Операція “Три штучки”

“Трам, трамчик” або ж дуже просто – “три штучки”… Так у народі називають препарат, який без особливих проблем можна купити у львівських аптеках.

Не в усіх, звичайно, хоча, думаю, багато із власників аптек заздрять тим, хто торгує “Трамадолом”. Це хороший і, насамперед, стабільний заробіток. Молоді клієнти щодня із по-собачому благальними очима повертаються до аптек за черговою порцією знеболюючого.

Первинне призначення трамадолу — допомагати онкохворим втамовувати біль. Нині ситуація дещо інша. “Трамчик” став улюбленою забавою студентів і школярів. Мавпуючи західноєвропейську молодь, що у клубах “сидить” екстезі, наші вирішують справу трохи дешевшим способом. Початкова доза (три пігулки, разом — дванадцять гривень), і вони уже на старті лихоманки. Лікарі стверджують, що понад

25 % тих, хто спробував трамадол бодай раз, повертаються до нього і стають наркоманами. Процес узалежнення від “траму” схожий на дію інших наркотичних засобів. З кожною наступною порцією організм вимагає щораз більшої дози, що врешті-решт страшно „б’є” не лише по гаманцю, а й по мізках, загалом по всьому організму. Ті ж лікарі стверджують: постійні споживачі “Трамадолу” живуть не більше 4-х років.

Попри відсутність офіційної заборони торгувати цим препаратом, багато аптек заздалегідь підготувалися до всіляких рейдів, перевірок і провокацій. Адже торгівля легальним нині наркотиком негативно вплине на імідж власників, а Львів, як то кажуть, місто маленьке… Деякі аптеки продають це надвечір, інші — працюють зі своєю клієнтурою. З цього і розпочнемо…

Редакція “Ратуші” вирішила перевірити (відверто кажучи, вкотре переконатися), де і за скільки можна купити препарат “Трамадол”. Оскільки один із наших журналістів уже мав невдалий досвід такого “шоппінгу” й усюди чув фразу: „У нас такого ніколи не продавали”, ми вирішили не промовляти в аптеках слово “трамадол”. Після деяких настанов стосовно відповідного дресс-коду клієнта аптеки, а також його лексикону, ми були майже готові провести малесенький рейд. Спортивний і злегка не надто новий костюм, довелося таки зняти свої окуляри, одягнути подерті кросівки і не поголитися зранку. Приблизно так виглядає потенційний клієнт, який не живе звичайним життям. Години вимірюють порціями пігулок. Здавалося б, кожна аптека мала відчинити репортерові свої таємничі склади, але не все так просто…

Наш маршрут розпочався із площі імені Петрушевича. Певно ті, хто не раз продавав там препарат, зараз захвилюються і запитають себе: “Хто ж це був?” Отже, ми (я і мій „товариш”) домовилися не вживати слово трамадол, тож замінили його на “штучку”. Ос­кільки стандартна доза — щонайменше три пігулки, я вирішив усюди просити по “три штучки”. Жіночка у білому халаті все добре зрозуміла, але знизуючи плечима, додала, що я трошки помилився адресою: “Вам потрібно пройти до аптеки за рогом”. Нема проблем. Які всі ласкаві! Довелося навіть сказати “дякую”. Хоча всюди хотілось виглядати трохи знервованим і, навіть, неввічливим. Але в наступній аптеці, як виявилося, вибудувалася чимала черга. Ба більше — за журналістом “Ратуші” стояли дві бабусі. Коли черга дійшла до мене, я ввічливо пропустив стареньких поперед себе. “Ти, синцю, краще першим йди, бо у мене тут багато…”, – подякувала одна з них, діставши з кишені довжелезний “папірус” зі списком препаратів… “А мені лише три штучки”, – розпочав я. “У нас такого немає”, – строго відповіла ще одна жіночка в халаті. Ми ще трохи посперечалися: я все-таки наполягав, що саме у цій аптеці обов’язково має бути “моя доза”. Врешті мене просто вигнали.

Надія, як і потреба, вмирає останньою. Клієнти добре знають, де шукати. Наступною на тій же площі Петрушевича виявилася досить дивна, на перший погляд, аптека із ґратами. Тут не довелося довго затримуватись. На мої “три штучки” — знайшлися свої: “Ми таким не торгуємо”. Ми все-таки знали, куди прямувати, аби отримати результат. Тому продовжили маршрут по Стрийській. Першою думкою було те, що я неправильно розмовляю з продавцями. Можливо, необхідно увійти у контакт? Зайшовши в наступну аптеку поблизу Стрийського ринку, я розпочав діалог із двома симпатичними провізорами. Дивно, але вони не знали, що робити, коли їх запитували про “три штучки”.

– А що це таке? Такого препарату я не знаю, – розпочала одна.

– Ну ви знаєте…

– Ні, не знаємо…

– Ну, трамчик…

– Трам шо?

– Трамадольчик…

– Трамадол? А у вас рецепт є? Без рецепта його вам не продадуть.

– А це площа Петрушевича?

– Ні.

– А, вибачте.

Читачеві, можливо, здасться, що репортерська група вже цілу вічність блукає у пошуках “трьох штучок”, але ми вже близькі до мети.

Не так давно аптека “Доктор” зазнала атак пікетувальників громадських організацій Львова. Вони стверджували, що цей заклад торгує “Трамадолом”. Відео-сюжети транслювало телебачення, про це писало чимало газет… І? Двері до аптеки зачинені. Пропонують лиш маленьке віконечко. Нагадаю, “Доктор” працює цілодобово. Підійшовши до віконечка, я довго думав, з чого почати розмову. Біля мене з’явився ще один хлопчина. Він поглядом дозволив мені купити першим. Те саме зробив і я. Так ми і зупинились в часі, хвилини зо дві дивлячись один на одного. Аж поки не підійшов продавець і сказав: “Шо ви шифруєтесь? Пропустіть бабульку”. Бабця розібралась зі своїми пігулками, і настала наша черга. Не вимовивши жодного слова, за

12 гри­вень, я отримав 3 червоно-білі пігулки. Справу зроблено. Так само чинять і багато-багато львівських підлітків. Доступ є. Важливо, щоб гроші були. Здавалося б, маршрут можна було одразу розпочати із цього місця, але чомусь здавалось, що після серії пікетів аптека “Доктор” мала б обережніше провадити свій бізнес. Але… Гляньмо на законодавство. За те, що я отримав “Трамадол” без особливих проблем і без рецепта, аптека сплатить щонайбільше 51 грн штрафу. А якщо я — пос­тійний клієнт, — купуючи пігулки, поверну аптеці втрачені гроші через два-три дні… Ось так, панове.

Якщо Нідерланди приваблюють європейців легалізованою марихуаною, ми, українці, спокійно можемо запрошувати до нас в гості на “три пігулки”. І будемо ми жити недовго, але радісно серед царства недоумків і дітей-інвалідів. Вирішувати це лише нам.