Вдало одружився — став президентом

Українську політику, втім, як і будь-яку іншу, неможливо зрозуміти без урахування родинних зв’язків. Менш поширені зв’язки по лінії батько — син, найвідомішим прикладом яких є династія Віктора Федоровича Януковича і його синів Олександра й Віктора. Здебільшого поширені зв’язки по іншій лінії: тесть — зять. Причому зять зазвичай воліє не афішувати своїх родинних зв’язків, намагаючись подати себе як людину, що домоглася успіхів лише власними зусиллями.

Ілюстрацією розмаїття способів впливу жінок на політику через родинні зв’язки може слугувати запропонована читачам добірка історій з українського життя. Звісна річ, перелік прикладів, що заслуговують на увагу, цією добіркою не вичерпується.

 Людмила і Віктор Януковичі

 
Людмила Настенко познайомилася з Віктором Януковичем між його першим й другим тюремними строками. Сталося це наприкінці 1969 року на Єнакіївському метзаводі, де вона працювала інженером, а він — робітником. Коли Віктор удруге вийшов на свободу, вони зіграли весілля, і він переїхав жити до Людмили. 1973 року в них народився син Олександр, а 1981-го — син Віктор. Олександра назвали на честь Олександра Сажина — дядька Людмили, який тоді очолював народний суд м. Єнакієве. 1973 року постановою цього суду обидві судимості Віктора були достроково погашені. Про це чимало розповідалося у ЗМІ перед президентськими виборами 2004 року, але подружжя Януковичів тоді не вважало за потрібне спростовувати або коментувати цю інформацію.

Серед тих, хто необізнаний зі справами президентської родини, побутує думка, що Людмила Янукович після свого знаменитого спічу в Донецьку 30 листопада 2004 року (про «наколоті апельсини» і «американські валянки» на помаранчевому Майдані) живе в Донецьку ледь не самітницею. Справді, вона рідко залишає межі Донецької області, але в цих межах її варто визнати однією з доволі впливових персон, особливо в сфері церковного життя і будівництва храмів. Уже майже 15 років, як Віктор Федорович став серйозно набожним — саме тому він у вересні 1997 року після 25 років подружнього життя повінчався зі своєю дружиною у Свято-Василівському храмі (село Микольське Волноваського району). Настоятеля цього храму схиархімандрита Зосиму (помер в серпні 2002 року) Януковичі вважали своїм духівником.

З 2002 року Людмила Янукович очолює благодійний фонд «Від серця до серця», що надає допомогу дитячим будинкам. А освячувати благодійні заходи Людмили Олександрівни приїжджає сам митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон (Шукало). У травні 2010 року він нагородив її орденом великомучениці Катерини за допомогу в будівництві храму в Єнакієвому.

Торік у лютому Людмила Янукович увійшла до числа лауреатів першої регіональної програми «Добродійність і меценатство». «Золоту зірку» (почесний знак) «За добродійність і меценатство» Людмила Олександрівна отримала від митрополита Іларіона першою з усіх нагороджених. Відбувалося святкування у Донецькому театрі опери й балету ім. Солов’яненка. А у вересні в тому ж театрі урочисто відзначалося 20-річчя Донецько-Маріупольської єпархії. Головними дійовими особами на святкуванні були митрополит Іларіон і перша леді України.

 

Катерина і Віктор Ющенки

 

На чиновницькій кар’єрі Віктора Ющенка його розлучення з першою дружиною Світланою й одруження в 1998 році з американкою Катериною Чумаченко не позначилися ніяк. Принаймні, вони не стали перешкодою для призначення його 22 грудня 1999 року прем’єр-міністром, хоча того дня депутат-комуніст Володимир Тропін під час обговорення кандидатури Ющенка в парламенті таки спробував уштрикнути претендента питанням: «Вікторе Андрійовичу, ви одружені. А в декларації не зазначені доходи дружини. До речі, яке в неї громадянство?» Відповідь Ющенка викликала оплески в залі: «Шановний колего, громадянине! Ви знаєте, я одружений. У мене є дружина. Якщо вас цікавлять подробиці мого приватного життя, що, до речі, захищається Конституцією України, підійдіть до мене, я вам розповім біля туалету».

