Українську політику, втім, як і будь-яку іншу, неможливо зрозуміти без урахування родинних зв’язків. Менш поширені зв’язки по лінії батько — син, найвідомішим прикладом яких є династія Віктора Федоровича Януковича і його синів Олександра й Віктора. Здебільшого поширені зв’язки по іншій лінії: тесть — зять. Причому зять зазвичай воліє не афішувати своїх родинних зв’язків, намагаючись подати себе як людину, що домоглася успіхів лише власними зусиллями.
Ілюстрацією розмаїття способів впливу жінок на політику через родинні зв’язки може слугувати запропонована читачам добірка історій з українського життя. Звісна річ, перелік прикладів, що заслуговують на увагу, цією добіркою не вичерпується.
Аліна Айвазова і Леонід Черновецький
Кінець грудня минулого року приніс звістку про судове рішення про розірвання шлюбу між Леонідом Черновецьким і Аліною Айвазовою, котрі прожили разом 34 роки (одружилися в 1977-му, закінчивши навчання в Харківському юридичному інституті) й виростили двох дітей (Степан народився в 1978 році, Христина — в 1979-му). А через місяць поширилася новина про одруження київського мера з колишньою співробітницею мерії Оленою Савчук, мати якої — старший пастор Софія Жукотанська — очолює духовну раду Всеукраїнської християнської асамблеї (об’єднує 20 церков і місій, розташованих в Україні, Росії, Канаді й США). Повідомлення про розлучення Черновецького і Айвазової з’явилися в ЗМІ ще минулого літа, і за цей час Аліна Степанівна встигла повідомити журналістам немало цікавого про свою роль у кар’єрі Леоніда Михайловича. Завдяки цьому можна навести дві версії однієї і тієї самої історії, розказані самими її героями.
Леонід: «Після інституту мене направили старшим слідчим з особливо важливих справ Київської обласної прокуратури. Де я і пропрацював чотири роки до 1981-го».
Аліна: «Мій батько був проти нашого шлюбу настільки, що у нього навіть стався інфаркт. Так, він зробив нам шикарне весілля на 400 осіб. Він щомісяця нам допомагав, коли ми переїхали до Києва, коли були маленькі діти і я ще не працювала. Він висилав нам по 500 рублів. Мій тато був дуже багатою людиною. У нього були цілі фабрики і ательє з пошиття взуття, ювелірні майстерні, антикваріат. І це було ще в 70-ті роки. Я з дитинства в перлах і діамантах».
Леонід: «За власною ініціативою… звільнився з органів. І вступив до аспірантури Харківського юридичного інституту. Нелегко це було, звичайно, хоча я і був відмінником. Але мені допомогла одна добра людина. У 1984 році я захистив дисертацію і пішов на наукову роботу — став наймолодшим в історії Київського державного університету ім. Т. Шевченка заступником проректора».
Аліна: «Тато… домовився зі своїм знайомим професором, щоб він редагував його дисертацію. І Льоня захистився, потім потрапив до університету ім. Шевченка, де став заступником проректора — йому друг допоміг із Міносвіти».
Леонід: «Мені було майже сорок, коли я, не маючи матеріальної підтримки, вирішив створювати підприємства. І мені це вдалося… Я створив банк, який знає вся країна».
Аліна: «Ми разом створили ще в 1991 році фірму «Правекс» (право і економіка) і керували всім разом… У «Правекс-банку» я була головою ради банку, і жодне питання не могло бути розв’язане без мене… Я ніколи не думала, що Льоня зможе стати комерсантом. І він би ним не став, якби мене не було поруч…»
Леонід: «Потім була робота у Верховній Раді України — я став народним депутатом… Я висунув свою кандидатуру на пост мера української столиці. І кияни підтримали мене».
Аліна: «Я його мером зробила і народним депутатом відразу трьох скликань».
Цитати взяті з інтерв’ю Айвазової газеті «Сегодня» в серпні минулого року і з автобіографії Черновецького на його персональному сайті.
