Журналіст-розслідувач Bihus.info Данило Мокрик про підступний план ворога зруйнувати ефективний тил фронту чварами про російськомовних переселенців на Галичині:
«Біженці на Львівщині, Тернопільщині чи Прикарпатті не в гостях, вони – у своїй державі. В тій же державі, яку ми зараз всі так чи інакше захищаємо як єдину державу. Єдину державу, а не якусь федерацію, де в кожному регіоні – свої правила.
Вони є в тій же державі, за яку сьогодні розбивається дощенту, але незламно стоїть Харків. Масово російськомовний Харків. В тій же державі, за яку сьогодні кровоточить, але зціпивши зуби виживає Маріуполь. Масово російськомовний Маріуполь. В тій же державі, за яку сьогодні проти автоматів і бронетехніки виходить беззбройний, але рішучий Херсон. Масово російськомовний Херсон.
Те, що русня не під Львовом, Тернополем чи Івано-Франківськом, це завдяки, зокрема, Харкову, Маріуполю та Херсону.
Ми – одна країна. І один народ. І я чесно з болем помічаю у своїй стрічці нарікання на те, що, бачте, у Львові зараз багато російськомовних біженців. Писанину, що це, значить “русскій мір”.
А це ж прямо за методичкою Путіна: російська мова – значить “русскій мір”. А в той самий час за україномовний Львів у бою проти “русского міра” гинуть російськомовні захисники і цивільні у Маріуполі, Харкові та інших містах…
Я думав, що отакі дорікання безповоротно пройдені у 2014-2015 роках. Виходить, що ні. До вас зараз приїхали люди, які втратили все те життя, яке будували роками. Не знаючи, чи колись зможуть його повернути. А іноді вже знаючи, що не повернуть ніколи.
А ви їм дорікаєте, що вони рештки того свого втраченого життя спакували в “дорогі машини” і привезли “до вас” – бач, які. Дорікаєте, що вони, бач, не побігли одразу по приїзду у військкомати, хоча знаєте, що військкомати переповнені. І при цьому самі ці свої докори пишете явно не з фронту, бо там у вас на таку дурню би просто не вистачило часу. А от в тилу вистачає.
Хоча тил по-хорошому є не менш важливий, ніж фронт. Нинішній тил – це теж наша війна. Просто зброя тут інша: на фронті – вогонь. В тилу – любов, співчуття і взаємопідтримка. Тил теж вимагає сміливості та самозречення, як і фронт. Він теж потребує єдності.
Ворог хоче послабити наш фронт, розколовши наш тил. Роззброївши його. Тил, позбавлений любові, співчуття і взаємопідтримки, – це роззброєний тил. Тил, сповнений докорів, конфліктів, неприйняття, звинувачень – це тил, який вже програв.
Наша головна сила – в єдності. Не лише на фронті, а й у тилу. І я повторю ще раз: у нас не може бути ніякої іншої мети зараз, ніж перемога. Не перевиховання біженців і не українізація всіх, хто ступив на богоспасенну галицьку землю.
І немає ніякого іншого ворога, крім Росії. Якщо ж ми будемо зараз розколювати тил, то незабаром “мовне питання” вирішувати, незадоволено номери і марки авто розглядати будемо в екзилі, тоді як Україна буде наглухо окупована орками.
P.S. Цей текст стосується загального стану справ і не покликаний виправдовувати окремі випадки кондового хамства, притаманного як російськомовним, так і україномовним, як корінним, так і приїжджим в усіх регіонах України. Хамству – бій».
Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини Львова – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook.
Наталя Дуляба