„Все, старички, я пішов до праці...“ - „Високий замок“, 4 березня

|

Володя Івасюк ніколи не цурався веселої компанії, але саме з цими словами нерідко йшов із забави. 4 березня йому б виповнилося усього 55 років.

Уже чверть століття видатного композитора Володимира Івасюка немає на землі, а його пісні не втрачають квітучої свіжості, чистоти та воістину всенародної популярності й любові. Кожне нове покоління відкриває в них щось своє, близьке і зрозуміле. Сьогодні ми розповімо про деякі маловідомі широкому загалові факти, які, далебі, допоможуть ще виразніше побачити і зрозуміти, яким був і назавжди залишився у пам’яті нашого народу цей лицар національної культури.

Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року в Кіцмані на Буковині, виховувався у високоінтелігентній родині. Батько – Михайло Григорович Івасюк, учений, письменник, згодом доцент української літератури Чернівецького університету, вільно володів шістьма іноземними мовами, зокрема французькою, німецькою, латинською, румунською. Мама Софія Іванівна – з Таврії, все життя працювала шкільним педагогом.

Батьки справили величезний вплив на виховання сина, на формування в нього естетичних смаків. Коли Володі виповнилося чотири роки, вони подарували йому мандоліну, а він випросив ще й скрипку. Та займатися музикою у Кіцмані не було можливості, аж поки Михайло Григорович, батько майбутнього композитора, не зібрав 110 підписів батьків кіцманських дітей під проханням відкрити в містечку дитячу музичну школу-семирічку. Одним із перших її учнів став п’ятирічний Володя Івасюк. А власний рояль з’явився в Івасюків 1960 року, коли вийшов один із романів Михайла Григоровича “Червоні троянди”.

1956 року про юного музиканта вперше написала обласна газета. Тоді ж, почувши гру Володі, подружжя із сусіднього села подарувало йому німецьку скрипку, яку залишив місцевий священик, коли емігрував за кордон. Такий подарунок настільки надихнув Володю, що батьки навіть стали забороняти синові присвячувати музиці більшість свого часу.

1964 року 15-річний Володя Івасюк разом із ровесниками створив вокально-інструментальний ансамбль “Буковинка”. Серед інших колективів виконував і перші пісні свого керівника. Зокрема, “Колискову для Оксаночки”, присвячену наймолодшій сестрі Оксані (нині – вона доцент української літератури Чернівецького університету імені Ю. Федьковича).

Після закінчення середньої школи Володимир Івасюк вступив до Чернівецького медінституту і… був відрахований першого ж дня навчання. Причину сформулювали приблизно так: морально неблагонадійний. Незадовго до того дня гурт юнаків, серед яких був і Володя, відпочивав у Кіцманському парку. Хтось розважався надто розв’язно і… ненароком перекинув паркове гіпсове погруддя Леніна. КДБ швидко “вирахував” винних, всіх і “загребли”, разом з іншими отримав адміністративне покарання й Івасюк.

Після цього рік працював слюсарем на чернівецькому заводі “Легмаш”, виконуючи ще й функції художника (композитор добре малював). Там же диригував самодіяльним хором, виступав в аматорському вокально-інструментальному ансамблі “Карпати” (з ним співала тоді й Софія Ротару). Після року “виправних робіт” таки став студентом медінституту, 1972 року перевівся у Львівський медичний інститут і став львів’янином.

Роботу на заводі й навчання в інституті поєднував із заочними студіями у Чернівецькому музичному училищі. В медінституті організував студентський камерний оркестр, репетиції якого нерідко проводив вдома, у чернівецькій двокімнатній квартирі Івасюків, де мешкали шестеро людей. Батьки Володі тільки раділи, тісняви ніхто не помічав…

Переїхавши до Львова і закінчивши медінститут, вступив на композиторський факультет Львівської консерваторії імені М. Лисенка, де навчався спершу в класі А. Кос-Анатольського, потім – у професора Лешека Мазепи, якого особливо любив і поважав. Перші, з ким потоваришував після переїзду до Львова, – диктор обласного радіо Орест Богоніс та Марта Кінасевич з його музичної редакції, з якими Володю познайомив фотохудожник Любомир Криса, нині чоловік сестри композитора Галини Михайлівни Івасюк. Невдовзі до кола приятелів долучилися Дмитро Герасимчук, Роман Кудлик, Богдан Стельмах, Богдан Ступка, Володимир Яворівський… Особливо цінував композитор дружбу з Ростиславом Братунем, якого вважав старшим товаришем і наставником, з яким написав цілу низку прекрасних пісень.

За музичним фахом Володимир Івасюк був скрипалем, добре грав на цьому інструменті, як і на фортепіано, віолончелі (на ній грала також його сестра Галина).

Він був такою, як і всі, молодою життєрадісною людиною. Не цурався доброї компанії друзів, був її душею. Але всі знали, що чи не в сам розпал веселощів Володя вибачиться і скаже: “Все, старички, я пішов до праці, сьогодні ще дуже багато треба зробити”. І працював до самозречення, нерідко всю ніч.

Був дуже вимогливим до нот, до партитур. Писав їх надзвичайно чітко, акуратно, завжди при собі мав кілька ручок, гарно заструганих олівців, ґумки. Партитури творів Івасюка не могли відрізнити від надрукованих. Оркестровки робив сам. Як майстра оркестровок його шанували визнані майстри.

Володимир був добрим спортсменом. Особливо захоплювався підводним плаванням. Ще одне палке хобі – кіно і фотографія. Мав кінокамеру, фотоапарати, багато знімав. Чимало його плівок збереглося. Зокрема, ті, які композитор зробив у Польщі, коли їздив на Сопотський міжнародний фестиваль і двічі ставав його лауреатом – з піснями “Водограй” і “ У долі своя весна” . На них – у Сопоті, у Кракові – сам Володя, його сестра Галина, Мирослав Скорик, Софія Ротару, які їздили тоді на фестиваль разом, – молоді, щасливі…

Коли проявляв плівки і друкував фотографії, кухня в його квартирі перетворювалася на лабораторію. Не в останню чергу через це близько заприятелював з львівськими фотомитцями Любомиром Крисою та Володимиром Дубасом з обласної молодіжної газети. Часто приїжджав до нього в редакцію, разом чаклували над проявниками і закріпниками, нерідко Дубас давав Івасюкові пінцет і казав: “Роби сам, у тебе чудово виходить”.

Володимир Івасюк ніколи не мав власної автомашини і не був одружений. Також за все життя не мав жодної золотої прикраси, зате купував і щедро дарував їх з якоїсь нагоди і без неї мамі – Софії Іванівні, сестрам Галині й Оксані.

Його перу належать більш ніж 100 оригінальних пісень, майже стільки ж обробок народних мелодій, музика до двох театральних вистав, дві кантати на вірші М. Рильського, П. Тичини, Р. Братуня, квартет і варіації для камерного оркестру, поліфонічна сюїта, варіації для фортепіано, вісім п’єс для скрипки і фортепіано, для фортепіано, для віолончелі і фортепіано. Майже всі ці твори композитор написав в останні роки життя, коли, за твердженням комуністичної пропаганди, був творчо “виснажений” і навіть перебував на обліку в психдиспансері. На такому обліку Володимир Івасюк ніколи не перебував. Навпаки, творчість його в останній період життя була особливо плідною.

Максим Міщенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...