Однак у спробах зіпсувати політичний імідж Віктора Ющенка американське громадянство його дружини активно використовувалося недругами Віктора Андрійовича всі наступні п’ять років, починаючи з антиющенківської кампанії в багатьох ЗМІ в розпал діяльності його уряду й аж до розпачливих акцій з метою дискредитувати кандидата Ющенка на президентських виборах 2004 року. Тема «дружини-американки» неодноразово порушувалася і надалі, навіть уже після того, як 30 серпня 2007 року процедура переходу Катерини Ющенко з американського в українське громадянство завершилася остаточно й безповоротно.

З іншого боку, в агітаційній кампанії за кандидата Ющенка в 2004-му активно використовувався образ Віктора Андрійовича як багатодітного батька. У першому шлюбі в нього народилися двоє дітей — Віталіна та Андрій, ще троє — Софія, Христина й Тарас — у другому. Ставши президентом, Ющенко передав своїй дружині кермо влади в спостережній раді міжнародного благодійного фонду «Україна 3000», створеного ще 2001 року. Та у подальшій політичній долі Віктора Андрійовича його сімейні справи зіграли навряд чи помітнішу роль, ніж у період до 2000 року.

Роль самої Катерини Ющенко в справах чоловіка, однак, зовсім не обмежувалася іміджем. «Ця жінка унікальна у своєму роді, — поділився поінформованістю в одному з інтерв’ю Віктор Балога в липні 2009 року, через два місяці після того, як залишив посаду глави президентського секретаріату. — У неї не відняти її сильних якостей: волі, уміння вникнути, всеїдності. Завдяки цим якостям вона брала активну участь майже в кожному рішенні Ющенка».

 

Людмила і Леонід Кучмии

 

Людмила Талалаєва уклала шлюб із Леонідом Кучмою в 1962 році, а познайомилися вони попереднього літа, коли їх як молодих фахівців конструкторського бюро «Південне» (Дніпропетровськ) послали на сільгоспроботи. Людмила була прийнята в КБ по закінченні Дніпропетровського механічного технікуму; її названий батько Геннадій Туманов працював тоді заступником головного інженера заводу «Південмаш» (на цьому заводі виробляється устаткування, що розробляється КБ «Південне»). У 1951–54 роках він керував на «Південмаші» розробкою і освоєнням технологічних процесів при виробництві перших радянських балістичних ракет далекої дії, потім здійснив вагомий внесок у розробку і створення перших у світі ракет стратегічного призначення на висококиплячих компонентах палива, а також космічних ракет-носіїв і космічних апаратів наукового і військового призначення. У 1959 році він став кавалером ордена Трудового Червоного Прапора, в 1961-му — ордена Леніна. У 1966 році Геннадій Федорович перебрався до Москви, де до 1976 року працював головним інженером Головного технічного управління Міністерства загального машинобудування СРСР. За відомостями російської енциклопедії «Космонавтика», на цій посаді він «здійснював керівництво роботами з проведення технічної політики на підприємствах галузі в частині розробки і впровадження перспективних технологій, спеціального технологічного устаткування, оснащення та інструменту». В тому самому 1966 році він був удостоєний другого ордена Леніна, а в 1969-му — другого ордена Трудового Червоного Прапора.

Леонід Кучма отримав направлення в КБ у 1960 році по закінченні фізико-технічного факультету Дніпропетровського держуніверситету. До весілля він жив у гуртожитку, а одружившись, переїхав до Туманових. Згідно з його офіційною біографією, сходинками кар’єри Кучми стали посади інженера, старшого інженера, провідного конструктора, помічника головного конструктора КБ «Південне» Михайла Янгеля (помер у 1971 році). У 1966-му йому довіряють (на додаток до існуючих посадових обов’язків) бути технічним керівником випробувань ракетно-космічних комплексів космодрому «Байконур», і упродовж близько трьох років він проводив у відрядженнях стільки ж часу, скільки в Дніпропетровську.

У 1970 році у Людмили і Леоніда народилася дочка Олена. У 1975-му Леонід Кучма був обраний секретарем парткому КБ «Південне», а наступного року — членом ЦК КПУ. Тим часом Геннадій Туманов увійшов у передпенсійний вік. У 1976–81 роках він працював у підмосковному Калінінграді (зараз — Корольов, на честь конструктора Сергія Корольова) головним інженером Центрального НДІ матеріалознавства, а потім став персональним пенсіонером республіканського (РРФСР) значення. Помер Геннадій Федорович у 1989 році.

