Вчора національна футбольна команда нашої держави провела в Ізраїлі товариський поєдинок із місцевою збірною. За декілька годин до початку матчу відбулося ще одне протистояння між Україною й Ізраїлем – у Тель-Авіві на місцевому стадіоні Ramat Gan Stadium провели спаринг молодіжні збірні країн.
“Молодіжка”, як і головна команда, зібралася в понеділок на базі футбольного клубу “Динамо” в Кончі-Заспі, а вчора підопічні Олексія Михайличенка вирушили за кордон. Серед 17 гравців, які поїхали на перший спаринг молодіжної збірної, – представник “Карпат” Юрій Мартищук, а також уродженець Львівської області Віталій Федорів. Цього міжсезоння захисник київського “Динамо” міг стати одноклубником свого старшого брата – “карпатівця” Володимира Федорова. Принаймні про зацікавленість у послугах цього виконавця неодноразово говорили керманичі львів’ян, однак 19-річний Федорів залишився в “Динамо”. Перед тим, як вирушити в Ізраїль, Віталій дав інтерв’ю “ Львівській газеті”:
– Це не вперше тренерський штаб “молодіжки” викликав мене в лави команди. Торік грав у товариських поєдинках – проти збірних Узбекистану, Литви та Білорусі. Останнім навіть зумів забити. А дебютував у молодіжній збірній ще 2005 року в спарингу із сирійськими однолітками.
– Віталію, знаю, що цього міжсезоння ти міг поповнити львівські “Карпати”…
– Так, але про інтерес із боку львівського клубу дізнався з мас-медіа – читав в інтернеті. Керівництво “Динамо” не розмовляло зі мною про це, тож не знаю, чи зверталися “Карпати” з пропозицією щодо мого контракту.
– Якби довелося обирати між Львовом і Києвом, де хотів би виступати?
– Розглядав би це питання з огляду на перспективу професійного росту. Якби у Львові зміг претендувати на місце в основі, то, найімовірніше, не залишався б у “Динамо-2”. Це велика різниця – перша і вища ліга. А якби на мене розраховували тренери першої команди “Динамо”, то, звісно, вибрав би Київ.
Тепер поїду з головною командою на тренувальні збори в Ізраїль. Мене залучали в основу й на перших зборах. З Анатолієм Дем’яненком особисто розмовляю не часто, проте регулярно. Так розумію, що на мене сподіваються в “Динамо”.
– Головний тренер дає змогу молодим “динамівцям” проявити свої здібності?
– У “Динамо” дають шанс молоді, про це можу говорити з власного досвіду. Це не перші мої збори з основою, мене залучають до підготовки з найсильнішими гравцями вже вп’яте.
Цього року на тренувальних зборах мене награвали на позиціях лівого та центрального захисника. Саме на них здебільшого виступаю в “Динамо-2” та молодіжній збірній, комфортно почуваюся в захисті.
– У цьогорічному турнірі Першого каналу, де виступало “Динамо”, не брав участі?
– Дивився матчі по телебаченню в Києві. На жаль, ні “Динамо”, ні “Шахтар” не змогли вийти у фінал. Там грали дві сильні російські команди “Спартак” і ЦСКА. Вважаю, що “динамівцям” забракло фортуни на змаганнях.
– Нині у ЗМІ часто обговорюють проект можливого об’єднання російської та української першостей. Ветеран “Динамо” Владислав Ващук підтримує таку ідею. Цікаво знати думку молодого покоління “динамівців”.
– Однозначно сказати не можу. Адже я не бачив радянського чемпіонату. Та думаю, змагання стали б цікавішими, було б більше сильних команд, вищий рівень. Глядачі отримали б змогу подивитися більше цікавих поєдинків.
– Спеціалісти виокремлюють проблеми “Динамо” в захисті, команда пропускає багато голів. З огляду на це, як вважаєш, у тебе більше шансів стати повноцінним гравцем першої команди?
– Насамперед усе залежить від гравця: як він виступатиме, як зуміє проявити себе. Якщо допускатиму менше помилок на футбольному полі, то зможу заграти в основі. Якщо помилятимуся, ставитимуся до тренувань недбало, то ні.
Щодо моїх перспектив уже цього сезону пробитися в перше “Динамо”, то, думаю, все вирішать ці тренувальні збори “Динамо”. Як себе зарекомендую, так і буде.
– Що змінилося в “Динамо-2” відтоді, як команду очолив Геннадій Литовченко? Є нововведення у тренувальному процесі?
– Із ним як тренером познайомився лише під час Меморіалу Макарова, який нещодавно проводили в манежі “динамівської” бази. Я і ще один захисник Віталій Мандзюк не полетіли на турнір Першого каналу. Тож попросилися зіграти на Меморіалі за команду “Динамо-2”, де брала участь молодь 1988 і 1989 років народження. У фіналі зустрілися з “Динамо-4”, в якому виступали футболісти клубу, виставлені на трансфер. Зіграли добре, перемогли – 3:1.
