Василь Косів – один із наймолодших учасників команди Андрія Садового. Призначення його заступником голови міста з гуманітарних питань спочатку викликало подив, адже досі Косіва добре знали лише у мистецькому середовищі. Але як свідчить час, Василь Косів – людина нового покоління, із новим прагматичним підходом до речей, які ми звикли бачити лише в культурній чи мистецькій площинах.
На його думку, гуманітарна сфера може реально поповнювати міський бюджет. Інтерв’ю із заступником із гуманітарних питань спеціально для щирих читачів “Ратуші”.
– Пане Василю, розкажіть, будь ласка, про себе до призначення на цю посаду.
– Народився у Львові. Після четвертого класу середньої школи пішов до дитячої художньої школи, в якій навчався чотири роки, потім вступив до Львівського училища прикладного та декоративного мистецтва імені Івана Труша, чотири роки навчався на відділенні художнього оформлення. Вступив до Академії Мистецтв на кафедру проектування інтер’єрів, хоча мушу зізнатися, що інтер’єри, насправді, мене не дуже цікавили. Вже на другому курсі я пішов працювати у дизайн-студію, яка серйозно займалася графічним дизайном. У 1994 році сів працювати за комп’ютер. Цікавився теорією дизайну, хотілося більше про це прочитати. У нас в Україні такої літератури було мало, тож усіма силами доводилося шукати її у друзів і знайомих, які їздили за кордон. Мав щастя отримати видання з Японії, частково з англійським перекладом. Відтоді почав серйозно вивчати англійську мову. Усе це мене настільки захопило, що я вирішив виконати диплом із графічного дизайну. Це була перша така робота в Академії. Я розробив систему візуальної ідентифікації академії, тобто її фірмовий стиль, яким користуються і досі. У той час щойно створили кафедру графічного дизайну, мене запросили як викладача. Це був 1998 рік. Паралельно я вступив до аспірантури. Тема моєї дисертації – “Національні моделі і глобалізація в графічному дизайні другої половини двадцятого століття”. Вивчав тенденції дизайну Кореї, Японії, Ірану, Швейцарії, Італії, Польщі. Напередодні захисту дисертації мене вибрали завідувачем кафедри. До того я був головою методичної ради: запровадив нові предмети, які були нам вкрай потрібні. Мені було легко, бо декани і ректор довіряли мені і давали багато свободи. Дисертацію захищав у Харкові у щойно створеній спеціалізованій раді в Академії дизайну і мистецтв. Сталося так, що моя робота була першою дисертацією з дизайну в Україні. Через місяць після захисту поїхав у Сполучені Штати за програмою стажування молодих викладачів. Упродовж навчального року викладав у Канзаському державному університеті. Паралельно відвідував курси арт-менеджменту, а також реклами, маркетингу, якими я тоді цікавився. Згодом упродовж трьох місяців працював у Нью-Йоркському національному музеї дизайну. Я повернувся до академії, де і продовжив роботу на кафедрі. Співпрацював із викладачами інших вузів, читав лекції в університеті імені Івана Франка. Читав також лекції в Росії, в Швейцарії, представляв Україну на форумі дизайну у Швеції. Особливою для мене є участь у трирічному міжнародному науковому проекті “Нові ідентичності старих міст”, що адмініструється центром магістерських програм культурології та соціології Львівського університету.
Ще на початку виборчої кампанії Андрій Садовий почав збирати фахівців, аби обговорити проблеми різних галузей. Мене запросили на круглі столи з питань культури, під час яких висловив своє бачення розвитку Львова. Такі обговорення створювали умови для співпраці.
– Коли Вам запропонували посаду заступника?
– Пропозиція надійшла, коли Садовий переміг на виборах. Ми всі раділи, але я не сподівався такої пропозиції. Я ж не приходив на збори задля якихось майбутніх планів. У мене було доволі хороше життя. Освіта і наука, мушу вас запевнити, – це благодатні сфери, заняття справді “для душі”. Тому я досить ґрунтовно обмірковував пропозицію стати державним службовцем. Спершу в мене була єдина умова – я не полишаю викладання, що, до речі, дозволено законом. Я не хочу втрачати роботу зі студентами, хоча це вже будуть не такі часті зустрічі. Іншим аргументом було те, що раніше більшість науковців, фахівців стояли осторонь проблем міста, їм залишалося лише нарікати на роботу влади. Тепер є шанс спробувати свої сили. Тим паче ми, львів’яни, маємо сприятливу ситуацію у Міський раді. У нас є доволі сконсолідований депутатський корпус і тому маю сподівання на ефективну роботу.
