ОСТАННІ НОВИНИ

Один день із життя інфекційної лікарні у Львові  

Вікторія ВОЛЯ

|

Він мовчки виходить із реанімаційного відділення. Ще декілька хвилин тому на ньому був захисний костюм, який на вигляд чомусь важкий і мокрий. Крізь запотілу маску та капюшон упізнати людини майже нереально. Мовою жестів він дає зрозуміти, що невдовзі вийде, щоб я почекала на нього у відведеному місці. Так заввідділенням реанімації Львівської обласної інфекційної лікарні Віктор Токарев живе уже упродовж останніх 42 днів. За цей час робота перестала бути просто роботою, а життя поза лікарнею фактично не існує…

 

Окрім медичної допомоги, ми змушені надавати їм усю необхідну й побутову допомогу

«Я працюю у реанімації з 1985 року, власне з моменту заснування нашого відділення, – розпочинає першим свою розповідь Віктор Токарев. – І такої критичної ситуації не було ніколи».

Про те, що навантаження на медичних працівників за останній період збільшилося у рази, ми всі чуємо з екранів телевізорів кожного дня. Але коли навпроти сидить людина, яка щодня витягує із «того світу» людей, яка має багато чого сказати, але замість слів – лише невимовна втома в очах та руки, які пахнуть антисептиком… У голові все плутається.

«Наше  відділення розраховане на 6 ліжок. Цього цілком достатньо для «звичайних» умов роботи інтенсивної терапії. Однак зараз маємо іншу ситуацію – кількість пацієнтів збільшилася. Усі вони задихаються, потребують штучної вентиляції легень, інтенсивної терапії внутрішньовенно, і догляду. Це люди, які фактично самі не можуть навіть рухатися. Тобто окрім медичної допомоги, ми змушені надавати їм усю необхідну й побутову допомогу – ані поїсти, ані відвідати вбиральню вони самостійно не можуть. Окрім цього, щоб покращити вентиляцію легень, ми змушені класти пацієнтів на живіт, потім знову перевертати на спину. А це все йде навантаження на персонал», – продовжує розповідь Віктор Токарев.

За його словами, у відділенні інтенсивної терапії медики постійно перебувають із пацієнтами: 24 години на добу працюють лікар-анестезіолог, 2 медичних сестри: старша і молодша та завідувач.

Найважче тим, у кого на COVID-19 захворіла вся сім’я 

«Комунікація з родичами порушена. Нещодавно вразила одна історія, коли до нас потрапила ціла родина. У нас лежав пацієнт в реанімації, а всі його рідні перебували теж у лікарні, у відділеннях в ізоляторі. Всі хворі, а відтак доглядати за ними було просто нікому. Саме тому наші лікарі, в таких випадках, не лише виконують свою роботу, але й стають частково родиною хворим. Ми все розуміємо, тому лікарі дають власні мобільні телефони родичам хворих, аби ті мали хоч якийсь контакт між собою. До речі, це чисто людська практика, і медики не зобов’язані цього робити», – розповідає Віктор Токарев.

Оплата праці за такі умови, за словам медика, не відповідає навантаженням. Так, кваліфікована медсестра отримує 5 тисяч гривень, лікар вищої категорії – 8-9 тисяч гривень.

«Колосальне навантаження на медичний персонал під час таких пандемій завжди є. І найкраще медик відновлюється саме удома. Тому родичі тих, хто нині працює на передовій боротьби із вірусом, мають забезпечувати максимально комфортні для цього умови. І тоді ми вистоїмо», – підсумував заввідділенням реанімації.

Робота як у «пічці»

Таміла Алексанян також усе своє життя працює в інфекційній лікарні. Нині керує 4 відділенням лікарні, де одночасно може перебувати 60 пацієнтів, а лікують їх позмінно 5 лікарів.

Вона щойно завершила обхід. І про це можна було навіть не питати – сліди від захисної маски глибоко в’їлися у обличчя лікарки.

«Якщо ви зараз торкнетеся до моєї руки, можете обпектися, – сміється лікарка. – Температура мого тіла майже 40 градусів. За деякий час вона знизиться, але саме після роботи у захисному одязі, ми маємо таке суттєве підвищення температури тіла. І в таких умовах, тобто як у пічці, працюють усі наші медики, без виключення. Усі знали, на що йшли. То ж працювати мусимо».

