Письменник і видавець про необхідність ухвалення закону про захист української мови:
«Наш з вами святий обов’язок – свідчити правду. А правда сьогодні така, що наша держава дуже недостатньо дбає про українську мову. Що все починає і закінчується велемовними, пустопорожніми фразами. Що нас, носіїв української мови, ще й сьогодні багато-хто з наших співгромадян трактує, як дивакуватих аборигенів. Що ми ще й досі, як соняшник до сонця, повертаємо голову на почуте українське слово. Що й до нині не скасовано горезвісний закон Ківалова, який ганьбить цілу націю…
Мусить бути закон, який захистить право кожного українця отримувати всі послуги українською мовою – від крамниць і громадських установ, до глянцевих видань, телебачення і радіостанцій, де всі, без винятку, ток-шоу і програми повинні вестися державною мовою за чітко виписаними винятками для кримських татар та кількох інших національних меншин, які купно тут проживають. Треба звести до розумного мінімуму вивіски написані мовою агресора, а надто ті, що із знущальними назвами…
Кажуть, що мовний закон може комусь нашкодити, але це – неправда. Шкодить його відсутність…
Відомо, що мова – найважливіший маркер національної самоідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб, і навіть, на наш превеликий жаль, – територія. Але, як цитувала Леся Українка, ірландця Томаса Девіса, «нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію. Втратити рідну мову і перейняти чужу – це найгірший знак підданства»…
Нажаль наші урядовці не розуміють, що тільки тут, між цим небом та землею, народилися такі слова, як: жито, Дніпро, човенце, мрія і тисячі інших прекрасних слів, і що тут все наладиться лише тоді коли українська мова лунатиме всюди. Коли ми перебуватимемо у океані рідної мови.
Можливо, я – утопіст, але, подібна думка висловлюється в нашому інформаційному просторі все частіше – якщо тут буде українська мова, то в нас буде лад, а якщо ні – тут буде вічний «Путін», як би він не називався…
Адже сказано, що «на початку було слово», яке, як відомо, формує свідомість…», – заявив Іван Малкович на врученні національної премії імені Тараса Шевченка, лауреатом якої він став.
