Нині в Центральному державному історичному архіві України у Львові відбувається масове мікрофільмування документів на замовлення організації мормонів із Солт-Лейк-Сіті та для меморіального музею Голокосту у Вашингтоні. На думку звільненої архівістки Галини Сварник, у такий спосіб виснажується українська інформаційна база: колись метричні книги забороняли копіювати, адже вони містять відомості про наших предків (у львівському архіві – найдавніші метричні книги в Україні, від 1600 року).
Мормони, щоб потрапити до свого раю, мають максимально дослідити свій родовід, вписуючи туди якомога більше осіб своїх предків. Окрім того, вони здійснюють процедуру „вихрещення” цих „мертвих душ”, незалежно від їхнього попереднього віровизнання. За словами пані Галини, ці копії архів продає за дуже низькими цінами, 5 – 6 центів за сторінку, натомість ринкова вартість одного метричного запису за кордоном – 15 – 20 доларів. “Копії документів з нашого архіву перепродують за кордоном”, – зазначив голова Комітету захисту архівів України Ярослав Дашкевич.
Галина Сварник також повідомила журналістів, що від 70-х років у ЦДІАЛ існував “архівний готель”: тут, за неофіційною домовленістю з керівництвом архіву, зупинялися дослідники, як правило, з інших країн. Слідство не відповіло, як саме пробиралися злодії до сховищ, тому, зазначила пані Сварник, “до цього могли бути причетні “постояльці” “готелю”: звідси коридором можна було потрапити до сховищ, подолавши металеві ґрати. Державної служби охорони тоді в архіві ще не було, а сховища тривалий час не опечатували”.
Діана Пельц: “Мікрофільмуванням архів заробляє приблизно 20 тисяч доларів”
Інформацію, оприлюднену Комітетом захисту архівів, коментує директор ЦДІАЛ Діана пельц.
– Яка саме частка грошей від мікрофільмування залишається в архіві, і на що ви їх витрачаєте?
– Усі кошти, які архів заробляє за угодами, є бюджетними коштами, хоча вони й належать до спецфонду. Ми плануємо їх за статтями витрат, як і решта бюджетних коштів (на премії працівникам, оплату комунальних послуг, придбання обладнання, інвентаря для сховищ, створення страхового фонду, встановлення сигналізації тощо). Усі ці кошти залишаються в архіві.
– Скільки приблизно ви заробляєте в такий спосіб за рік?
– Існує генеральна угода між установою, що замовляє мікрофільмування, і Держкомархівом, а наш архів на її підставі підписує власну угоду і визначає кошти за виготовлення одного кадру мікрофільмів, за проявні матеріали. Ми зацікавлені робити ці копії, бо в угоді передбачено, що установа, якій виконуємо копію, обов’язково надає нам страхову копію безкоштовно. Один ролик мікрофільму чистої плівки коштує 250 гривень, тому не маємо змоги робити страхові копії документів. За рік архів заробляє приблизно 20 тисяч доларів.
– Чи не вважаєте ви, що в такий спосіб ми розпродуємо нашу інформаційну власність?
– Щодо цього мають бути закони на рівні держави. Якщо держава дозволяє гинути своїм бюджетним установам… Зрештою, я би дивилася ширше на це питання. У нас є закон про інформацію, кожна людина має право доступу до інформації. І якщо ми передаємо ці копії у Вашингтон чи Солт-Лейк-Сіті, де ними може користуватися дослідник, який не має змоги приїхати і витрачати кошти тут, то хіба погану справу ми робимо? У кожній угоді застережено, що це власність архіву, копії документа не можна продавати, використовувати в комерційних цілях, тільки з науковою чи дослідницькою метою. Такою є світова практика. Крім того, ми маємо 7 колекцій мікрофільмів із закордонних архівів, які для нас виконали безкоштовно і якими користуються наші дослідники.
– На вашу думку, чи могли бути здійснені крадіжки через так званий готель, що існував в архіві?
– Це в жодному разі не був готель. Через цю кімнату не могло бути вчинено крадіжок. Сховища архіву розташовано на першому і третьому поверхах, до них є металеві ґрати. У цій кімнаті зупинялися переночувати наші колеги-архівісти, які приїжджали працювати в читальному залі і не мали грошей, аби зупинитися в готелі.
– Після того, як голова Держкомархіву Геннадій Боряк не підписав вашу заяву на звільнення, ви не маєте наміру подавати нову?
– Я не мала часу над цим подумати. Але щойно в мене буде хвилька часу, я подумаю, чи мені подавати заяву на звільнення.
P.S. Тим часом Комітет захисту архівів готує позов до суду на Діану Пельц і Геннадія Боряка, звинувачуючи їх у службовій підробці документів, зловживанні владою і службовим становищем, службовій недбалості, порушенні законодавства про працю.
Ще одна “архівна справа”?
Як розповіла під час прес-конференції Ірина Калинець, під час засідання комісії, що займається створенням львівського філіалу Інституту національної пам’яті, з’ясувалося, що 1999 р. обласне управління Служби безпеки України передало в Державний архів Львівської області 12 тисяч справ політв’язнів і репресованих осіб. Керівництво обласного архіву повідомило комісію, що цих матеріалів у них немає. Однак, як повідомила „Ратушу” Ірина Калинець, члени комітету вирішили, що цю інформацію потрібно обов’язково перевірити, може, це помилка. „Я чомусь думаю, що ці документи знайдуться”, – зазначила пані Ірина.
Наталя ДУДКО, „Ратуша”