– Зараз за ініціативи мера пропонують запровадити нову структуру міськради із департаментами. Ви, мабуть, очолите один з таких департаментів. Чи будуть зміни в організації вашої роботи?
– Було б добре, аби структура змінилася швидше. Можна буде почати реформи. Управління охорони здоров’я, управління освіти, очевидно, залишаться майже такими, якими вони є. Натомість вважаю, що в попередні роки мало уваги приділяли проблемам, і особливо стратегії розвитку галузі культури. Насамперед, хочу звернути увагу на управління туризмом у Львові. Зараз відділ туризму є радше статистом у своїй діяльності. Всі стверджують, що туризм – пріоритетна галузь для розвитку міста. Але ми не маємо стратегії, виробленої політики у цьому питанні. Біда не в тому, що у Львові нічого не робиться. Біда в тому, що все робиться стихійно. Ніби працюють фірми, сервіс, але місто від того нічого не отримує Наприклад, стоять біля Личакова, біля Заньковецької, біля Порохової вежі польські, німецькі автобуси. Але вони нічого не платять за те, що там стоять. Я вже не кажу про польських гідів, які приїжджають сюди і спотворюють історію, до того ж не приносять гроші в бюджет. Є багато способів заробити на туризмі. Історичні, культурні ресурси – капітал нашого міста, який ми повинні використовувати.
– У своїх виступах Ви часто згадуєте про Львівські музеї. Як можуть заробляти ці структури?
– Музеї не бувають самоокупними, але й не можуть залишатися цілком фінансованими державою. Керівникам слід задуматися… Або нам потрібно нових керівників. Є ж маса способів, які дозволять музеям заробляти. Натомість у нас ці структури здебільшого займаються двома напрямами: перший – збереження, в кращому випадку – реставрація; другий – наукова діяльність. Дуже мало провадиться освітньої діяльності, яка є суспільно-корисною і також може приносити гроші. Можна мати спільні проекти із вузами, школами. У світлі Болонської реформи музеї можуть стати укладачами певних курсів і давати кредити за прослуханий курс. Це буде корисно для мистецьких закладів, для студентів істориків, культурологів та багатьох інших. Також потрібно співпрацювати з потенційними спонсорами. Є ж багаті фірми, бренди, яким потрібна реклама. У світі існує практика, коли окремі зали називають ім’ям мецената, який перерахував музею значну суму. Він також може спонсорувати реставрацію якогось експонату, що потім працює на його промоцію. Крім того, можна мати постійну раду, певний патронат із поважних багатих осіб, які б підтримували музеї. Помилково стверджувати, що музеї – щось дуже сакральне і недоторканне для маркетингу. Люди не хочуть зрозуміти, що культуру і бізнес можна добре поєднувати.
– Чи зміниться кількість робітників у вашому управлінні?
– Кількість не треба зменшувати, оскільки не охопленими залишаються цілі напрямки. Але потрібно змінювати ефективність, підхід до роботи. Простий приклад – мені потрібна оперативна інформація, але її знаходять не через годину-дві, а через два дні. Люди не можуть зайти у Google і пошукати там. Львову потрібен новий підхід. Культура, спорт, освіта у нашому місті мають бути міжнародними галузями. Ми ж повинні використовувати своє географічне становище, міжнародний досвід, прикордонну співпрацю з Європейським Союзом. Європейці дивуються, які ми немобільні. Знову ж таки простий приклад. У Львові, в палаці Потоцьких відбувався Міжнародний фестиваль дитячого малюнку. Приїжджали діти з художніх шкіл Польщі, різних міст України. Це відбувалося вчетверте. І щороку захід проводять якимись неймовірними зусиллями ентузіастів. Трохи виділяють міська рада й обласна адміністрація, спонсорів майже немає. Присутні там поцікавилися, чи ми бодай раз намагалися отримати фінансову підтримку в європейських структур, подавали заявки на гранти. Наприклад, ЮНІСЕФ займається саме такою діяльністю, особливо актуальним зараз є напрямок дитячої арт-терапії. Більш ніж ймовірно, що якби ми написали туди лист, то отримали б допомогу. Не Європа для нас закрита – ми залишаємося якимись закритими.