Його син Юрій Туманов, зведений брат Людмили Кучми, з 1997 року був головою ради директорів компанії «Київстар», доки українську частку не викупила російська «Альфа-групп». Сама Людмила Миколаївна займається, звичайно, не бізнесом, а доброчинністю. 20 листопада 1996 року, через чотири місяці після вступу на пост президента України, Леонід Кучма видав указ про створення Національного фонду соціального захисту матерів і дітей «Україна — дітям». З того часу і донині почесним президентом цього фонду є Людмила Кучма.

Марія і Дмитро Фірташі

 

Марія Калиновська була старшим бізнес-партнером Дмитра Фірташа ще в ті часи, коли він був у шлюбі зі своєю першою дружиною Людмилою, яка в 1988 році народила йому дочку Іванну. На початку 1990-х Марія створила в Чернівцях фірму «КМІЛ» і взяла в неї працювати Дмитра. Бізнес включав виробництво, перевезення і реалізацію харчових продуктів і поступово розширювався. У 2000 році фірма «КМІЛ» отримала ліцензію на постачання природного газу, а наступного року для забезпечення своїх газових схем Дмитро і Марія заснували на Кіпрі компанію Highrock Holding Ltd. У 1998–2002 роках у житті партнерів відбуваються й інші важливі зміни. Спочатку Дмитро розлучається з Людмилою, потім поселяється разом із Марією і її синами (від колишнього чоловіка Зиновія) Олександром і Сергієм Калиновськими в одній квартирі в Києві, а через кілька років одружується з Марією, хоча вона на десять років старша за нього.

Статок, амбіції і вплив цієї пари виросли достатньо для того, щоб у січні 2002 року всеукраїнське політичне об’єднання «Жінки за майбутнє» поставило Дмитра Фірташа 12-м номером у своєму списку на парламентських виборах (він фігурував там як директор товариства «КМІЛ» і член ВПО «Жінки за майбутнє»). Цей проект опікала особисто Людмила Кучма, і якби збулися прогнози тих соціологів (а таких було чимало), які говорили про високі шанси цієї партії подолати 4%-й бар’єр, то Дмитро Васильович опинився б серед народних депутатів.

Проте протягом наступних трьох років ділові й особисті стосунки між Дмитром і Марією Фірташами охололи. За мірою того як росли масштаби газового бізнесу компаній, афільованих із подружжям Фірташів, чоловік усе більше відсував дружину від оперативного керівництва цим бізнесом. У 2005 році Дмитро розлучився з Марією через суд, після чого їхні стосунки увійшли до фази під назвою «розділ майна». Колишнє подружжя кілька разів судилося, причому на деяких стадіях цих процесів інтереси Дмитра Фірташа представляв нинішній міністр енергетики і вугільної промисловості Юрій Бойко, а інтереси Марії Фірташ — народний депутат, голова Партії захисників Вітчизни Юрій Кармазін (за його словами, Марія Фірташ є членом цієї партії з 2006 року). Відсудити у колишнього чоловіка половину тих активів, якими він володів на момент розлучення, колишній дружині не вдалося.

Валентина і Сергій Арбузови

 

Коли Сергій Арбузов у 1998 році закінчив Донецький державний університет за фахом фінанси і кредит, його мама, Валентина Іванівна Арбузова, працювала директором Донецького регіонального управління ПриватБанку. На той час він уже мав три роки трудового стажу на посаді економіста валютного відділу в Донецькій філії цього банку. Потім були посади начальника відділу і начальника управління в Донецькій філії. Потім перша самостійна посада — директора Костянтинівської філії ПриватБанку.

