Заступник директора Львівської обласної інфекційної клінічної лікарні Ігор Берник про виклики, з якими зустрілись медики, та як понад два місяці витримують напружену роботу в режимі нон-стоп:
«Найважче було спочатку. Нам щодня доводилось зустрічатись із новими викликами, вчитись чомусь новому. Тому повинні були приймати швидкі рішення й по-новому організовувати роботу лікарні. Особисто я перші два-три тижні не приходив додому раніше 22:00 год. вечора і працював без вихідних. Коли у лікарні почали з’являтись перші хворі, то дехто з працівників злякався.
Так, звільнилась одна лікарка та близько десяти медсестер і санітарок. Хоча раніше в нас були й серйозніші захворювання і ніхто й не думав звільнятись. Та на їхнє місце відразу прийшли нові працівники. Це є життя, хтось звільняється, а хтось приходить. Так було завжди і це не впливає на надання медичної допомоги.
Можливо, спочатку була певна легковажність, але вона різко зникла. От коли надаєш допомогу хворому з підозрою, а наступного дня він потрапляє до реанімації уже з підтвердженим коронавірусом, тоді починаєш хвилюватись і за себе. Починаєш згадувати, чи правильно були одягнені засоби індивідуального захисту, чи часом не стались якісь механічні пошкодження при наданні допомоги хворому, бо коли стан хворого різко погіршується, ти не думаєш, в чому ти одягнений. Ти думаєш про те, аби якнайшвидше йому допомогти, це вже на підсвідомому рівні медика, такий собі інстинкт – врятувати.
Також легковажність як рукою знімає, коли бачиш, як пацієнт може померти, навіть не дійшовши з приймального відділення до реанімації, або коли одночасно помирають декілька хворих. Після таких моментів все змінюється, лікарі починають серйозно ставитись не лише до самої ситуації, а й, наприклад, до одягання захисних костюмів, починають допомагати одне одному. Завжди перевіряєш, чи все правильно одягнув, чи нічого не порвалось. Також дуже важливо правильно знімати засоби захисту, щоб не інфікуватись. І цей процес тепер у нас доведений до певної автоматичності та досконалості. Доки людина не побачить, доти буде сумніватись. Але не варто вчитись на своїх помилках. Часом вони непоправні.
Ми максимально захистили себе від найменшого зараження. Є в лікарні приміщення, де ми можемо без остраху перебувати в медичному одязі. Там вживаються всі заходи безпеки: провітрювання, вологе прибирання, ультрафіолетове опромінення. Імовірність інфікування є малою, але потрібен був час, щоб це зрозуміти.
Завжди дуже тяжко, коли помирають пацієнти. Особливо, коли це твої колеги-медики з інших лікарень. Робиш все можливе, але не завжди маєш позитивний результат. В такі моменти відчуваєш себе безсилим. Найважче нам було на Великдень: тоді за одну ніч померли відразу троє хворих.
Найскладніше є медсестрам, які доглядають пацієнтів. Вони цілодобово разом. Згодом хворі стають частинкою нашої лікарняної родини. І коли розумієш, що вже нічого неможливо вдіяти, серце розривається навіть у людей, які працюють вже багато років.
Ми працювали і продовжуємо це робити. Хтось назвав би це викликом, а ми вважаємо, що просто робимо свою роботу».
Ольга Денисяка