За словами лікарки, таких важких умов праці, вона не пам’ятає.

«Не боїтеся?», – перше, що спало на думку, питаю я.

«Чесно. Боїмося. Ми всі маємо страх. Страх за своє життя, за життя наших рідних і колективу. Ми намагаємося максимально себе убезпечити – добре, що засобів індивідуального захисту у нас є вдосталь, і так було ще до епідемії. Але робота у захисному одязі – пекельна праця. Одягнути його – це ціла система. Коли бригада медиків заступає на чергування, один працівник слідкує і допомагає іншим все одягнути».

Однак, зі слів Таміли Алексанян, у процесі роботи іноді виникають труднощі.

«До прикладу, коли нам потрібно послухати легені пацієнта. Для такої, здавалося б простої маніпуляції, потрібно «звільнити вуха», зняти першу рукавицю, потім, не виходячи і цього приміщення, одягти нові рукавиці. По завершенню маніпуляції, ми знову знімаємо рукавиці, маємо все продезінфікувати і одягти все нове. Саме тому огляд кожного пацієнта займає чимало часу».

За словами лікарки, саме медики – найбільш уразливі під час таких епідемій. Адже хворі потребують постійного контролю – стан пацієнта може погіршитися вже за 3-4 години.

«…Він вхопив мене за руку і запитав: Я помираю?»

«Найстрашніше для лікаря – смерть пацієнта. Дивуюся, коли пишуть, що пацієнт помер, бо лікар поганий. Лікарі завжди роблять максимум.
Пригадую недавно був у нас пацієнт – тракторист, молодий хлопець. Стан – критичний: двобічна пневмонія. Але дуже хотів жити. І ті очі я ніколи не забуду: він лежав, нічого сказати не міг, оскільки був підключений до апаратів, і лише очима благав його врятувати. Дуже важко бачити людину на межі життя і смерті: вона до останнього вхоплює подих повітря, кожен вдих дається важко, але той, хто хоче жити – через силу дихає. Я з цим хлопцем постійно говорила. Одного разу він вхопив мене за руку і запитав: Я помираю? Я, знаючи, що нічого вже не вдієш, сказала: Ні, все буде добре.

І сталося диво – хлопець видужав. Ми плакали обоє, коли переводили його до іншої палати, розуміючи, що можна іноді повернутися із того світу.
Віра перемагає навіть смерть. Потім цей юнак сказав, що чув усе те, що йому у говорила. Але впізнав мене лише по голосу», – розповідає Таміла Алексанян.

Треба також розуміти, що в таких умовах, як зараз, медикам просто необхідна колективна відповідальність за життя і здоров’я один одного.

«Хвороба одного медика зі зміни – це хвороба усіх решта медиків. І тому, незважаючи на те, що в респіраторах важко говорити, через капюшон нічого не чути, пацієнт теж у масці, тому і його чути не добре, ми змушені працювати в таких умовах. Робота медсестер зараз ключова. Бо саме вони нахиляються до пацієнтів, ставлять капельниці, налагоджують введення препаратів, прослідковують, як хворий переносить препарат. Тобто вони весь час контактують із хворими і постійно змушені перебувати у захисних комбінезонах. Перерва між оглядами – 20 хвилин. За цей час навіть чаю іноді попити не встигають», – підсумувала медик.

Інформаційна кампанія про COVID-19 допомогла медикам у роботі

Кількість звернень, кількість підтверджених результатів COVID-19, кількість смертей від коронавірусу… Саме з таких цифр кожного дня розпочинає свій день Ігор Берник. На його ФБ-сторінці більшість журналістів читає останні статистичні дані по Львову. Лікар зізнається, що кожного разу, коли чує про смерть у лікарні, у жилах холоне кров.

«Цікавим є спостереження: більшість пацієнтів, які поступають до нас із підозрою на коронавірусну інфекцію, вважають себе здоровими, – починає власну розповідь Ігор Петрович. – І найбільше бояться… сусідів по палатах (сміється, – авт.) Це, певне, така захисна реакція організму. Раніше, до прикладу, під час роздачі їжі, пацієнти не боялися контактувати між собою. Могли по декілька осіб виходити на коридор. Тепер такого немає. Усі доволі свідомі, і зайвий раз не контактують один з одним. Тут далася взнаки правильна інформаційна кампанія. Виходять по одному, і поки сусід не зайде до себе у палату, наступний зі своєї палати не виходить».

