“Ратуша” вже писала про збірку “Шедеври” Юрка Позаяка, видану недавно в “Піраміді”. Нині пропонуємо відповіді її автора на запитання, які Юрко Позаяк означив як “інтелігентні”.
— Недавно мені розповіли такий випадок: батько приніс додому ваші “Шедеври”. Його дитина, яка загалом не надто полюбляла вивчати англійську, якось читає курс “Еnglish — это просто” і сміється. Тато дивується: “Сміється — значить розуміє”. Зацікавився, що ж там веселого. З’ясувалося — ваш вірш “На філфаці” (у “Шедеврах”, схованих в “Еnglish — зто просто”). Тепер у цій хаті ще якийсь час книжки Юрка Позаяка якщо й будуть, то не на видноті… З якого віку можна читати Ваші вірші?
— Питання, з якого віку можна читати мої вірші, досить складне і для мене самого. Мої вірші все-таки розраховано не на дітей, а на людей більш-менш життєво й літературно підготованих. Вони написані з іронією, і сприймати їх теж треба з іронією, а не як одкровення, декларації, утвердження істин чи, не дай Боже, керівництво до дії. З іншого боку, моя дванадцятилітня племінниця знайшла книжку “Шедеврів”, яку батьки тримали подалі від неї, і вірші їй, а також однокласникам, страшенно сподобалися. На моє запитання, що ж вони там зрозуміли, відповідь була така: “Може, це ви в дитинстві щось погано розуміли, а нам такі вірші в самий раз, ми акселерати”.
Зрештою, моя поезія — це не найгірше з того, що сучасна дитина може прочитати чи побачити. До того ж, усю дорослу літературу в основному прочитують саме в дитинстві й тинейджерстві, а дорослі читають здебільшого всяку фігню — детективи, сентиментальну дешевку або взагалі нічого.
— Ірванець, Цибулько, Жолдак, Подерв’янський… Як би ви доповнили чи видозмінили оточення письменників, з творами яких асоціюються ваші вірші?
— Відповідь дати дуже просто. 2001 року ми разом з Танею Доній опублікували “Антологію української альтернативної поезії кінця
80-х — початку 90-х років”. “Антологію” укладено за відверто антинауковим принципом — туди включено наших друзів-поетів, щоправда, не всіх, а тих, які пишуть “не таку”, інакшу поезію. Це, крім названих вами Ірванця і Цибулька, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Віктор Недоступ, Семен Либонь, Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський, Тарас Федюк, Сергій Жадан, Сергій Пантюк, Андрій Бондар, Назар Федорак, Ростислав Мельників, Роман Скиба й Вадим Коваль. Звичайно, поезія багатьох з них, наприклад, Андруховича, Неборака чи Федюка, жанрово й тематично набагато ширша, ніж моя, отже, ми близькі тільки частково. Але все одно компанія, як на мене, підібралася нівроку. Мені приємно асоціюватися з такими людьми. Що-правда, я в них ще не питав, чи асоціюють вони себе зі мною.
— “Пропала грамота”. Як ви з погляду свого 46-річчя оцінюєте — якщо пафосно — роль угруповання на початку 90-х і його вплив на подальший розвиток української літератури? “Пропала грамота” сьогодні…
— “Пропала грамота” для мене — це насамперед надзвичайно дорогі особисті переживання й спогади, це спільні виступи на різних поетичних акціях, поїздки на мистецькі фестивалі (причому не просто фестивалі, а фестивалі часів національної революції), це зустрічі і п’янки з прекрасними поетами, музикантами, художниками (причому не просто п’янки, а п’янки, наснажені потужним творчо-патріотичним зарядом). Це й щастя особистого успіху (для мене все-таки було несподіванкою, що мої вірші подобаються ще комусь, крім мене). Щодо ролі на початку 90-х і впливу на літературний процес, то вони навряд чи були значними. Та все-таки ми були нехай маленьким і маргінальним, але фактором революціонізації української молоді, ми були проявом свободи і самі породжували трошки свободу. Особливо приємно, що ми зробили свій внесок в оживлення змертвілої української літератури, в звільнення її від ганебного епітету “радянська”. А сьогодні “Пропала грамота” там, де їй і належить бути, — на смітнику історії. Сподіваюся, по-чесному.
— Чи можна визначити “вік поета”?
— Запитання зовсім непросте. Вік поета справді відрізняється від віку людини, яка цим поетом є. Позаяк, звичайно ж, молодий поет. Тому зараз у мене виникла одна цікава проблема. Річ у тому, що сьогодні я набагато старіший, ніж Позаяк. Якщо 10-15 років тому я міг вільно читати власні вірші перед студентами, і вони сприймали мене як свого, то тепер мені краще існувати окремо від своїх текстів, а то ще подумають, що “дядя сексуально стурбований”. Поети з часом теж старіють і вмирають, але не так, як реальні люди. Якщо поет справді великий, то він живе кілька сотень, а то й кілька тисяч років. Скажімо, Шевченко нині повністю живий, йому 30-45 років, Котляревському теж трошки за 30. Пушкін живісінький, а от “старик Державін”, проживши понад півтори сотні років, здається, помер чи при смерті. Організовано пішли в небуття сотні “видатних українських радянських поетів”, хоча конкретні людські організми й продовжують функціонувати, триндіти й глушити горілку. Утім, якщо врахувати, що більшість авторів поетичних текстів як поети з’являються на світ мертвонародженими, то прожити в поезії навіть 10-20 років — це величезне досягнення.
— Що для Вас важила свого часу премія Бу-Ба-Бу?
