Юрія Шаріфова справедливо можна назвати однією з найвідоміших особистостей у музичному житті Україні загалом і Львова зокрема.
Саме він свого часу “віднайшов” не одного популярного нині артиста. Із ще більшою кількістю знаменитостей йому доводилося співпрацювати. Пан Шаріфов стояв біля витоків року у місті Лева. Сьогодні він, окрім того, що є знаним музикознавцем, продовжує свою плідну діяльність: грає на бас-гітарі у групі “Open Blues Band”, є членом журі багатьох відомих фестивалів…
— З настанням літа в Україні розпочинають організовувати різноманітні фестивалі. Як оцінюєте їх рівень?
— Якщо щось роблять, то це вже є добре. І що більше фестивалів, то краще. Це добре і для публіки, яка може щось почути, і для музикантів, які мають стимул та можуть зіграти. Але все одно не можна сказати, що у нас активне концертне чи мистецьке життя. Бо, до прикладу, у Польщі організовують близько півсотні блюзових фестивалів на рік. Це багато що свідчить про країну, яка менша за Україну. А про рок я вже взагалі мовчу.
— В одному з інтерв`ю співачка Наталка Самсонова сказала, що журі усіх фестивалів куплене і наперед відомо, хто займе призові місця. Зокрема, вона згадала фестиваль “Червона рута”, де була у складі журі…
— Я теж був у складі цього журі. Не скажу, що йдеться про всі фестивалі. Таке трапляється зрідка. Але тоді якраз таке й було. Ми прослухали колективи, прийшли наступного дня і в темноті мені підсовують аркуш, щоб його підписати. Я подумав, що це потрібно для підтвердження проведення фестивалю чи чогось іншого. У темноті починаю читати, а то вже були результати. І поряд коментар: “Та підпиши це. Яка тобі різниця”. Я встав і почав одягатись. Наталка запитала: “Що сталось?” Тоді я попередив, що їй також принесуть такого папірця. Але цей випадок, можливо, виняток. Просто різні фестивалі ставлять перед собою різну мету.
“Червона рута” “ставить” на дитячу творчість. Якщо чесно, то яке це мистецтво? Максимум — дитячий конкурс. Однак вони мають свою мету — за рік до фіналу прослуховують. І тут треба бути дуже тупим, щоби не здогадатися про мету. Батькам обіцяють, що цілий рік займатимуться з їхніми дітьми, а ті (батьки — П.П.) платять великі гроші. Були навіть скандали, коли після усіх цих сценічних занять діти не займали жодного призового місця.
На мій погляд, найоб`єктивнішим і таким, який справді чогось вартий, є фестиваль “Тарас Бульба” (пан Юрій є у складі журі цього фестивалю — П.П.). Хоча на журі теж хотіли якось вплинути, але репутація для мене й інших спеціалістів є дорожчою за будь-які гроші. Совість у мене чиста.
— Побутує думка, що рок — музика диявола…
— Та ні, це просто глупота. Час просто інший, і музика, відповідно, інша. Раніше про музику нині визнаних геніїв, таких, як Вагнер, Маляр, казали: “Та що то за музика?!” Яке життя, така і музика (сміється — П.П.). Не всі розуміють музику тибетських монахів, але це не означає, що вона погана. Просто потрібно бути відкритим для неї.
— Скільки дисків ви як музикознавець, наприклад, прослуховуєте за місяць?
— Приблизно сто. Це музика абсолютно різних напрямків. Так сталося, що я все життя захоплювався і займався музикою — зі семи років грав на скрипці і фортепіано. Ще малим не дуже любив ганяти по вулиці, частіше слухав польське радіо. А поляки “крутили” різну музику — від класичної академічної і попу до блюзу й року. Я був свідком сходження таких зірок, як Елвіс Преслі, та інших відомих артистів, і я проніс усю цю музику через своє життя. Мені цікаво слухати і рок, і поп, і блюз…
— Вам також доводилося “випускати з-під свого крила”, а також співпрацювати з багатьма сьогодні популярними артистами. А як це все відбувалось і в яких стосунках нині перебуваєте з ними?
— Хто ж там “з-під мого крила вилетів”? (пригадує — П.П.) Ну, Лілія Сандулеса, Іво Бобул… Практично, я сам їх знаходив, висмикував з народу. Так, Лілю знайшов у селі, а з багатьма у мене була просто співпраця. Наприклад, мене запросили зробити запис аранжування Кобзону, проте це була разова співпраця. З Ларисою Доліною короткий термін працював. тепер ми зустрічаємось доволі рідко. Колись, за Радянського Союзу, все головне шоу-бізнесу було зосереджено в Москві. Тому ми бачилися частіше. Але коли Україна стала незалежною, то і співпраця, можна сказати, пішла коту під хвіст.
— Співпрацювали ви і з Володимиром Івасюком. Що можете пригадати?
— Я, власне, був засновником такого колективу, як “Жива вода”. Ми і раніше були знайомі з Івасюком, коли я працював з Ротару, та й, зрештою, ще й з Назарієм Яремчуком у чернівецькій філармонії у “Смерічці”. А Володя саме мешкав у Чернівцях, і ми весь час контактували. Більше того, коли ми заснували “Живу воду”, то планували активно з ним працювати. Раніше Івасюк був у тіні, бо був автором пісень, а ми запланували, що він працюватиме з нашим колективом не лише як автор і композитор, але ще і як виконавець пісень. Ми вже навіть виступали на центральному телебаченні: Володя сидів за роялем, грав і співав свої пісні. Я робив аранжування його творів для Сандулеси та Ротару. У нас була робоча співпраця. Якби не сталася потім ця жахлива подія, Івасюк би працював з нашим колективом.
— Про що ви зараз думаєте?
— Не вважайте манірною мою відповідь, проте я завжди думаю про музику. Отак зразу прокидаєшся і думаєш про неї. Нехай це не виглядає пафосно, але це моє життя.
Павло ПАЛАМАРЧУК, “Україна і час”