Стелла і Володимир Вечерки
Володимир Вечерко познайомився зі своєю майбутньою дружиною Стеллою, дочкою Юхима Звягільського, коли навчався на п’ятому курсі Донецького державного медичного інституту ім. Горького. «Познайомилися випадково. На вулиці. Ішов дощ… Я їхав у трамваї, потім вийшов, перебіг на тролейбусну зупинку. Дивлюся — дівчина під парасолькою. Виявив ініціативу, запитав: куди їдеш? Вона каже: в інститут. З’ясувалося, що ми разом навчаємося в медичному», — розповів Володимир Миколайович в одному з інтерв’ю.
Тато Стелли Юхимівни на той час очолював шахтоуправління «Куйбишевське». Після інституту й до розпаду СРСР Вечерко будує медичну кар’єру (лікар-хірург) у Донецькій обласній дитячій клінічній лікарні, а потім у Донецькому медичному інституті. Дружина, народивши в 1979-му дочку Вікторію, також працювала за спеціальністю (патологоанатом). А Юхим Леонідович із того ж 1979-го директорує на шахті ім. О.Засядька. У 1990-х перед тестем відкриваються широкі перспективи: 1992-го він стає головою міськради й міськвиконкому Донецька, протягом 1993–1994 років працює першим віце-прем’єром в уряді Леоніда Кучми, а після його відставки стає в.о. прем’єра.
У той же час Володимиру Миколайовичу, за його словами, стає нудно займатися тільки медициною, і він, використовуючи широкі зв’язки, іде в бізнес: «Я себе тоді вже переріс. Мені було нецікаво. Тому що я вже став професором, академіком. У мене був великий бізнес…» Компанії Вечерка займаються поставками металу за кордон та імпортом російського вугілля в Україну.
Проблеми, які виникли у Звягільського восени 1994-го і змусили його на три роки переїхати до Ізраїлю, рикошетом б’ють по родині Вечерків. За словами Володимира Миколайовича, він вивіз дружину й дочку до Швейцарії, а сам жив в умовах пресингу з боку спецслужб, які шукали компромат на тестя, а також пережив два замахи на життя й отримав кульове поранення. Після повернення Звягільського в Україну бізнес Вечерка починає зростати. До трейдерських схем додається видобуток і збагачення вугілля, збільшується кількість іноземних контрагентів. 2006-го до бізнесу додається політика — Вечерко стає народним депутатом за списком ПР у парламенті п’ятого й шостого скликань. Стелла Юхимівна до цього часу перекваліфіковується в домогосподиню, а дочка Вікторія, здобувши освіту у Швейцарії, допомагає батьку управляти бізнесом.
Майя і Микола Мартиненки
Микола Мартиненко відомий як депутат Верховної Ради чотирьох скликань, голова фракції НУНС, з вересня 2011 року — «фронтовик» Арсенія Яценюка. Перший шлюб Миколи Володимировича був відносно недовгим. Становлення його як великого бізнесмена, а потім і як політика припало на час, коли він був разом зі своєю другою дружиною Майєю — дочкою Миколи Гречківського, який з 1981 року був заступником, а потім і першим заступником головного арбітра Держарбітражу УРСР, а з червня 1991-го до липня 2002-го — першим заступником голови Вищого господарського (до липня 2001-го — Вищого арбітражного) суду України.
Мартиненко до серпня 1991-го був секретарем Київського міськкому комсомолу з питань робочої молоді, але після проголошення незалежності України вже у вересні того ж року створив на базі Київського міського госпрозрахункового центру працевлаштування студентів свою першу фірму АТ «Торговий дім». Згодом кількість компаній, до яких мав відношення Микола Володимирович, перевищила десяток. Одним з його партнерів у бізнесі був молодший брат його дружини Майї Павло Гречківський.
Тепер Микола Мартиненко одружений уже втретє. Його молода дружина Ганна подарувала йому четверту дочку — Катю, якій улітку виповниться шість років. Три старші дочки від перших двох шлюбів — Юлія, Олена й Ганна — уже давно живуть своїм дорослим життям.