Щодо тренувального процесу, то я не встиг потренуватися під орудою Литовченка. Матчі на турнірі Макарова відбувалися через день – наступного, відтак повноцінних тренувань не проводили, тільки невеличкі пробіжки. Одне запримітив: “Динамо-2” почало грати в систему 4-4-2 з чотирма захисниками в лінію, чого не було раніше.
– Чи є значна різниця у фізичних навантаженнях у першій і другій командах?
– Насправді перша, друга та третя команди “Динамо” працюють за схожими схемами, тож і навантаження всюди однакові. Спершу було складно, та згодом призвичаївся, тепер нормально ставлюся до фізичних навантажень.
– Розкажи, як ти взагалі потрапив у київське “Динамо”?
– Мій брат Володимир вступив до львівського спортінтернату. Тоді цей заклад вважали одним із найпрестижніших у країні. Після нього туди спробував вступити і я. Мене тоді “забракували”, поїхав до Івано-Франківська та вступив до тамтешнього училища фізичної культури, потрапив до добрих тренерів. Там навчався впродовж трьох років. Потім на змаганнях ми грали в одній групі з киянами Республіканського вищого училища, згодом їхній тренер запросив мене на позицію лівого захисника, бо його гравець отримав травму. В київському інтернаті провчився три місяці. Згодом були тренування в групі Віктора Кащея, кар’єра в “Динамо-3”, “Динамо-2”. Тепер тренуюся вже з першою командою. Тож так сталося, що у львівський спортінтернат не взяли, а в київське “Динамо” “пройшов”.
– Із ким у “Динамо” підтримуєш найтепліші стосунки?
– Дружу з однолітками: з Мандзюком і Пучковим. Сергій раніше виступав за “Динамо-2”, а зараз у нього травма, він удома. Підтримую стосунки в основному з молодими гравцями: Рибкою, Олійником, Мільком.
– Як і більшість “динамівців”, напевно, полюбляєш час від часу навідуватися в київські нічні клуби?
– Ні, нічні клуби – це не моє. Звісно, можу сходити відпочити, проте якщо й роблю це, то тільки, як кажуть, із розумом і в час відпустки, коли немає тренувань.
– Як відпочиваєш? Маєш хобі?
– На відпочинок практично не залишається часу. Постійно намагаюся наполегливо працювати. Дуже хочу довести, що щось умію, та потрапити в першу команду.
Щодо хобі, то захоплююся автомобілями. Нещодавно вдалося придбати собі авто Mazda 6 2006 року виробництва.
– Як адаптувався до життя в Києві?
– До столиці переїхав після закінчення одинадцятого класу. Вважаю, що це той вік, коли потрібно щось змінювати в житті, йти на ризик, аби чогось досягнути. Зараз спостерігаю за гравцями в “динамівській” футбольній академії, там є хлопчаки з Хмельницького, зі Львова. Вони залишають дім після сьомого класу – це важко, а в мене не виникало проблем з адаптацією.
Мешкаю на базі “Динамо”. Квартири наразі мені не потрібно. Якщо буде потреба – піду до президента клубу Ігоря Суркіса просити (сміється).
Моя мрія – грати в основі київського “Динамо”, а решта – неважливо. Кумир серед захисників – теперішній тренер Олег Лужний, завжди подобався його стиль гри.
– Преміальні у третій, другій і першій команді “Динамо” суттєво відрізняються?
– Звісно. Хоча в першій команді я ще не отримував преміальних, не знаю. Можу стверджувати, що в другій і третій дружинах стосовно преміальних є велика різниця. Ну, думаю, це нормально, щоб гравці старалися, прагнули рости в майстерності. Це – стимул. Тренери кажуть, мовляв, матимете все, лише покажіть, на що здатні.
– Грав в одній команді зі старшим братом Володимиром?
– Іще в дитинстві. А от проти Володі на офіційному рівні зійшовся на футбольному полі, коли в першій лізі “Карпати” грали з “Динамо-2”.
Він краще володіє правою ногою, а я лівою. Це не дивно, з огляду на позиції, на яких виступаємо. Третій наш брат – теж футболіст. Щоправда, він ще маленький і грає в рідному Жидачеві з хлопцями на два-три роки старшими.
Футбол, напевно, в нас у генах. Мама була спортсменкою, займалася легкою атлетикою. А її тато, мій дід, кажуть, був футболістом.
На рік маю дві відпустки: взимку та влітку. В цей час завжди намагаюся обов’язково відвідати батьків на Львівщині.
Розмовляв Ярослав Біляч