– Як просувається львівська промоція до Євро-2012?
– Ми робимо все, аби цей турнір не обминув Львова. Питання у тому, чи не оберуть Одесу? На презентації у Києві Львів визнали найбільш підготованим до турніру містом із тих, які пропонували. Якщо ми й надалі працюватимемо злагоджено, то Львів прийматиме декілька матчів, якщо, звичайно, Україна і Польща переможуть. Міський голова визначив цей турнір пріоритетним. Це не тільки новий стадіон, ідеться про розвиток усієї львівської інфраструктури (дороги, готелі, маса робочих місць). Ми зробимо для цього максимум.
– Чи закриють Вернісаж у боротьбі із стихійними ринками, яку розпочала міськрада?
– Я не думаю, що Вернісаж закриють. Таким феноменом навпаки потрібно скористатися на благо міста. Це потужна стихія, яку можна використати, аби ця вода текла через потрібні турбіни і виробляла необхідну енергію. Питання, швидше, у лотках, шатрах, так званих малих архітектурних формах, які є на цьому Вернісажі.
– Де проводитимуть концерти? Чи вигідно для міста проводити такі заходи, скажімо, біля Опери?
– Нині у нас багато заявок на проведення різних концертів: і Дня міста, і Дня Незалежності… Це справді прибутково. Але дивно, чому раніше місто від цього нічого не отримувало. Раніше погодження на концерти підписували просто так. Після слова “просто так” я б поставив три крапки. Нині люди спокійно говорять про оплату, якщо пропонують концерт. Запитують, скільки треба дати і куди. Виходить, що вони до цього звикли, а ось міський бюджет, на відміну від чиєїсь кишені, – ні. Два концерти, які відбулися на день святого Юрія, принесли в бюджет міста 40000 грн. Але основна проблема – місце біля Опери. Ми багато дискутували з цього питання і дійшли висновку, що такі концерти біля Оперного театру тимчасові. Нині розглядають варіант стадіону “Юність”, але потрібно купувати відповідне покриття, яке можна буде легко покласти на поле і зняти після дійств. Щороку на найбільші свята і львів’яни, і туристи гуляють біля Опери, але самої Опери нема! Вони не бачать однієї з найкрасивіших споруд міста. Окрім цього, є багато протестів мешканців навколишніх будинків, дирекції театру. Нині розглядають нові місця для проведення масових заходів. Біля Опери потрібно проводити заходи іншого формату. У нас є пропозиція на святкування дня міста влаштувати концерт оперної музики просто неба з використанням фасаду театру, як екрану, на який проектуватимуть зображення. Дійство передбачатиме елементи мультимедіа, виступатимуть симфонічні оркестри, співатиме хор.
– Ви говорили, що львів’яни не дуже люблять своє місто. Це культурна проблема?
– Я ніколи так не казав. Я казав, що львів’яни мають мало львівської ідентичності, мало пишаються тим, що вони львів’яни. Таку любов до міста потрібно виховувати. Авжеж, є чинники об’єктивні: потрібно створити нормальні умови життя. Але повинна бути і промоційна робота. Львів’яни мало знають, де вони живуть. Є психологічна проблема жителів “спальних районів”, які мають добре розвинену інфраструктуру, і мешканці цих районів не має великої потреби їхати до центру, чи до “міста”, як вони його називають. Не пригадаю напевне, але після війни у Львові залишилося менше 10% довоєнного населення. Тому у львів’ян немає почуття міщанства (у доброму розумінні цього слова). Натомість ми його плекатимемо.
Володимир САМУСЕНКО, “Ратуша”