Павло Гречківський з листопада 1996 року керує власною юридичною фірмою «Украгрокомерс», 2008 року став депутатом Київради від Блоку Леоніда Черновецького, зараз входить у фракцію «Ініціатива». А Майя Мартиненко має свій юридичний бізнес, з 2002 року є почесним консулом Республіки Словенія в Україні.
Лада Онопенко і Євген Корнійчук
У велику політику Євгена Корнійчука в 2005 році привів його тесть Василь Онопенко. Він тоді очолював Українську соціал-демократичну партію, що разом із «Батьківщиною» створила Блок Юлії Тимошенко. У квітні того року Корнійчук, успішний юрист, старший партнер юрфірми «Магістр & Партнери», старший викладач Дипломатичної академії при МЗС, очолив київську організацію УСДП. На парламентських виборах–2006 він отримав прохідний №113 у списку БЮТ. У вересні 2006-го Онопенко стає головою Верховного Суду України, а в листопаді з’їзд УСДП обирає своїм новим лідером Корнійчука. У Верховній Раді Євген Володимирович стає першим заступником голови комітету з питань правової політики. На позачергових парламентських виборах 2007-го Корнійчук як лідер блокоутворюючої партії отримує вже 10-те місце в списку. І в грудні йде у виконавчу владу — першим заступником міністра юстиції. На цій посаді Євген Володимирович перебуває до березня 2010-го.
Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, коли стартував процес зачистки судової системи від нелояльних до влади фігур, Василь Онопенко намагається зберегти за собою виборну посаду голови ВСУ, виступаючи з критикою ініціатив влади в частині так званої судової реформи. 22 грудня 2010 року Генпрокуратура порушує проти Корнійчука кримінальну справу за статтею 365 КК — перевищення службових повноважень, що призвело до тяжких наслідків. Йому ставлять у провину ту обставину, що він, перебуваючи на посту першого заступника міністра юстиції, підписав листа, яким дозволив проведення конкурсу на юридичне обслуговування «Нафтогазу України» у одного виконавця — юрфірми Magisters (колишня назва «Магістр & Партнери»). Корнійчука заарештовують того ж 22 грудня, в день народження їхньої третьої з Ладою Онопенко дитини — дочки Маші. 1 лютого 2011 року ГПУ також порушує справу проти сестри Лади — дочки Василя Онопенка Ірини за статтею «Шахрайство». 14 лютого Янукович зустрічається з Онопенком, за наслідками зустрічі глава ВСУ відзначає позитивний характер судової реформи. 15 лютого Корнійчука випускають із СІЗО під підписку про невиїзд, а ГПУ закриває справу проти Ірини Онопенко, оскільки потерпіла сторона знімає свої претензії. Незабаром Онопенко повідомляє про своє небажання знову балотуватися на пост глави ВСУ по закінченні строку повноважень (29 вересня). У грудні 2011-го Печерський районний суд Києва звільняє Корнійчука від кримінальної відповідальності на підставі закону «Про амністію». Водночас за даними адваката Віктора Пендюра, Євгена Корнійчука було звільнено за відсутністю складу злочину в його діях.
Ганна і Микола Германи
Про свій перший шлюб із Володимиром Коровіциним (за деякою інформацією, він був сином чиновника з управління КДБ УРСР Львівської області) через багато років в інтерв’ю журналу «Публічні люди» Ганна Герман розповість: «Він був нетривалим. Я вчилася в університеті, мені було важко — треба було поставити на ноги сестер. З першого дня цього шлюбу я знала, що піду, як тільки зможу. Мій перший чоловік був хорошою людиною. Просто тоді я не могла дозволити собі вийти заміж з любові. Я відповідала за сестер». Від цього союзу у Ганни залишився син Микола, котрий народився в 1979 році.
Коли навесні 2004-го Герман круто змінила життя, звільнившись із посади директора Київського бюро «Радіо «Свобода» і ставши прес-секретарем Віктора Януковича, Микола вчився у Вищій школі торгівлі (SGН) у Варшаві за фахом банківська справа і фінанси (закінчив у 2006-му). Потім учорашній студент чотири з половиною роки числився в помічниках у народного депутата Тараса Чорновола, в парламентах п’ятого і шостого скликань.
