Українське суспільство живе надіями. То надією, що Петро зміниться, то надією, що грузин кращий, то взагалі Надією, яка всіх… і все… і взагалі… Сподівання на те, що українська родюча земля нарешті породить справжнього «Вашингтона, що прийде до нас із праведним законом», а найголовніше, сам його буде дотримуватися, в нас невмирущі. І така віра в «чудо-лідера» і його можливості робить для всіх «ведмежу послугу», адже забирає у більшості мотивацію до роботи над самим собою і над змінами в країні, які необхідно зробити.
Українські громадяни не вірять текстам статутів чи програм партій. Їх вже стільки разів обманювали, що віри до написаного, до обіцянок, проектів чи програм давно немає. Політична діяльність в Україні є абсолютно персоніфікованою. Ми на загал віримо, або не віримо конкретній особі і доручаємо їй абсолютно нездійсненну задачу: майже самотужки, маючи команду із тієї самої «гнилої та корумпованої еліти» витягнути країну із того місця, куди завдяки нашим лідерам вона потрапила.
Ми переживаємо чергове збудження і психологічне піднесення – незабаром президентські вибори. Соціологи та політтехнологи, гарячково переминаючи ноги на «низькому старті» перед спринтерським забігом у пошуках «альтернативного третього», адже, за словами авторитетного соціолога Ірини Бекешкіної, аж до 66% потенційних виборців показують очікування на абсолютно нового, неполітика – кандидата у Президенти країни. Ці дослідження і надихають олігархів та шулерів, аферистів та політорганізаторів на подвиги та авантюри.
Шукаючи третього, який би зумів перемогти і Юлю і Петра, і був би іншим за своїм форматом, підходами, діями, проводять свій час без перебільшення майже всі лідери політичних угрупувань країни, які не мають своїх кандидатів – лідерів рейтингів, але бачать свій шанс у настроях суспільства.
Так вже завелося в нас, особливо після президентства Віктора Ющенка, що президентські вибори – це не змагання ідей чи стратегій розвитку держави, це боротьба на життя чи смерть олігархічних корпорацій, де поразка у цій боротьбі – паразитарна економічна загибель, втрата доступу до державного бюджету, а за цим і втрата бізнесу, активів, медіа та взагалі участі у «харчовому ланцюжку українського політикуму». А для VIP-персон із офіційної влади така поразка у виборах означитиме не тільки відхід від «корита», але і «тюремний термін» за корупцію чи державну зраду, в залежності від того, хто прийде на їхнє місце. Тому тут не до сентиментів.
Діючий Президент втрачає підтримку українського суспільства та зовнішніх спонсорів. «Дама з косою» після сумнівного газового контракту та підігрування Кремлю за часів прем’єрства не виглядає переконливо, але завмерла у переможному очікуванні: їй би свій високий результат до урни донести – і вона у фіналі. Але ж люди хочуть третього!
І претенденти на третього дружно подалися у столиці прийняття рішень, себто у Вашингтон та Берлін за підтримкою. За посередництва своїх лобістів та ще відомих на Заході Віктора Ющенка чи Юрія Єханурова на оглядинах там побували Андрій Садовий, Роман Безсмертний, Валентин Наливайченко. Своє коло друзів у США має і Анатолій Гриценко, якого деякі соціологи ставлять по рейтингу зараз поруч із чинним Президентом.
Але всі вищеназвані є діючими політиками, це не нові обличчя. А народ хоче підтримати абсолютно нового кандидата, не знаного політика, «чистий аркуш» для новітньої історії України. Тому пошук «альтернативного третього» у суспільстві не обмежився загальновідомим списком кандидатів. Не без підказки з Адміністрації Президента та групи Ігоря Коломойського сьогодні нам пропонують звернути увагу на розкручених вже ідолів шоу-бізнесу – харизматичних Святослава Вакарчука та Володимира Зеленського. Завтра, я впевнений, нам запропонують обговорити кандидатуру відомого дитячого лікаря Євгенія Комаровського чи співачки Ніни Матвієнко. Спробу позиціонувати себе кандидатом у президенти зробив навіть нардеп, колишній комдив «Айдару» Сергій Мельничук. Час такий, що невідомо, що ж спрацює…
Але головна слабість стратегії «ставки на третього» в тому, що він має бути єдиним, погодженим від широкого загалу. Не може бути двох «альтернативних третіх», чи трьох. І тут ми занурюємося в реалії української політики. Я не вірю в можливість організації єдиного «праймерісу», якого б визнали всі «треті» сили. Політика недовіри, «кидалова», підступності та зради панує в сучасній політичній еліті. І як вміють в нас політики між собою домовлятися – відомо всім.
Кожен із двох потужних кандидатів (а це безперечно, не дивлячись на соціологію, сьогодні діючий Президент Петро Порошенко і його візаві, екс-прем’єр-міністр, ветеран, «пенсіонер» української політики Юлія Тимошенко) мають потрібні ресурси і можливості виставляти своїх розкручених «третіх» технічних кандидатів на противагу «загрозам» від нових обличь. Більше того, вони здатні впливати на рейтингових інших кандидатів, обіцяючи їм пости чи якісь блага у випадку перемоги. Пройшла чутка, про переговори Юлії Тимошенко із Гриценком, якому було обіцяно пост Прем’єр-міністра взамін підтримці. А у президентській коаліції все надалі сумно: «плівки Онищенка», розкол у владній коаліції, Аваков і Гройсман ведуть свою президентську гру…
Хто ж здатний стати об’єднуючим третім? Спробуємо про це поговорити.