Також, за словами Ігоря Берника, з’явилася повага до роботи медиків.

«Тепер, коли лікар заходить до пацієнтів, хворі одразу одягають маски. Це вияв поваги та співпраці з лікарями, що теж приємно», – каже медик.

Однак на початку пандемії, ситуація була не з приємних. «Ті, хто жив у селах, отримували порцію негативу від своїх сусідів, які то в магазин їх не впускали, то мало не пікетували хати. Всі ж у селі знають один одного, і знають хто де працює. Тому були такі випадки, що наші медичні сестри навіть не завжди хотіли їхати додому, оскільки потерпали від осуду односельців. Зараз це припинилося», – додав він.

Це був найважчий Великдень, який я пам’ятаю… 

«Це, напевне, був найважчий Великдень у лікарні, який я пам’ятаю, – продовжує пан Берник. – На саму Пасху у нас від 12 ночі до 7 ранку померло одразу 3 пацієнтів. Я прийшов вранці на зміну, і просто не впізнав тих лікарів, які завершували чергування. Вони були чорні. Це була, певне, найважча ніч, коли Бог вирішив забрати до себе так багато наших пацієнтів. А ще, якщо зважити, що це була Великодня ніч, то найгірше».

При цьому, за словами медика,  пацієнти не мали критичного стану, вони не були під’єднані до апаратів ШВЛ. «Тобто, за нашими показниками, усі вони  мали стабільний стан. І чомусь померли від зупинки серця. Найважче було медичним сестрам, які спілкуються із тими пацієнтами, допомагають їм усім, і, коли розуміють, що вже нічого не можуть вдіяти, серце розривається».

Допомагають вийти із таких критичних думок волонтери та небайдужі львів’яни. До нас на Великдень приїздили працівники Патрульної поліції Львова, які вітали і нас, і пацієнтів із Великоднем. А напередодні діти із 38 садка намалювати багато малюнків, де медики постають у ролі супергероїв, які рятують світ. Такі емоції хоч трохи перекривають втому і біль втрати пацієнтів», – підсумував Ігор Берник.

Найбільше досягнення нині – це здорові медики

Директор інфекційної лікарні Сергій Федоренко теж останнім часом живе на роботі. Під час нашої розмови його телефон не замовкає ні на секунду: щохвилини – новий дзвінок, і усім він відповідає.

«Я розумію, що не маю права саме зараз не взяти слухавку. Адже кожен дзвоник – це інформація про життя пацієнта. І це єдине, що можуть нині мати родичі пацієнтів. Вони кожного разу чекають хоча б якихось  новин. Мусимо спілкуватися з усіма», – пояснює медик.

За словами Сергія Мирославовича, найбільше досягнення нині – це здорові медики:

«Колектив – це головне, що нам треба вберегти. І я пишаюся тим, що практично жоден медик з нашої лікарні не захворів. Це колективна відповідальність кожного перед кожним».

За словами керівника медичної установи, найважчим періодом був початок пандемії, коли страх переважав над усіма іншими емоціями. І саме в цей час говорити з колективом лікарні було непросто.

«Я дотримуюся принципу чесності. Тому, коли стало зрозумілим, що нас чекає, я зібрав медиків і сказав, щоб залишалися ті, хто в змозі вистояти і підставити плече іншим колегам. Решті запропонував оплачувані відпустки. Приємно, що більшість моїх колег «відпочивати» відмовилися», – сказав Сергій Федоренко.

Нашу розмову перериває черговий телефонний дзвоник. Сергій Мирославович, як батько, пробує заспокоїти когось по ту лінію дроту, і закликає молитися.

«На все воля Божа. Ми всі це розуміємо. На території нашої лікарні є освячена каплиця Пресвятого Андрія . І якщо раніше там були поодинокі відвідувачі, то нині до Бога приходять чимало людей: і медики, і родичі. Ніколи не буває порожньо, а зараз в умовах карантину родичі просять у Бога, Пресвятої Богородиці, здоров’я, терпіння, ласки і благодаті Божої. Це дуже символічно, адже усім нам зараз, як ніколи, потрібна віра. А віра – всепереможна», –  наголосив Сергій Федоренко.

Реклама партнерів
Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...