У лютому 2010-го Герман отримує посаду заступника глави Адміністрації Президента, а Коровіцин у березні стає заступником міністра МНС. До речі, тодішній міністр Нестор Шуфрич зробив своїми заступниками також сина екс-губернатора Одещини Руслана Боделана і чоловіка народного депутата від ПР Олени Бондаренко. Коментуючи працевлаштування сина, Герман стверджує, що прочитала про призначення в Інтернеті й обіцяє піти з АП, якщо Микола «зробить щось не так». У травні новоспечений заступник міністра змінює прізвище Коровіцин на Герман. Зробити ще щось так або не так нагоди не випадає. У липні Шуфрич втрачає пост міністра, а в листопаді, відразу після приходу в МНС Віктора Балоги, Микола Герман пише заяву «за власним бажанням». Йому знадобилося чотири місяці, щоб опанувати тонкощі командної роботи. «Я прийшов у Міністерство працювати в команді Нестора Івановича Шуфрича і вважаю за доцільне тепер подати у відставку. Це рішення я ухвалив самостійно», — роз’яснив він.
Віра Ульянченко і Віктор Івченко
Для Віктора Івченка шлюб з Вірою Ульянченко став другим (від першого у нього залишилися вже дорослі син і дочка). До 1992 року уродженець Котовського району Одещини будував кар’єру в рідному регіоні. Просунувшись по комсомольській лінії, брав участь у забезпеченні дозвілля земляків — зокрема, був директором туристичних підприємств Одеської облради, заступником директора Міжсоюзного будинку творчості Одеси, директором Одеського культурно-розважального об’єднання і Фонду відродження Одеси при міськвиконкомі. До Києва Віктор Анатолійович перебрався разом зі своїм шефом Валентином Симоненком (на той час — представником президента в Одеській області), що отримав запрошення Леоніда Кравчука попрацювати в уряді Вітольда Фокіна. У столиці новоспечений відповідальний секретар Координаційної ради з питань економічної реформи при КМУ знайомиться із співробітницею редакційно-видавничого відділу секретаріату Верховної Ради. Незабаром Віра Іванівна стає керівником служби першого віце-прем’єра (Симоненка), потім помічником радника президента України з питань науки і, нарешті, генеральним представником акціонерної судноплавної компанії «Бласко» в Києві. Віктор Анатолійович на той час очолює Міжнародний фонд сприяння інвестиціям і є позаштатним радником голови ВРУ Олександра Мороза.
Скандал, що спалахнув навколо банкрутства «Бласко», змушує Ульянченко в 1994-му на п’ять років виїхати до США. Там (1995-го) у подружжя народжується дочка Марія-Вікторія, а сама Віра Іванівна близько сходиться з Катериною Чумаченко, майбутньою дружиною Віктора Ющенка. Віктор Анатолійович продовжує працювати в Україні, з грудня 1996-го стає членом Держкомісії з цінних паперів і фондового ринку і зберігає цю посаду до липня 2004-го. Після повернення на Батьківщину Ульянченко незабаром стає помічником прем’єр-міністра Віктора Ющенка, потім у 2002–2005 роках завідує секретаріатом депутатської фракції «Наша Україна» у Верховній Раді. Після президентських виборів за списком НУ стає народним депутатом, а в липні 2006-го — головою Київської ОДА. Тим часом Івченко в липні 2005-го отримує посаду голови Держагентства з інвестицій та інновацій і перебуває на ній до серпня 2009-го — практично всю каденцію третього президента.
Але і після поразки Ющенка на виборах–2010 і відходу Ульянченко з великої політики Івченко не випав з обойми. У березні 2010-го він був призначений заступником міністра освіти і науки Дмитра Табачника, але пропрацював у міністерстві всього дев’ять місяців. Однопартійці Віри Іванівни, враховуючи одіозність фігури міністра, дуже обурилися цим фактом. Після чого Віктор Іванович повернувся до улюбленого держагентства, але вже заступником Володимира Семиноженка.