Святослав Вакарчук – має пізнаваність, харизму і фанатичну підтримку молоді та людей середнього віку. Але не має досвіду та команди. Він може це все терміново набути, але для виборчої кампанії потрібні великі гроші, за які йому потрібно буде щось обіцяти і напевно виконувати. Якщо він піде на вибори, то хто визначатиме стратегію і кадрову політику нового Президента? Він чи його спонсори? США, де він проходив школу політичного лідера? Багато запитань без відповіді. Але впевнений, багато хто підтримає Святослава, коли стане відомо, хто його команда, і звідки гроші на кампанію. Слідкуючи за світом соціальних мереж та інтернет-медіа, зауважив, що як тільки заговорили про Вакарчука, то прокремлівські боти захлинулися від люті та ненависті. Їм вже поступила відповідна команда. Не хоче Кремль Святослава.
Андрій Садовий – бездоганний піарщик, має харизму інтелігента, має кошти, власну команду та медіа. Він ніколи не був ні депутатом Верховної Ради, не кандидував на Президента, що дозволяє з натяжкою його представляти, як нову кандидатуру. Його можливості недооцінюють. Слабими місцями цього кандидата є історія про львівське сміття та політика закритості партійних організацій «Самопомочі», ідеологія якої зрозуміла виключно мешканцям великих міст. Він має підтримку європейських, зокрема польських політичних кіл. Як я раніше писав, задумайтесь, кілька років тому у польських медіа проводили промоційну кампанію постаті Андрія Садового, як борця із корупцією в Україні. Тому він надалі є серед реальних претендентів на третього.
Анатолій Гриценко, чудова людина, яка не вміє ні з ким домовлятися. Це «марсіанин» в українській політиці, який через свій характер знищив у минулому шанси зайняти більш вагоме місце в українській історії. Він стабільно невдало завершує всі свої кампанії, і не думаю, що щось зміниться і на цей раз. У нього мінімальні шанси стати «альтернативним об’єднаним третім».
Володимир Зеленський, блискучий шоу-мен і організатор, його політична кар’єра у майбутньому можливо всіх здивує. Його ймовірне балотування у Президенти України – це смертельна небезпека для лідера «Опоблоку» Юрія Бойка, тому що здебільшого в нього Володимир Зеленський відбиратиме голоси. Рішення щодо можливого балотування Зеленського буде залежати не тільки від власника «плюсів» Ігоря Коломойського, але і від реакції Кремля на такий можливий розклад. І тут дійде до серйозних спецоперацій, при яких «вісточки» від Рамзана Кадирова не здаватимуться беззмістовною фантазією. Я виключаю одночасне балотування Святослава Вакарчука і Володимира Зеленського з тієї причини, що в них одне «вікове ядро» виборців: молодь від 20 до 35 років. І такий сценарій вигідний виключно адміністрації діючого Президента.
Чи може з’явитися нова, невідома ще загалу кандидатура, стати «альтернативним третім» і виграти майбутні президентські вибори в Україні ? Так, може. Якщо «вашингтонська» палиця організує наших бізнес-медійних олігархів і покаже їм на умовного «Івана», мовляв, знайомтесь, це Ваш Президент. А ще він повинен відповідати основним критеріям та запитам громадянського суспільства, отримати підтримку частини політикуму. Тоді таке чудо в Україні ще можливе. Але і палиця у Вашингтоні має два кінці, і часу для такого проекту вже обмаль. Переконаний, що протягом червня-липня із кандидатами на шостого українського Президента буде все зрозуміло.
Повернімося до відомих соціологічних досліджень, які показали, що більшість українців не довіряють діючій владі і хочуть нових обличь у політиці. Так, ці результати відображають панівні протестні настрої, хід реформ та незадоволення тотальною корупцією в країні. Але вони нам ще показують незрілість українського суспільства, яке замість того, щоб ставити завдання та диктувати умови владі, чекає на нового «Мессію». Аби через рік-два у ньому вчергове розчаруватися.
Без підтримки зміненого суспільства інертна корумпована політична система «перевтілить» будь-якого «святого лідера» і його команду в частину себе, проковтне, або викине їх на узбіччя політичного життя. Потрібно щось більше, ніж просто зміна команд. Потрібна тотальна зміна нашого відношення до влади, яка нам повинна слугувати. Потрібна тотальна зміна власного відношення до явища корупції. Не можна побороти корупцію «беручих» без зміни відношення «даючих». Не личить критикувати корупцію у верхах, толеруючи корупцію на нижніх щаблях, як спосіб прискорення ведення бізнесу. Лише зізнавшись в тому, що це наша спільна із владою проблема, ми знайдемо план виходу. І лише тоді з’явиться шанс змінити країну насправді фундаментально, насправді системно, а не лише таблички з прізвищами на владних кабінетах.
Юрій Кміть для Львівського порталу