Керівник Центру військово-політичних досліджень поділився своїми думками про «диванних критиків» та їхню шкоду у війні проти російської окупації. Власну позицію щодо цього військовий експерт виклав на своїй сторінці у мережі Фейсбук.
«У ЗМІ та соцмережах продовжує посилено мусуватися тема «продажності генералів», «зливу інформації зі штабу АТО» і загальної некомпетентності військового керівництва.
Я повністю підтримую думку про те, що наш генералітет – не воїнство архістратига Михаїла, не з німбами і в благочестивому сліпучому сяйві. Чого немає, того немає, у кожного свої недоліки. Особисто я (як офіцер середньої ланки) теж вельми підозріло ставлюся до нашого генералітету, сумний досвід спілкування за плечима чималий.
Але давайте погодимося, коли хтось звинувачує всіх наших генералів скопом в якомусь гріху, не завадило б трохи конкретики і фактів. Бо без конкретизації особистостей можна звинуватити з корпоративного ознакою кого завгодно і в чому завгодно. Наприклад, заявити, що всі працівники комунального господарства – приховані диверсанти, які роблять недобрі речі в тилу. І хай хтось спробує довести протилежне.
Я до того, що під час війни дискредитувати військове керівництво, звинувачуючи в найстрашніших гріхах на кшталт зради – заняття хоч і захоплююче, але малоперспективне. Воно нікому так не грає на руку, як ворогу. Адже боєздатність армії, в якій кожен солдат може відкрито почати звинувачувати в подібному своїх начальників (знову таки, без особистостей і без доказів), спочатку вельми сумнівна. І країні, в якій суспільство впевнене, що військове керівництво – поголовно дурні і ворожі агенти, воювати дуже непросто.
Статути не дарма забороняють обговорення наказів командира, навіть у мирний час (вони спочатку виконуються, і лише потім можуть бути оскаржені встановленим порядком): підрив його авторитету – завжди перший крок до падіння дисципліни і деморалізації особового складу, а в бойових діях – до поразки.
Я думаю, якщо є тривожна інформація щодо окремих посадових осіб, займатися ними повинна військова контррозвідка. А огульні звинувачення всього генералітету можна списати на «універсальне пояснення» всіх невдач і прорахунків. Мовляв, чого від військ чекати успішних дій, коли ними ідіоти і зрадники командують? Тоді як самим військам ці «пояснення» бойовий дух точно не піднімають.
З цим пов`язано і бажання різного роду експертів (а в основному – псевдоекспертів) розповісти військовому керівництву, як треба воювати. Це зрозуміло: якщо генерали у нас безмозгі, то гріх не повчити їх уму-розуму. І, звичайно ж, оперативна обстановка на Донбасі з дивана у Здолбунові видна куди краще, ніж з командирського намета в базовому таборі сил АТО.
Особливо мене розчулюють цінні зауваження панів, які взагалі шалено далекі від армії. Особисто я, наприклад, можу вважати себе великим агрономом або фізиком, не володіючи відповідними знаннями та досвідом, але не думаю, що моє розуміння специфіки хімічної меліорації або виявлення безмасових скалярних частинок треба викладати на папері і тикати в нього носом фахівців.
Інше питання, що наші генерали (як і вся армія) теж сьогодні вчаться воювати. Але вони вчаться, маючи базу у вигляді досвіду дій, наприклад, в Іраку, а також теоретичну підготовку. Чи будуть у них помилки, якщо вони сьогодні воюють у війні, до якої не готувалися? Звичайно будуть. Але особисто я все ж більше довіряв би планування і проведення бойової операції випускнику Національної академії оборони (нині університет), ніж, наприклад, цивільному журналісту з досвідом строкової служби за плечима, який оволодів військовим мистецтвом по книжках «про війну».
Можливо, я не правий, і всіх наших генералів варто вигнати зі штабу АТО і замінити їх тими, хто так захоплено цих самих генералів критикує. Може бути. Тільки все ж сумніваюся, що цей експеримент виявиться блискучим.
Різниця між диванним експертом і воєначальником на поле бою полягає, передусім, у тому, що інформацію про бойові дії перший черпає з відкритих джерел, максимум – з розповідей очевидців (при цьому очевидці в найкращому випадку – молодші офіцери, які володіють лише крупинками загальної інформації ). Тоді як військове керівництво володіє повною інформацією про розташування і дії наших військ в зоні АТО, а також розвідкою, з якої лише мала краплинка стає надбанням публіки.
Найпоширеніше обвинувачення в цьому контексті – мовляв, така-то інформація відома вже давно, а генерали і не ворушаться, немає ніякої реакції. Ну не ідіоти?
Тут варто розуміти, що ресурси, задіяні в АТО, не безмежні. Не можна за кожним виявленим танком противника ганятися силами механізованої бригади. Знімати з якоїсь ділянки навіть взвод для екстреного виконання іншого завдання – значить зривати ту задачу, яку в даний момент цей взвод виконує. Є резерви, але, знову таки, в кожному конкретному випадку, не знаючи ситуації, важко стверджувати, наскільки виправдано їх використання – можливо, знищення того ж танка бойовиків може вилитися в загибель багатьох наших хлопців.
Звичайно, тут на керівництво лягає серйозна місія визначення пріоритетів в задачах. Але, не володіючи повнотою інформації, важко судити, правильне чи неправильне рішення приймають генерали.
І тут ми підходимо до головної різниці між критиками і військовим керівництвом. Все ж відповідальність за хід АТО лежить на останніх. А щоб критикувати з боку – не треба ні великої мужності, ні розуму. Покажіть мені людину, що виконує будь-яку роботу (від ремонту унітазу до керівництва ООН) – і я за 5 хвилин знайду сто причин для критики. Тоді як ми дивимося на карту, і бачимо конкретні результати діяльності «ідіотів» і «зрадників» – неухильне скорочення території, контрольованій терористами. Думаю, це головне.
… Я розумію, що на тлі поголовної моди на критику генералітету я взявся за дуже непопулярну місію. Але я не захищаю наших генералів – повторюся, особисто я не відчуваю до людей в «смугастих штанях» ніякої особливої симпатії. Вистачає серед них і самодурів, і товаришів з непристойно низьким ай-кю (хоча я знаю і цілком адекватних, розумних і висококультурних людей в генеральському званні). Але якщо ми ставимо за мету позбутися саме від «неправильного генеральського прошарку» – прошу, давайте будемо оперувати особистостями і фактами, а не збірними образами і емоціями.
Зрештою, з країни, в якій «десь» йде війна, нам давно пора вже перетворюватися в воюючу країну. Тоді як ключ до перемоги в будь-якій війні – це консолідація зусиль держави і суспільства, а також довіра до керівництва. Це аксіома».
Фото: www.telekritika.ua