Лариса і Юрій Мельники
Юрій Мельник народився в смт Верхнячка Христинівського району Черкаської області. Вибравши аграрний напрямок при здобутті освіти, він 1985-го закінчив Українську сільськогосподарську академію за фахом зооінженер. Швидше за все, зі своєю майбутньою дружиною Ларисою Юрій познайомився ще студентом. У всякому разі першим місцем роботи випускника стала посада завідувача молочним комплексом науково-дослідного господарства Білоцерківського сільськогосподарського інституту. У той час тато Лариси Михайло Зубець працював начальником головного управління сільськогосподарської науки, пропаганди і впровадження Міністерства сільського господарства УРСР. 1987-го і 1988-го Лариса Михайлівна подарувала Юрію Федоровичу двох дочок — Інну й Мар’яну.
Набравшись досвіду в Білій Церкві, 1992-го Мельник закінчує аспірантуру в Українському НДІ по племінній справі у тваринництві Держагропрому УРСР і стає кандидатом сільгоспнаук. Після аспірантури продовжує кар’єру у виробничо-науковій асоціації «Україна» при Міністерстві сільського господарства, де до 1996-го стає першим заступником голови правління. Тесть до цього часу працює віце-прем’єром з питань АПК спочатку в уряді Євгена Марчука, а потім Павла Лазаренка. Після відставки Павла Івановича Михайло Васильович іде з виконавчої влади, зосередившись на академічній і законодавчій роботі. Протягом 1996–2011 років незмінно керує Українською академією аграрних наук, тричі (2002-го, 2006-го і 2007-го) обирається народним депутатом. Тим часом Мельник протягом 1997–1998 років — уже начальник Головного управління виробництва і маркетингу продукції тваринництва Мінагропрому, а в 1998–2000-му — заступник міністра АПК України. Аж до вересня 2005-го він працював у міністерстві при різних урядах, не опускаючись нижче начальника департаменту, а потім став віце-прем’єром з питань АПК в уряді Юрія Єханурова. В уряді Віктора Януковича він займав посаду міністра агрополітики й зберіг її в другому уряді Тимошенко. Успішність чиновника оглядачі схильні пояснювати серед іншого протекцією по лінії основного власника «Миронівського хлібопродукту» (МХП, ТМ «Наша Ряба») Юрія Косюка. Після виборів–2010 Мельник пішов з виконавчої влади, ставши членом ради директорів МХП. За деякою інформацією, у цій же компанії працює й дружина Юрія Федоровича Лариса Михайлівна.
Оксана Гайсинська і Геннадій Кернес
Коли Оксана Гайсинська одружувалася з Геннадієм Кернесом, у неї вже був син Родіон, що народився в лютому 1992 року. Геннадій на той час встиг не тільки двічі стати батьком (сина Кирила 1982-го народила йому перша дружина Оксана Василенко, з якою він розлучився 1985-го, а сина Данила 1988-го — Галина Привалова, з якою Кернес жив якийсь час між розлученням і другим арештом), але й двічі пожити в СІЗО. Уперше, 1986 року, він уник притягнення до кримінальної відповідальності, але вдруге, у серпні 1992-го, Харківський обласний суд засудив його до трьох років у колонії суворого режиму, щоправда, умовно: суд звільнив Кернеса з-під охорони з урахуванням того, що він провів у СІЗО, поки тривало слідство, більше двох років.
Батько Оксани Юрій Гайсинський довгий час працював в органах прокуратури Харківщини, 1985 року був призначений прокурором Московського району Харкова, 1990-го обраний народним депутатом України від Московського виборчого округу в Харкові, з лютого 1992-го по жовтень 1993-го був першим заступником генерального прокурора України. Протягом 1994–1999 років керував юридичною фірмою «Корда» й адвокатською фірмою «Юрій Гайсинський і Партнери» у Києві. Із січня 2000-го по липень 2002-го працював заступником генпрокурора України — прокурором Києва, а потім до липня 2007 року — прокурором Київської області. Після цього Юрій Олександрович повернувся у свою адвокатську фірму, що з 2003 року називається «Юридичні гарантії».
