У розпал Помаранчевої революції багато говорили, що жовтогарячий колір ще довго залишатиметься модним в Україні, його залюбки і зі зиском для себе використовуватимуть дизайнери та модельєри. Однак не всі підозрювали, що колір стиглих помаранчів припаде до душі не лише тим, у кого стиль одягу гармонізує із забарвленням душі. Нині дедалі більше політичних стиляг обмотують свої шиї помаранчевими шаликами, незважаючи на те, що їхні погляди, у кращому разі, безколірні.
Метаморфози, які відбуваються з численною армією чиновників і політиків, журналістів і викладачів, утім, надаються до цілком раціонального пояснення. Після кожної революції, навіть помаранчевої, на вершині суспільного життя з’являється нова еліта і з’являються вакансії в органах влади. Святі місця, як відомо, порожніми не бувають. І багато хто розцінює оранжевий шалик як перепустку в крісло державного мужа. Хоча б найдрібнішого за можливостями впливу і спектру питань у компетенції.
Оскільки учасників майдану автоматично в чиновницькі крісла не пересадиш, виникає цілком реальна небезпека, що країною на середніх щаблях влади і далі керуватимуть продукти кучмівського режиму. Безперечно, і серед них є люди, цілком адекватні для роботи в нових умовах, люди, котрих, за всього бажання їхніх опонентів, не можна назвати корупціонерами та злодіями. Але чи багато їх?
Отож, аби не впустити у нову владу старих посіпак, виникла ідея люстрації, котру першим озвучив народний депутат Левко Лук’яненко. Серце підказує: щось таке мало б відбуватися. Але розум замислюється: як? Справді, а хто мав би провадити люстраційні процеси і на якій підставі людей визнавали б негідними для державної служби з огляду на їхню політичну нечистоплотність? Чи, може, ми не декларуємо бажаня жити у правовій державі? Тоді, звиняйте, рішення про недопущення особи до роботи в органах влади мав би виносити суд, а не Новоженець, Сендак чи Шухевич, незалежно від того, яку опінію ці та інші діячі мають у суспільстві. Хоча, з огляду на прізвища окремих самозваних “люстраторів”, дехто робить висновки, що таким чином роблять спробу взагалі дискредитувати ідею процесу очищення влади.
Спостерігаються й інші, доволі небезпечні тенденції. Дедалі частіше відомі політики вголос розмірковують про те, кого треба карати, а кого милувати. Таке враження, що всі забули про існування в країні ЗАКОНУ. І тільки він має право карати і милувати, а не той чи інший політик, навіть якщо його прізвище – Ющенко чи Тимошенко. Інакше навіть за нової влади нам ніколи не позбутися комплексу сліпих кошенят, котрі крок у крок тупо слідують за чільниками, сприймаючи за виключну істину їхні слова та вчинки і забуваючи про таке поняття, як верховенство права.
Роман ОНИШКЕВИЧ, „Ратуша“
ТІЛОПОРУХИ ПОЛІТИКІВ НА “КРУГЛОМУ СТОЛІ”
„Круглий стіл“, проведений 17 січня з ініціативи таких політструктур, як „Батьківщина“, УРП „Собор“ і УНСО, вражав абсолютною невідповідністю своєї назви „Нова влада – нові обличя“ і контингентом присутніх. Заключний меморандум, який пропонували підписати його учасникам, теж заганяв у глухий кут своїми цікавими і парадоксальними пасажами. Але про все за порядком.
Перспективи неотримання нових посад при новій владі чітко окреслив пан Ростислав Новоженець (останній свого часу прославився своєю оригінальною пропозицією зняти у Львові пам’ятник Адаму Міцкевичу). Не підвело його вроджене чуття оригінальності суджень і цього разу. На думку Р. Новоженця, не мав би обіймати жодних державних посад той, кого призначали за часів Леоніда Кучми. Тобто, за цією логікою, колишній прем’єр Віктор Ющенко, віце-прем’єр Юлія Тимошенко, колишній міністр закордонних справ Борис Тарасюк і міністр екології Юрій Костенко отримувати владних портфелів просто не мають морального права. Далі керівник УРП „Собор“ перерахував ще низку критеріїв, що стоять на заваді отримання у новій владі начальницької течки. Серед них: ти не маєш бути ні колишнім керівником держпідприємства, ні старим партноменклатурником, ні працівником спецслужб, не повинен мати власного бізнесу і бути тісно пов’язаний з великим бізнесом, а також не можеш лізти до крісла, якщо ти втратив або не отримав довіри виборців на попередніх виборах до органів місцевого самоврядування.
