Науковець, директор Дому Франка Богдан Тихолоз про дискусію щодо музею українофоба Булгакова у Києві, який Український інститут національної пам’яті зрештою визнав символом російської імперської політики:
«У день, коли про музей Булгакова не висловився хіба ледачий або мертвий, скажу лише одне: якби цього казусу не існувало, його треба було б придумати. Бо ставлення до подальших перспектив цієї інституції дуже чітко показує, хто є хто.
До мене як музейника звертаються за коментарями з цього приводу колеги, друзі, журналісти… Для докладнішого висловлювання треба більше місця, часу і літер, тому тут лише коротко про головне, на мій погляд.
Музеї (маю на увазі не приватні й локальні, а передусім музеї державні, національного чи регіонального значення) – це не просто сховища культурної спадщини, а інструменти політики національної пам’яті. І державним коштом можуть фінансуватися лише ті музеї, які відповідають пріоритетам цієї політики. Так є в цілому світі. Решта – приватні й громадські ініціативи.
Моя позиція: в державі Україна навіть приватним коштом не можуть фінансуватися проєкти та інституції, які пропагують ідеї, твори й постаті, що мають антиукраїнський, українофобський характер.
Конкретно музей Булгакова як персональний меморіальний музей, на моє переконання, державним пріоритетам не відповідає. Він може мати неймовірно мотивовану й творчу команду, багату колекцію і цікаву експозицію. Але він не про те, що нам сьогодні потрібно. І не про того, хто нам насправді потрібен, вибачте за прямоту. Тому мусить змінитися або вмерти.
Скажу простіше не як музейник, а просто як людина. Як громадянин України я не хочу, щоб моя держава витрачала кошти платників податків на музей аматора “русского города Кієва”, який ненавидів і зневажав мою мову, мою культуру і мою націю. Хоч би він був триста разів генієм і класиком. Як і будь-яких інших аматорів і агентів “русского міра”. Це все одно, вибачте на слові, що присудити Шевченківську премію Бузині (посмертно).
Булгаков нас не врятує. А от отруїти може. Російське токсичне. Російське вбиває. Тому ми маємо вбити в собі все російське. І не тільки в собі. Крапка.
Якщо команда і керівництво музею здатні на чесне розуміння цього самоочевидного, кров’ю доведеного факту, а відтак на зміну музейної філософії і практики та посутнє перепрофілювання (а не мімікрію з метою самозбереження та ображені самовиправдання), вони мають шанс на майбутнє. В іншому разі треба міняти керівництво й команду.
Насамкінець два питання до колег із Музей Булгакова в Києві (принаймні на сьогодні):
1) коли російська ракета знищила музей Шухевича, що на те сказав музей Булгакова: його керівництво, команда, меценати, партнери? Зауважили цей факт? Поспівчували? Відмовчалися?
2) що діяльно зробили для його відбудови? Скільки грошей переказали колегам на відновлення музею? Яку ще підтримку надали?
Вчинки говорять більше за декларації. Особливо коли ті декларації фальшиві й маніпулятивні.
У своїй відповіді Українському інституту національної пам’яті в судомних чіпляннях за status quo анонімні “наукові співробітники” музею Булгакова цинічно заявляють, мовляв, їхній патрон “може бути зручною точкою входу до розуміння справжньої української історії”.
Це було б смішно, якби не було трагічно. Борони нас Боже від такої “точки входу”. Вхід до справжньої української історії через білогвардійську шинель? Погляд на українську культуру через російську оптику? Вже входили, були, бачили – ніяк вийти не можемо. І ціну платимо криваву за той вихід.
Тому сьогодні під час війни, на мій погляд, вибір для культурної спільноти загалом і музейної зокрема очевидний: або Шухевич, або Булгаков.
Всидіти “на двох стільцях” точно більше не вийде. Як і зайти паралельно через дві “точки входу”. Бо вони полярні.
Я не про музей Шухевича в стінах будинку на Андріївському узвозі, звісно. (Хоча там, до речі, міг би чудово розташуватися, скажімо, музей русифікації чи літературного Києва. Чи русифікації літературного Києва). Я про вибір ідентичності і пріоритети державної політики пам’яті, яка водночас є політикою нашого майбутнього.
Жорстко? Спрощено? Все набагато складніше? Не так однозначно? Будьмо вирозумілі і толерантні? Шукаймо компромісу? Шукали – не нашукались. Так і не знайшли.
Про мультикультурність і толерантність поговоримо після нашої Перемоги. І ми точно знаємо, хто для неї важливіший: Шухевич чи Булгаков.
Я свій вибір зробив. А ви?».
Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини Львова – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook.
