Смерть, яка на руку тіньовикам - “Аргумент-газета”, 24 жовтня

Останні два тижні львівську пресу заполонила хвиля журналістського обурення “нелюдськими діями” міської влади, яка “довела до самоспалення викладача Франкового та Католицького університетів Станіслава Шендрика”. Переважно в рамках хвилі негативу коментували подію і співрозмовники нашої газети (див. число за 15 жовтня 2003 року). Коли ця хвиля трохи спала, настав час розглянути те, що сталося, суто за документами. Оскільки більшість публікацій на цю тему була надзвичайно емоційною, то почнемо теж із них, з емоцій.

Будинок на Тернопільській,32, – це матеріалізований привид. У 1946 році матеріалізувався одномоментно. Про історію його будівництва, попередніх мешканців тощо ви не знайдете інформації ніде – ані в ЖЕКу, ані в міському архіві. І це при тім, що про інші будинки архіваріуси зберігають документацію не тільки з радянського періоду, а навіть із часів “бабці Австрії”. Ймовірно, всі документи про будинок у 1946 році вилучили “органи”. Після війни й справді існувала така практика: якщо попередньо “очистивши” помешкання, НКВС поселяв нових мешканців, то ранішні документи на будівлю переважно зникали… 1946 року до двоквартирного будинку на нинішній Тернопільській,32 вселилися новоприбулі з Росії сім’ї Петухових і Варламових, вони мешкають там і досі – покійний Станіслав Шендрик був зятем Петухових. Що ж до садової ділянки біля будинку Петухових, то й нині після двох тижнів після трагедії, міська влада наполягає: ані Петухови, ані Варламови права на неї не мають. У Львові чимало запланованих під забудову земельних ділянок, які люди в той чи інший спосіб самовільно використовують для приватних потреб. Але якщо кожна людина впадатиме в крайнощі, то у Львові будуть тисячі смертей і жодного новозбудованого будинку. Заступник міського голова Василь Лозинський, до якого ми звернулись за коментарем, висловив жаль з приводу смерті мешканця будинку на Тернопільській,32, а потім із наперед заготовленим стосом документів розповів таке (щоби не перевантажувати читача назвами, датами й номерами документів – вони є в редакції – викладаємо тільки суть). “По-перше, (тут і далі цитуємо слова заступника міського голови Львова Василя Лозинського.-Авт) того, що сад насаджено самовільно, не заперечує й сама основна квартировинаймачка Анастасія Петухова. По-друге, згідно з новим Земельним кодексом, мешканці міст мають право на безоплатне отримання не більше 0,10 га землі під присадибну ділянку, або не більше 0,12 га на ведення садівництва. Не більше – це може бути й 0,1 га, але аж ніяк не 0,17 га, які хотіли Пєтухови і Варламови. По-третє, приватизувати ту землю Петухови-Варламови не могли, бо не приватизований сам “її” будинок. Ця земля, як і сам будинок, – комунальна власність. По-четверте, офіційний висновок міського управління архітектури: згідно з генеральним планом міста, ділянка за адресою Тернопільська, 30 належить до земель, призначених для житлово-комунальної забудови, а не якоїсь іншої мети ( в нумерації будинків навіть нема 30-го номера, бо, плануючи колись ділянку забудови, ще в середині минулого століття комунальники наступний після 28-го назвали 32-м). Тому, виконуючи генплан міста, конкретну ділянку все-одно повинні були забудовувати – чи нинішня міська влада, чи наступна. І, по-п’яте, інформація опонентів про те, що суд визнав рацію пані Петухової, а міська влада продала земельну ділянку всупереч його рішенню, теж, м’яко кажучи, викривлена. Насправді суд навіть ще не розглядав її справи по-суті. Суддя Галицького місцевого суду Львова Л.Городецька просто констатувала, що суд отримав заяву від Петухової й до того часу, поки він її розгляне, продаж слід призупинити. Це рішення на площі Ринок отримали вже в день проведення, ввечері. І навіть, якби це сталося на кілька годин раніше, то призупинити рішення про продаж ділянки на Тернопільській не міг ні міський голова, ні його заступники, а тільки ті, хто його ухвалював, – депутати. А сесії того дня не було”. Як і вимагає, затверджене міськими депутатами положення, заступник міського голови Василь Лозинський підписав з переможцем аукціону – фірмою “Тілець” договір купівлі-продажу, і гроші пішли в бюджет працювати на місто. Але права розпоряджатися купленою землею фірма не отримала. До рішення суду за заявою Пєтухової по суті вона не могла отримати ані державного акту, ані дозволу на ведення будівельних робіт. Мабуть, тільки керівництву фірми відомо, чому того трагічного дня вона послала на Тернопільську своїх робітників з парканами”. І, мабуть, тільки окремим опонентам нинішнього мера відомо, чому сьогодні у Львові чи не в кожній газеті пишуть, що міська влада продає землю ціною людських життів. Хоча, може, не тільки їм… Кампанія з дискредитації ідеї земельних аукціонів, для чого використовують трагічну смерть Шендрика, стає зрозумілою після огляду однієї дуже пізнавальної таблички (див. внизу). Щоб усе було зрозуміло, слід тільки пояснити: до цього року землю продавали за схемою, коли ціну визначала відповідна депутатська комісія, а міськрада потім підтримувала все це голосуванням. У 2003 році з’явилися аукціони, ціни стала визначати конкуренція, а кошти, які, мабуть, раніше осідали в кишенях “посередників”, пішли на міські потреби. Сподобалось це, звісно, не всім (див.ще раз різницю в сумах виручених містом коштів). Довідка про продаж земельних ділянок за період 2000-2003 років Роки Загальна площа Сумарна Середня проданих земельних вартість вартість 1кв.м. ділянок, га млн. грн. грн. 2000 16,4 3,082 18,7 2001 19,3 9,045 46,7 2002 3,3 2,266 63,4 2003 1,66 8,434 507,0 Сергій Криниця, “Аргумент-газета”, 23 жовтня