— Премія Бу-Ба-Бу для мене нічого особливого не значила, я сприймав її як літературну гру бубабістів і з задоволенням їм підіграв. Можу вам признатися, що і сама Бу-Ба-Бу, і “Пропала грамота”, і „ЛуГоСад”, на відміну від поетичних груп 20-х років, були тільки літературною грою, а не якимись серйозними об’єднаннями однодумців, думи яких принципово відрізняються від дум інших об’єднань однодумців. Наприклад, ідея сколотити з мене, Недоступа й Либоня окрему групу належить бубабістові Неборакові — так, мовляв, буде веселіше. Цю пропозицію Неборак виклав Недоступові, той погодився, а я вже пізніше довідався, що ми відтепер новий поетичний гурт. Мені, до речі, так і не вдалося з’ясувати, чому ми називаємося саме “Пропала грамота”. Слід визнати, що ідея бубабістів наплодити навколо себе поетичних груп виявилася надзвичайно вдалою. Критика заковтнула наживку, про нас почали писати, нас стали аналізувати, коротше, ми досягли більшого публіцитету, ніж якби виступали індивідуально. Парадоксально, але весела містифікація молодих понтовщиків тепер справді стала цілком поважним фактом історії української літератури.
— Як ви вважаєте, “Шедеври” від Юрка Коха та “Піраміди” матимуть популярність у “народу, спраглого Позаякового поетичного слова у друкованому вигляді”, тобто тих, хто знає вашу творчість, чи в потенційних читачів, для яких ваша поезія буде відкриттям?
— Мої тексти є породженням молодіжної субкультури радянського українського міста, котре, як відомо, було й, на жаль, залишається російськомовним, хоча вже й не радянським. Мої тексти, крім того, створено саме для представників цієї субкультури, а точніше — для власного задоволення й для того, щоб на гулянці посмішити най-ближчих друзів — київських богемних алкоінтелектуалів. Коротше кажучи, я певен, що моїми потен-ційними читачами є тисячі російськомовних міських співвітчизників, які проживають своє життя в Україні, цілковито впевнені, що в українській культурі нема й не може бути нічого цікавого. Я їх люблю, бо вони мені рідні, але вважаю духовними інвалідами. Маю ілюзію, що мої вірші могли б допомогти їм встановити хоч якийсь зв’язок з Україною.
— Що для Вас у житті означає іронія? Чи могли б Ви без неї прожити?
— Є така гарна приказка: якби в бабусі був …., вона була б дідусем. Я, звичайно, міг би прожити без іронії, але тоді б я був кимось іншим, якоюсь незнайомою мені бабусею. Хоча таку заяву може зробити тільки особа, позбавлена почуття гумору, але насмілюся твердити, що іронія й самоіронія є моєю вродженою властивістю. Я повірив у це після того, як моя трирічна доня склала свій перший віршик: “Фу-фу-фу,/ Що воняє на даху?/ Свиня накакала/ Чи що?” Дитина на той час не була знайома з поетичними досягненнями тата, але схожість творчого методу просто вражає.
— Що здатне бути добрим аналогом засобу проспиртування?
— Боронь Боже, тільки не наркотики. Мушу визнати, що вино відіграло провідну ролю в моїй со-ціалізації й сексуалізації. Але одна річ оспівувати пиятику у віршах, інша — декларувати алкоголізм у газетному інтерв’ю. В молодості вино подарувало мені моїх найкращих друзів, тепер же ми платимо за рахунками — цього року помер мій друг Сталік Василевський, у мистецтві Василь Гармидер, київський хіпан і фрайгайст, веселий і безтурботний бонвіван-пофігіст. Він пройшов крізь ідіотизм радянського життя з пляшкою горілки в руці, але пройшов удвічі швидше, ніж було йому відпущено Богом.
— Ваш улюблений поет…
— Одного улюбленого нема. Але назву кілька імен: Тичина, Вінграновський, Вороний, Симоненко. Разом із Шевченком ці поети сформували основу моєї свідомості, я їх сприймаю як отців. Моїх улюблених російських поетів Ахматову, Цвєтаєву, Сєверянина, Бальмонта я сприймаю радше як друзів-ровесників. Тут є простір для Фрейда. У сім’ї я чув українську мову, на вулиці — російську. Так розклалися й поети: українці — батьки, ро-сіяни — друзі (Остання теза хоча й правдива, але звучить трошки занадто інтернаціоналістично. Насправді я націоналіст, і моя ідея-фікус — повна українізація України).
— Дуже часто буває, що за розкішним, відкритим гумором приховано ліричну душу…
— Це я вже чув: будучи тонким ліриком, він приховує свою ніжну душу за маскою циніка. Але тут треба розрізняти мене як людину й мене як віршотворця. Як людина я гарантовано не є циніком, бо цинік людей зневажає, а я ні. Очевидно, я, як і всі, в міру ліричний, сентиментальний, романтичний і т.д. Інша річ — я як поет. При всьому бажанні я не зміг би написати гарних ліричних віршів, мені це просто не дано, як не дано компонувати сонати, малювати картини й ставити балети. Зате складати іронічні вірші — тут я в своїй тарілці. Так що ніякої драми немає. Я просто зробив те, що міг, і не зробив того, чого не міг.
Наталя ДУДКО
Довідка
Юрій Позаяк (Лисенко) (нар. 1957 р). Поет, мовознавець, кандидат філологічних наук. Автор поетичних збірок “Пропала грамота” (1991), “Шедеври” (1997, 2004). Член літугруповання “Пропала грамота”. Лауреат премії Бу-Ба-Бу 1997 року.