У цей самий час у Донецьку робив перші кроки в бізнесі Олександр Янукович — син нового губернатора Донеччини Віктора Януковича. А «Акціонерний банк «Донеччина» вже тоді називали близьким до інтересів губернаторської сім’ї. Немає достовірної інформації про те, як подружилися Сергій Арбузов і Олександр Янукович — самі фігуранти ніколи публічно не висловлювалися з цього приводу. Можна припустити, що досвідчений і відомий у регіоні фінансист Валентина Арбузова консультувала Олександра Януковича з фінансових питань. За деякою інформацією, її навіть запрошували на керівну посаду в АБ «Донеччина». У 2003-му з тією самою пропозицією господарі банку звернулися і до Сергія Арбузова. Він посів пост голови правління. У жовтні того самого року банк перейменовується на «Український Бізнес Банк», а Арбузов працює в ньому головою правління, президентом і радником аж до перемоги Віктора Януковича на президентських виборах.

Тим часом Валентина Арбузова в квітні 2009-го стає головою правління нового ПАТ «Всеукраїнський банк розвитку». Подейкують, що банк опосередковано належить Олександру Януковичу через ТОВ «Донпостачтара». А навесні 2011-го Олександр Янукович стає прямим власником ВБР.

Ну а Олександр Арбузов у травні 2010-го перебирається до Києва — спочатку працює членом наглядової ради державного Укрексімбанку, а незабаром стає його головою. У вересні того самого року Сергій Геннадійович — уже перший заступник голови Нацбанку, а після відставки Володимира Стельмаха в грудні стає головним банкіром країни. У розданій перед голосуванням у парламенті декларації про доходи Арбузов указує 150 млн. грн., отриманих в 2009-му як дивіденди, роялті й відсотки.

За підсумками 2011-го ВБР показує зростання вкладів фізосіб уп’ятеро, а депозитів юросіб — утричі. Валентина Арбузова в рамках III Всеукраїнського конкурсу «Банк року–2011» входить до трійки лауреатів — кращих банкірів року. В іміджевому інтерв’ю вона розповідає, що думає про сімейність у бізнесі: «Можу тільки порадіти професійним успіхам свого сина. Свого часу Сергію Геннадійовичу дорікали в родинних зв’язках зі мною: мовляв, звичайно, легко робити банківську кар’єру, коли мама — відомий банкір, директор. На ці випади він завжди відповідав: «Ви просто не знаєте моєї мами». І це чиста правда: я дала синам освіту, вказала шлях, але за руку не вела — далі вони самі добивалися поставлених цілей. Насправді все гранично просто: ми вміємо і хочемо працювати, націлені на результат. Ось це і є наш сімейний рецепт успіху, а всі розмови про зв’язки — тільки слова».

 

Тетяна і Володимир Литвини

Шлюб із Володимиром Литвином був непростим рішенням не лише для самої Тетяни Панікарської, але і для її батька Костянтина Панікарського, який тоді працював першим секретарем райкому КПУ, і не десь, а в найпрестижнішому Ленінському районі Києва (до цього він був першим секретарем Печерського райкому Києва, а ще раніше очолював Печерський райвиконком). Тетяна познайомилася з Володимиром Литвином, старшим за неї на чотири роки, в одному з гуртожитків КДУ ім. Т. Шевченка на святкуванні дня народження одного з аспірантів. Вона у той час була юною студенткою Інституту легкої промисловості, а Володимир уже стояв перед важкорозв’язуваними життєвими проблемами. Незадовго до цього, влітку 1978 року, він закінчив історичний факультет КДУ, проте, як і раніше, жив у гуртожитку, працевлаштувавшись співробітником ректорату університету.

Для хлопця, котрий народився на Житомирщині в багатодітній селянській родині, можливість відповідати рівню столичної партійної еліти вимагала великих витрат. Народний депутат Володимир Бондаренко, який учився на тому самому істфаку КДУ на курс старше за Литвина і три з половиною роки прожив із ним у одній кімнаті в гуртожитку, згадував у одному з інтерв’ю: «На п’ятому курсі ми приїжджали з будівельних загонів і купували техніку, джинси… А Литвин купив шубу з норки до п’ят, хоча і не мав хорошого взуття чи костюма. Хотів сподобатися Тетяні — дочці Костянтина Панікарського, тодішнього першого секретаря Ленінського райкому партії в Києві. З нею згодом і одружився». Сам Володимир Михайлович неодноразово розповідав іншу історію — про те, як він спочатку звернувся з письмовою заявою до батька Тетяни з проханням про згоду на одруження і лише потім зробив їй офіційну пропозицію.

