Останнім часом не проходить і тижня без чергового кіноскандалу, головною дійовою особою якого стає кінопродукція з Росії. Ще в березні цього року Державне агентство з питань кіно спершу заборонило показ фільму про російсько-грузинську війну «Серпень. Восьмого» (режисер Джанік Файзієв), а потім дозволило його. Кінокритики різних країн називали фільм російської агіткою, яка однобічно показує непросту ситуацію з війною 2008 року. Перший заступник голови Держкіно Сергій Сьомкін тоді заявив: кожен глядач має право зробити самостійні висновки, переглянувши фільм.
За схожою схемою розгортався конфлікт довкола видачі прокатного свідоцтва фільму «Матч» (режисер Андрій Малюков). Російська інтерпретація легендарного «матчу смерті» між радянськими та німецькими футболістами в окупованому Києві змусила Держкіно задуматися про те, кому показувати цей фільм і чи варто показувати його взагалі. Після тижня роздумів фільм про картинно-хороших радянських футболістів і карикатурно нехороших українців – посіпак фашистів отримав «зелене світло» на перегляд на території Україні. І знову Держкіно зазначило: при видачі дозволу на прокат керувалися тим, що «заборони слугують авторам неталановитих фільмів зайвою рекламою».
Цього тижня від російського кінематографа прийшла чергова звістка – відверто антиукраїнський серіал за книгою Михайла Булгакова «Біла гвардія» стоїть у черзі на отримання «добра» на прокат у країні. І, швидше за все, отримає його, тому що позиція Держкіно цілком зрозуміла: українці достатньо розумні, щоб самим зрозуміти, де правда, а де вигадка. В принципі, така позиція не позбавлена здорового глузду, адже заборона – це не найкраще розв’язання будь-якої проблеми. А антиреклама, як правило, привертає більше уваги, ніж звичайна піар кампанія. Однак у цій ситуації дивує не кількість скандалів, а наполегливість, з якою Росія все частіше зображає українця в образі «фашиста-націоналіста». Причому від фільму до фільму хохли стають все підлішими.
Взагалі, образ українця як «недоросійського» не вирізняється новизною. У спадщину від радянського кінематографа Україні лишився цілий сонм «гекаючих» тупуватих малоросів (згадати хоча б Попандопуло з «Весілля в Малинівці» або Пасюка і Левченка з «Місце зустрічі змінити не можна»). Сьогодні ж хитруватий і недолугий хохол у російських картинах трансформувався в не менш карикатурного фашиста-бандерівця. У численних російських фільмах і серіалах, що прославляють честь і мужність російських солдатів, обов`язково знайдеться місце для цинічних і підлих націоналістів-маргіналів, які п`ють горілку і закушують салом під тост «За вільну неньку-Україну!». (Один із яскравих прикладів – скандальний фільм «Ми з майбутнього-2», який минулого року Держкіно так і не випустило у вітчизняний прокат).
В інтерв`ю «Коментарям:» кінокритик і голова Української спілки кінематографістів Сергій Тримбач зазначив, що, використовуючи таку агресивну карикатурність зображення українців, північний сусід акцентує увагу на тому, що етнічний українець – це, як і раніше, нецивілізований росіянин. Щоб позбутися такої поганої слави, потрібно просто визнати себе росіянином.
«У контексті оголошеної програми збирання в одне ціле всіх земель російських політика русифікації наростає на всіх фронтах. Тобто Росія продовжує втюхувати українцям у голови просту думку про те, що єдиний вихід із хуторянського життя – це йти в цивілізацію разом із Росією», – зазначає кінокритик.
Кіно ж може просто і доступно показати і росіянам, і українцям, хто насправді господар у світі. У російському світі.
Так що, на думку Тримбача, така «кінематографічна війна» не що інше, як ультиматум. «Словом, нам хочуть сказати: вибирайте. Або ви з цивілізацією, тобто з Росією, і тоді ви виходите на простори історії. Якщо ж не хочете бути з нами, то лишайтеся поза історією – у своїх селах, розташованих осторонь від центральних магістралей, такими ось звіроподібними селюками», – підкреслив Тримбач.
До слова, на території Росії тільки один фільм з України був заборонений до показу. Це стрічка «Молитва про гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка. Десять років тому російським критикам не сподобалося, як у фільмі розкрито образ російського імператора Петра I. На їхню думку, в українській інтерпретації він аж надто далекий від російського ідеалу. Однак «Молитва…» – це чистої води арт-хауз, який навіть українські критики сприйняли прохолодно. Так що особливого галасу в Росії картина не наробила. Сьогоднішній же стан вітчизняної кіноіндустрії зовсім не сприяє участі в агітаційних «кіновійнах». Щоправда, питання в тому, чи потрібно це.
Як зазначив Тримбач, Україна не має необхідності опускатися до рівня російської пропаганди. «Нам же не треба переконувати росіян, що вони українці. Так само як не треба агітувати Росію приєднатися до України», – вважає кіноексперт. Так що правило «найкращий захист – це напад» у цій ситуації не працює. Як і заборона прокату російської кінопродукції. Більш дієвим, на думку кінокритика, є підняття рівня свідомості та національної ідентичності. А тут уже без комплексної державної та громадської ініціатив не обійтися.
Так що проти атаки російської агітації українцям доведеться запастися і без того безмежним терпінням. Або брати росіян інтелектом: не дивитися антиукраїнських серіалів, не ходити на «великоросійське кіно», а більше цікавитися власною історією. Якщо, звичайно, поборники «Російського світу» до того часу не встигнуть її переписати.
Джерело фото: torrentszona
