Скромна майстерня братів Сухорських неподалік Винниківського ринку не наштовхує на думку, що її господарі – люди, котрі свого часу спромоглися “вициганити” грубі гроші в української діаспори. Нині вони практично не мають серйозних замовлень. Остання робота, яку можуть споглядати львів’яни, – пам’ятник загиблим міліціонерам навпроти обласного управління міліції.
– Пане Володимире, якщо можна – коротко: з чого все починалося? Які у вас були стосунки з міською владою на початках?
– Оголосили конкурс на проект пам’ятника. Він проходив за три етапи, виграв я із братом. Відтак місто замовило пам’ятник, однак зробило це через Львівську кераміко-скульптурну фабрику, оскільки бюджетна організація не могла напряму укладати угоди з фізичними особами.
– Як розвивалися події далі?
– Стояло питання, де працювати над скульптурною композицією, адже така робота потребувала великих площ. Тодішній головний художник міста пан Шокур для виконання скульптури в натуральну величину запропонував одне з приміщень трамвайно-тролейбусного управління на вулиці Дзержинського (тепер вул. Вітовського). Але на якомусь етапі (це було ще за Шпіцера) з’явився громадянин Канади Василь Іваницький, який пообіцяв організувати збір коштів у Канаді. Згодом він висловив ще одну пропозицію: провести роботи в Аргентині. Це було цілком прийнятно, оскільки тамтешній клімат дозволяв практично цілий рік працювати просто неба. Таким чином ми й працювали три роки, поки повністю не завершили роботи. Сама скульптура Шевченка постала 1992 року, а “Хвилю” ми завершили через два роки, після чого доправили в Київ та відлили в бронзі на об’єднанні “Художник”.
– До речі, про бронзу. Йшлося про те, начебто вона неякісна…
– Про це нещодавно заявляв Юрій Шухевич. Але в мене щодо цього два запитання. Хіба пан Шухевич розуміється на якості бронзи? І чи всім відомо, що брати Сухорські не мали жодного стосунку до бронзи на пам’ятник Шевченкові? Роботи, як уже зазначав, виконували кияни, а матеріал закуповувало місто.
– Повернімося до Аргентини. За чиї гроші ви працювали?
– Наше перебування там оплачувала діаспора. Міська рада, своєю чергою, профінансувала квиток в один бік. Цікавий момент: хоча не були працівниками мерії, Василь Шпіцер підписав щодо нас розпорядження, на підставі якого ми вирушили в службове відрядження.
– Стверджують, що діаспора оплачувала не лише ваше перебування в Аргентині, а й авторський гонорар.
– Нічого такого не було. Може, сьогодні комусь і вигідно представити нас як рвачів, однак запевняю: ми не отримали жодної копійки гонорару. Якщо хтось має інші міркування – нехай подасть документи, які засвідчували б виплату нам гонорару.
Завершуючи роботу над “Хвилею”, звернулися до Василя Куйбіди по винагороду. Тричі зверталися, і мер обіцяв позитивно вирішити це питання. З аналогічною вимогою апелювали й після завершення робіт, але тоді Куйбіда вже взагалі мовчав. Зрештою, у квітні 1997 року ми подали до суду, який наступного року успішно виграли. Але через деякий час за вигаданими нововиявленими обставинами все почалося спочатку.
– Сьогодні Куйбіди у Львові вже немає. Натомість ситуацію не вирішено…
– Ми хотіли зустрітися з мером, однак на три свої листи не отримали з Ратуші жодної відповіді. Взагалі створилося враження, що його неправильно інформують.
– А ви готові до якогось компромісу? Скажімо, на відтермінування виплати за судовим рішенням?
– Якщо це оформлять юридично, то, в принципі, про таке можна говорити. Ми готові розмовляти та порозумітися, аби знайшовся той, хто вислухав би нас. З іншого боку, після всього не залишилося довіри до міської влади.
До речі, місто пропонувало нам мирову угоду ще у травні 2003 року. Як зазначали в пропозиції, “виконавчий комітет протягом 15 днів із моменту внесення клопотання до суду про відкладення розгляду справи з метою укладення мирової угоди подасть вам пропозиції щодо об’єктів нежитлового фонду комунальної власності Львівської міської ради, які можуть бути надані вам в оренду з правом викупу”. Виникає логічне запитання: якщо місто вважає себе стовідсотково правим, то чому ініціює підписання мирової угоди? А 1997 року місто фактично визнало, що повинно заплатити нам, але не погоджувалося із сумою.
– Тобто ви відмовилися від мирової?
– Відмовилися, бо вважали, що це лише ще одна спроба затягнути вирішення питання.
– А стосовно суми гонорару? Звідки виникла цифра в майже сімсот тисяч гривень?
– Художня рада Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики 20 серпня 1997 року засвідчила результати своєї експертизи, які 12 травня наступного року підтвердила Художньо-експертна рада монументальної скульптури Міністерства культури. Спочатку цифри були помірними, бо до того, що маємо сьогодні, додалися ще фактори інфляції, індексації, судових витрат.
Розмовляв
Роман Онишкевич
