Марина Яковенко: «Для повсякденного життя українська мова мені була не потрібна»

Кримчанка, психолог, сертифікований коуч Марина Яковенко про свій досвід, як вона перейшла на українську мову:

«Скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина ©.

Як же багато зараз сварок про мову. Саме так. Не диспутів, а жахливої гризні.

Зрозуміло, що в лиху годину – тільки про лихо, але якщо зупинитися та замислитися?

Переконувати когось, справа невдячна, та і безглузда. Тому просто поділюся своїм досвідом, може кому і стане в нагоді.

Спочатку для прояснення:

1. Я – львів’янка! І дуже пишаюся тим, хоча львів’янкою я стала всього декілька років тому.
2. Я людина практична та раціональна.

Народилася я в Криму, в Ялті, де прожила півжиття. Тому дуже люблю це місце, бо то моя Батьківщина. І крапка.

Вважаю не треба уточнювати, що українську мову я чула тільки в школі на уроках, як і англійську. Тому володіла обома приблизно однаково, як прийнято казати – в рамках шкільної програми. Тобто, для повсякденного життя українська мова мені була не потрібна.

Потім майже 13 років підкорювала Дніпро. Отримувала там дві вищі освіти, будувала кар’єру, ростила сина (якого, до речі, в перший клас відвела в українську гімназію, за для успішного майбутнього), тішилася своєю родиною. Я завжди любила це місто, бо воно наповнене розумними та цілеспрямованими людьми. Українську мову там чула лише на базарі, коли спілкувалася з тими, хто привозив до міста найкращі, свіжі та смачні продукти з найближчих сіл. Тобто, для повсякденного життя українська мова мені була не потрібна.

Майже 3 роки, разом із родиною (до відомих подій 2014року), я прожила у Луганську. Брехати не буду, полюбити це місто в мене не вийшло, але це тільки мої особисті почуття. Проте, це були найуспішніші та найпродуктивніші роки нашого родинного життя.

Українську мову там чула тільки з телевізора державних каналів. І все. Тобто для повсякденного життя українська мова мені була непотрібна.

Саме тому, я завжди розмовляла російською мовою, завжди вважала її рідною та любила.

Та одного разу, я, як вимушена переселенка, випадково (це без гумору та перебільшення), опинилася в україномовному Львові, суто проїздом та не проїхала!!! Я закохалася у це чарівне старовинне місто, у його надзвичайних мешканців, у львівське «прошу пані»…

Мені захотілося стати часткою цього неймовірного оточення, а за для цього українська мова була мені дуже необхідна, і раптом, я потроху, почала розмовляти українською… Непомітно, навіть, для себе. Бо закохалася (у місто і його мову – ред.). Так почалося моє вивчення української мови. Тобто, спочатку любов, а вже потім мова.

Мова – це не м’яч для політичного пінг понгу. І не привід для війни, як вважають ідіоти (вибачте за таку думку, якщо кого зачепило). Це засіб існування, засіб спілкування, необхідний у людському середовищі. Тобто, коли хочеш зрозуміти сам і прагнеш, щоб зрозуміли тебе. Все решта – маніпуляції на чиюсь користь.

Тому, спираючись на свій особистий досвід, та як професійний коуч, я хочу звернутися з інсайтом порозуміння до українців. Усі, хто ще не розмовляють українською, спробуйте усвідомити, що саме ви маєте й спроможні полюбити в Україні, щоб нарешті захотіти говорити мовою рідної країни?

Усі, хто прагнуть, щоб наша Україна, цілком, заговорила рідною мовою, як ви спроможні допомогти полюбити цю мову тим, для кого вона (бо так вже сталося), раніше була просто не потрібна, але тепер має стати рідною?».