ОСТАННІ НОВИНИ

Юлія Янчар: «Цілі покоління просто вмерли з голоду, бо хотіли жити «без них»

Андрій Котенський

|

Журналістка, піарниця Юлія Янчар, якій довелося із дитиною тікати від російських обстрілів на Київщині, про споконвічне переслідування українців в Україні росіянами, мор людей голодом у 1932-33 роках, а сьогодні – терором і холодом:

«Проблема у тому, що ми забули. Тоді вони морили українців голодом, зараз холодом, ракетами і терором.

Уявіть собі на секунду, що наші діти, онуки і вже їхні діти будуть обійматися з росіянцями, називати їх «братами» після Бучі, Ізюму, Маріуполя, після тисячі зруйнованих міст, сотень тисяч домівок і життів. Це не вкладається у голові – правда?

А ми це зробили! Я кажу ми, бо маю на увазі колективну свідомість і колективну відповідальність. Багато хто досі не знає подробиць Голодомору 32-33 років і досі вірить пропаганді росіянців про «неврожайний рік».

Насправді такій «неврожайності» від якої пухли діти і вимирали мільйонами села – передували повстання селян. Тільки втративши незалежність – українці йшли під кулі більшовиків зі словами «Слава Україні» і не хотіли колективізації, яка почалася з 20-х роках минулого століття. Завжди заможні українські селяни не хотіли віддавати свої врожаї «родінє» і вся Наддніпрянщина повстала.

Мільйони селян боролися і не хотіли жити під російським ярмом. Прочитайте про ці повстання. Бо саме законом про три колоски,  розкуркуленням, чорними дошками – замордували мільйони українців. Цілі покоління просто вмерли з голоду, бо хотіли жити «без них». Паралельно вистрілювали усю інтелігенцію – читайте «розстріляне відродження», висилали на Сибір, катували, розстрілювали у лісах і закопували у братських могилах. Українців стирали з лиця землі.

Я можу без кінця проводити паралелі. Але мені досі в голову не вкладається – як ми це забули? Як просто з цим жили? Кажу «ми», бо апелюю до колективної відповідальності.

Мій прапрадід мав свій млин і гектари земель на Київщині. Від центру села і вздовж красивих краєвидів тягнулися його обійстя. У 20-х його назвали куркулем – забрали усе і вивезли на Сибір. Там, де ранок людей починається з водки – він будує хату-кам’яницю. В 30-х її забирали ще раз. Розкулкулили двічі! Бо слішком красіво звик жити. Він так і не повернувся, але писав листи. Моя бабуся в 60-х поїхала в Сибір шукати родичів, була шокована – у хаті її діда – сільська рада москалів!

Я ціле життя жила і знала, хто ті кровожери. Мені не треба підручників. Це неможливо не знати, бо я впевнена, що у кожного в родині є подібні історії. Мій язик не повертається, щоб вимовити хоч слово на їхньому «язике», бо це мова вбивць.

Мої принципи – це не упертість. Мої принципи – написані кров’ю попередніх поколінь. Я прошу – не забувайте.

Запаліть свічку пам’яті (у День пам’яті жертв голодоморів – ред.). І хай кожна куля сьогодні стане помстою за кожну долю цього століття і за кожен колосок минулого».

Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини Львова – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.