Останньої вимоги пан Новоженець краще б не згадував, бо саме УРП „Собор“ на виборах до органів міської влади не провело жодного свого представника („Батьківщина“ провела одного, а після переходу нардепа Андрія Шкіля в цю ж „Батьківщину“, про УНСО взагалі ніхто чомусь не згадує). Тепер про багатих бізнесменів, котрих не треба допускати до корита, тобто, вибачте, до керма держави. Цей пункт, звичайно, не дасть змоги розподіляти держбюджет добродіям Порошенкові, Червоненкові і Жванії, але саме він не допустить до управління на Львівщині „фінансистів опозиції“ Степана Кубіва, Ярослава Рущишина, Маркіяна Іващишина та інших. Припускаю, що це їм самим сто років не потрібно, але справедливість – це, здається, саме те, чого хотіли учасники Помаранчевої революції? Хотілося б нагадати, що саме ця заборона закриє шлях у світле майбутнє і поважному бізнесменові Петру Димінському, за що він навряд чи подякує декому з учасників „круглого столу“ „Нова влада – нові обличя“.
Оратор буде розчарований, та, думаю, якщо з лав опозиції викинути всіх тих, хто колись вершив компартійні долі простих комуністів, хто співпрацював з КДБ і розкрадав на держпідприємствах і держустановах, то це завдасть опозиції такого удару, від якого вона вже не оклигає. Се ля ві, панове…
І хоча інший учасник „круглого столу“ представник Дрогобиччини пан Ваврин стверджував, що люстрація в області вже йде, однак нестримно хочеться запитати: а судді будуть хто?! Чи не колишня агентура і партноменклатура першою і очолить новостворені групи „справедливого народного гніву“, аби убезпечити саме себе від неприємностей?! Пропозиція „представника козацтва“ шановного добродія Всеволода Іськіва „створити оргкомітет, котрий буде арбітром між владою і народом“, мала б якийсь сенес, коли б потім з вірогідністю 100 відсотків не довелося створювати інший оргкомітет, який проводитиме люстрацію попереднього. І таким новоутворенням не буде числа.
Особливу увагу учасники звернули на присутнього на „круглому столі“ колишнього керівника обласного виборчого штабу Віктора Януковича, голову ЛОО Народної аграрної партії України, ректора Аграрного університету Володимира Снітинського, у навчальному закладі якого жоден адмінресурс на виборах ніхто не застосовував. Журналісти одразу почали цікавитися один в одного: чи прийдуть сьогодні визначати критерії допуску до влади Олексій Радзієвський та Ігор Шурма? Думка була тверда – не прийдуть. Напевно, „тісно пов’язані з великим бізнесом“. Саме у цей момент народний депутат Олег Тягнибок переконував учасників заходу, що треба дуже обережно ставитися до перекинчиків, бо деякі синьо-білі мають нині „такі великі оранжеві шалики, що як вельон тягнуться за ними по землі“.
Голос представника УНП Олега Немчинова про те, що „штаби себе вичерпали“ і, розподіляючи місця за провладним столом, потрібно зважати на те, який саме організаційний, фінансовий і кадровий внесок зробила кожна політструктура, почутий не був. Боячись потрапити до лав політичних невдах, котрим на новому кораблі і далі відводять місце простих механіків, не обіцяючи навіть посади кока, дехто поспішає звинуватити старих зажерливих боцманів у самодурстві, а колишніх коків – у крадіжці зі спільного казана. У автора склалося враження, що деякі учасники виробили для себе єдиноправильний підхід до нових призначень у владу: якщо я отримав начальницьку посаду, то революція перемогла, якщо ж мене обділили, то це відверті вияви неприхованої контреволюції і треба щось робити. Колись із таких роздумів починав свій шлях і Тарас Чорновіл…
Микола САВЕЛЬЄВ, „Ратуша“
