Український журналіст Михайло Ткач про безпорадність ООН та НАТО із реальною допомогою Україні під час повномаштабної війни із терористичною росією:
«Чи «вступить» росія в НАТО? Залежить від того чи може через катастрофічний дефіцит західної допомоги український мур Європи впасти?
Ми вже почули і в наступні тижні ще почуємо поодинокі запевнення в тому, що нам не дадуть програти. Але заяви ці робитимуть здебільшого ті самі люди, які попри інформацію розвідок своїх країн, що Україна протримається дні, тижні, максимум, місяці – за великим рахунком були готові сприйняти цей факт ще у 2022-ому.
І лише воля українського народу, яка залишилась поза математичними розрахунками військових та аналітиків всього світу, здається, внесла корективи куди більшого масштабу ніж повномасштабне вторгнення росії в Україну. І на третьому році цієї війни за демократію не схоже, що хтось зрозумів, що з цим робити.
Цілком ймовірно, що ті, хто прорахувались тоді були б не проти прорахуватись і зараз.. Однак зараз вони вже добре знають, що на окупованих територіях російські солдати замість референдумів влаштовують геноцид. І у кожної столиці є своє передмістя, а значить може бути своя трагедія.
Поки що віч на віч з оскаженілим агресором перебуває Україна. Але, здається, Польща, Німеччина, Данія починають усвідомлювати, що масштаб цієї трагедії, яку вже третій рік не хоче зупинити чи перемогти жоден сумнозвісний союз, альянс чи коаліція, не має кордонів.
І допоки НАТО і ООН підписуватимуть папірці, збиратимуть наради та обговорюватимуть подальші кроки та їх гіпотетичні наслідки, зважуючи ризики для тих країн НАТО, які географічно розташовуються від росії далі аніж Польща, Латвія чи Литва, російські солдати, зеки та найманці без зайвих бюрократичних процедур палитимуть і гвалтуватимуть село за селом.
Закляклим від своєї цивілізованості світом вже третій рік керують не цілком реальні Мелоні або Дуда, а страх гіпотетичної ескалації. Тому і саме тому Еммануель Макрон (дай Боже йому здоров’я) розпочав “парад” публічних екзерсисів стосовно того – погано чи добре направляти свої армії в Україну. Знову ж таки гіпотетично направляти.
Авжеж, умовна Німеччина може ще почекати і перевірити чи у належному стані перебувають її умовні тауруси вже під час вторгнення росії в Німеччину. А умовна Мелоні після вторгнення росії до Латвії може продовжувати сподіватись нагодувати дикого хижака до стану домашньої тварини, цілком справедливо не бажаючи вступати у війну, бо ж ескалація, як відомо, не має меж і навіть після вторгнень у треті країни, її подальшої можна буде намагатись уникати або навіть уникнути.
Чи пройде та оспівана 5-та стаття перевірку на практиці теж не останнє питання. І навряд чи зараз у Європі знайдеться лідер, який хотів би це перевіряти. Хотів би це перевіряти більше ніж підтримати теоретичну передислокацію окремих одиниць своєї армії. Яка, до слова, теж ще років 100 чи 200 воліла б не перевіряти власну боєздатність з такою армією як російська.
В масштабах бюджетів тих чи інших країн-партнерів підтримка України і досі чомусь перебуває не те щоб у пріоритетному стані. А дарма. Бо проблема, на яку вже починають чекати наші західні сусіди лежить і майже не рухається у зовсім іншій площині.
В яких масштабах мають здатність демократичні країни виготовляти озброєння на противагу тоталітарним ешелонам?
І щось мені підказує, що поки Європа дограє в поточні електоральні цикли, самопроголошений путін (переобрання якого, до речі, у чіткій відповідності до симптоматики стокгольмського синдрому, визнали країни-партнери) наштампує зі своїми далеко і близько східними “товаришами” достатньо зброї для того, щоб країни НАТО або Європейського Союзу усвідомили хоч і з великими запізненням. Усвідомили, що слова України та українців про те, що росія не зупиниться на нашій землі у разі найгіршого розвитку подій – це не зойк самотнього в пустелі, а очевидне.
Очевидне, яке може вбивати і вбиває не лише по телевізору чи на екрані смартфона.
Очевидне, як 32 ракети по Києву…
Очевидне, як тисяча іноземних компонентів в цих ракетах».
Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини Львова – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook.
Михайло Ткач