Тим часом Геннадій Кернес стає успішним бізнесменом, а незабаром і успішним політиком. Протягом 1992–1994 років він керував виробничо-комерційним підприємством «Акцептор», потім очолив правління АТ «НВК-Холдинг», 1998 року був обраний депутатом міськради. У 1999–2001 роках Геннадій Адольфович працював першим заступником директора Харківської філії торгового дому «Газ Україна», а потім до 2006-го — президентом АТ «НВК-Холдинг». 2002 року вдруге, а 2006-го — втретє був обраний депутатом міськради. На той час судимості з нього вже зняли, принаймні, у його передвиборній листівці 2002 року в біографії був рядок «незасуджений».
У січні 2003 року тодішній заступник начальника Київського РВВС Харкова Сергій Вакуленко повідомив харківське агентство телебачення «Новини» про те, що Оксана Гайсинська звернулася до РВВС із заявою про нанесення їй Геннадієм Кернесом тілесних пошкоджень. Після цього харків’яни дивувалися білбордам «Оксана, прости!», що з’явилися на вулицях міста. Свою заяву з міліції Гайсинська забрала, але її шлюб з Кернесом не склеївся. Принаймні, після обрання на посаду мера Харкова Геннадій Адольфович указав у своїй декларації про доходи за 2010 рік, що була оприлюднена на сайті мерії, що в нього немає дружини, як і власного житла.
Христина Черновецька і В’ячеслав Супруненко
В’ячеслав Супруненко і Христина Черновецька зіграли весілля, коли ще були студентами юрфаку Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Батько Христини, теперішній номінальний мер Києва Леонід Черновецький, уперше став дідом 2000 року, коли 21-літня Христина подарувала 24-літньому В’ячеславу доньку Аліну.
Політичну кар’єру В’ячеслав також розпочав раніше професійної. 2002 року, коли тесть переміг на парламентських виборах в київському мажоритарному окрузі №212, зять став депутатом Київської міськради. Через рік, 2003-го, Супруненко закінчує університет і якийсь час стажується за кордоном (де конкретно — біографи не згадують), а приїхавши засновує й очолює юрфірму «Правозахисник». Христина ж, народивши сина Леоніда й отримавши диплом, іде працювати в Правекс-Банк, що тоді належав родині Черновецьких.
2006-го Леонід Черновецький виграє вибори міського голови Києва, блок його імені отримує 21-ше місце в Київраді п’ятого скликання, а В’ячеслав і Христина беруть діяльну участь у кампанії. Відтоді в столиці починають поширюватися чутки, що всі земельні питання неформально курирує Супруненко, без його підпису відповідна комісія ради не приймає позитивних рішень про землевідведення. 2007-го Христина народжує третю дитину — сина Івана. 2008-го Черновецький перемагає на позачергових мерських виборах, а Блок Черновецького — на виборах до Київради. Паралельно родина Черновецьких підсилює свій вплив на кількох ключових для столиці підприємствах. Супруненко отримує опосередкований контроль над «Київміськбудом», «Київгазом», «Київводоканалом» тощо.
Після президентських виборів–2010 Леоніду Михайловичу перестає бути комфортно у ролі столичного градоначальника. Парламент розділяє посади міського голови Києва й голови Київської міськдержадміністрації, яку очолює Олександр Попов. Черновецький де-факто відсторонюється від важелів управління містом.
У березні 2011-го Христина Черновецька розлучається з В’ячеславом Супруненком. А у квітні Генпрокуратура порушує вже проти екс-зятя столичного мера кримінальну справу за фактом розбійного нападу, який він нібито вчинив ще 2005-го разом із головою Блоку Черновецького в Київраді Денисом Комарницьким. Також протягом минулого року теперішня влада Києва через госпсуди відновлює контроль над ключовими активами. Із квітня 2011-го, за інформацією заступника генпрокурора Рената Кузьміна, Супруненка оголошено у міжнародний розшук, але зараз на сайті Інтерполу його картки немає. А Христина торік у вересні вдруге одружується — із московським бізнесменом Сергієм Янчуковим.
Використано фото: PHL, УНІАН, Українська правда
Коментарі