

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.