У 1980 році Костянтин Панікарський стає депутатом Верховної Ради УРСР. Членом парламенту він пробув два скликання — до 1990 року. Також два скликання він пробув членом ЦК КПУ. Тим часом Володимир Литвин у 1980-му вступив до аспірантури. У 1982-му в Тетяни і Володимира народилася дочка Олена, а в 1989-му — син Іван. У 1984-му Володимир після захисту кандидатської дисертації «Діяльність Комуністичної партії України з удосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966–1975 роки)» отримав на істфаку КДУ посаду старшого викладача, а в червні 1986-го його призначили начальником управління в Міністерстві вищої і середньої спеціальної освіти УРСР.

Про подальшу кар’єру Володимира Литвина написано дуже багато, тоді як про бізнес, яким займається Тетяна Литвин, відомо значно менше. Тетяна Костянтинівна воліє триматися подалі від журналістів і не коментувати журналістські байки про те, що її чоловік на посту спікера парламенту допомагав їй здійснювати операції з нерухомістю (наприклад, на Південному березі Криму в 2004–2005 роках).

Олена і Віктор Пінчуки

Віктор Пінчук і Олена Франчук, дочка другого президента України Леоніда Кучми, починали будувати стосунки, коли вже стали успішними людьми. Олена Леонідівна 1997-го розлучилася зі своїм першим чоловіком Ігорем Франчуком, відомим на той час політиком і бізнесменом, виховувала шестирічного сина Романа, поміняла роботу в економічному департаменті ПриватБанку на посаду заступника директора з маркетингу компанії «Київстар». Тато, Леонід Данилович, на той час третій рік керував Україною. А Віктор Михайлович активно будував свою трубну імперію, розлучившись того ж 1997-го зі своєю першою дружиною Оленою Аршавою. З нею він прожив 17 років, від цього шлюбу в Пінчука є дочка Марія (1982 р.н.).

Група «Інтерпайп» приростає активами, а Пінчук 1998-го стає народним депутатом. Леонід Кучма в 1999-му вдруге обирається президентом. Пінчук 1999-го займає посади радника Президента України й члена Ради підприємців при Кабміні. 2002-го Віктор Михайлович знову проходить у парламент від того ж округу №26 у Дніпропетровську. 2002-го Олена й Віктор вирішують офіційно узаконити стосунки, а 2003-го у них народжується дочка Катерина.

За кілька місяців до закінчення другого президентського терміну Кучми, у червні 2004-го, консорціум, створений структурами Пінчука й Ріната Ахметова, виграє конкурс із продажу 93,02% акцій найбільшого українського металургійного комбінату ВАТ «Криворіжсталь», заплативши $800 млн. Ніколи — ні до, ні після цієї історії — звинувачення на адресу Пінчука щодо використання ним родинних зв’язків у бізнес-інтересах не звучали так гучно. Обіцянка реприватизувати комбінат стає одним з головних гасел Віктора Ющенка під час «помаранчевої революції».

Та попри втрату «Криворіжсталі», Віктор Михайлович, як, утім, і Леонід Данилович, спокійно переживають «помаранчеву» п’ятирічку. Пінчук протягом 2006–2007 років реструктуризує групу «Інтерпайп», розділивши її на профільні бізнеси, які управляються інвестиційно-консалтинговою групою EastOne. Капіталізація бізнесів зростає, а ім’я Пінчука всі частіше згадують у контексті його гуманітарних проектів. Олена 2010-го змінює прізвище на Пінчук. У вересні 2011-го в Олени й Віктора народжується друга дочка — Вероніка.

Ірина і Олександр Ярославські

До моменту знайомства з Іриною Масельською Олександр Ярославський уже був кандидатом технічних наук — у 1989 році він закінчив аспірантуру Одеського технологічного інституту харчової промисловості й захистив дисертацію за фахом «технологія харчових виробництв», після чого розробляв технологію оброблення птиці в своїй альма-матер — Харківському інституті громадського харчування. Батько Ірини Олександр Масельський був однією з найвпливовіших осіб не лише на Харківщині, але й у всій Україні. З березня 1983-го по березень 1992 року він очолював Харківський облвиконком, з січня 1991-го по квітень 1992-го — ще і Харківську облраду, при цьому в 1985–1990 роках він був депутатом Верховної Ради УРСР, у 1989–1991 роках — народним депутатом СРСР від Лозовського виборчого округу в Харківській області, а з травня по жовтень 1991 року встиг побувати віце-прем’єр-міністром України. З березня 1992-го Олександр Степанович працював представником Президента України в Харківській області, після чого з липня 1995-го — головою Харківської облдержадміністрації, а в липні 1994-го отримав ще й посаду голови облради.

Олександр Ярославський тим часом зайнявся бізнесом. За його власним визнанням, він стояв біля витоків УкрСиббанку (до 1992 року — Харківінкомбанк), 20-річчя якого урочисто відзначалося в червні 2010 року на стадіоні «Металіст» (його найбільший інвестор — знову ж таки Ярославський). Згодом Олександр Владиленович обзавівся промисловими підприємствами, будівельними і девелоперськими компаніями, фінансовими установами та іншими активами, які він потім об’єднав у групу компаній DCH.

У 1993 році у Олександра та Ірини народився син Олександр. У квітні 1996 року Олександр Масельський раптово помер. Через деякий час шлюб його дочки розпався. Зараз Олександр Ярославський одружений уже втретє і є батьком чотирьох дітей. А Ірина Ярославська має скромний власний бізнес: вона керує в Харкові медичним спортивно-оздоровчим центром «Беатрис», заснованим у тому самому 1996 році.

Наталія і Дмитро Саламатіни

Теперішній міністр оборони України Дмитро Саламатін народився і виріс у Караганді. Після служби в армії 1985 року він пішов працювати простим підземним гірничим робітником в очисний забій на шахті ім. Кузембаєва ВО «Карагандавугілля», а директором шахти в той час був батько Дмитра — Альберт Гергардович Саламатін. 1989-го Дмитро Альбертович став гірничим майстром видобувної ділянки на шахті, а Саламатіна-старшого того ж року призначили генеральним директором ВО «Карагандавугілля». У Казахстані в цей же час будував свою кар’єру майбутній перший віце-прем’єр уряду Російської Федерації Олег Миколайович Сосковець. 1989-го він обіймав посаду гендиректора Карагандинського металургійного комбінату в м. Теміртау, а також був обраний народним депутатом СРСР. Десь у цей час Дмитро Саламатін познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталею — дочкою Олега Сосковця. 1991-го Олег Миколайович стає міністром металургії СРСР, з березня 1992 року — першим заступником прем’єр-міністра — міністром промисловості Республіки Казахстан, з жовтня 1992-го — головою Комітету РФ по металургії, із квітня 1993-го — першим заступником голови Радміну Росії, а із грудня того ж року — першим заступником голови уряду РФ. Альберт Гергардович з посади гендиректора ВО «Карагандавугілля» у 1992-му переходить на роботу міністром промисловості Казахстану, фактично стаючи наступником Сосковця на цій посаді, а 1994-го займає посаду першого заступника гендиректора ДП «Росвугілля». Тим часом молода родина Саламатіних у 1991-му перебирається до Москви, де Дмитро спочатку працює консультантом у СП «Сітек», потім комерційним директором АТЗТ «Російське паливо» (торговельні операції, у тому числі устаткування для металургії), потім — головним експертом ЗАТ «РОЛ», потім — головним консультантом «Мілдер Інтернешнл Лтд».

1996-го Борис Єльцин звільнив Сосковця з посади першого віце-прем’єра, а Саламатін-старший ще кілька років успішно працював у Москві, зокрема із грудня 1998-го по вересень 2000-го очолював Комітет вугільної промисловості при Мінпаливенерго РФ. Проте 1998-го Дмитро Саламатін вирішує перебратися в Україну. У його офіційній біографії зазначено, що протягом 1998–2006 років він був радником з питань взаємодії з Україною президента Міжнародного гірничого конгресу. Ця посада не заважає займатися бізнесом. За інформацією різних джерел, він засновує кілька фірм, які в основному займаються поставками електроенергії й природного газу. 2006-го Саламатін обирається до Верховної Ради за списком ПР. Дружина Дмитра Альбертовича Наталя Миколаївна — людина абсолютно непублічна. Відомо тільки, що вони в шлюбі виховують трьох синів — Дмитра (1994 р.н.), Олега (1996) і Степана (2002).

Використано фото: PHL, УНІАН, Українська правда