Хто збереже нам місто?

Сьогодні вже нікого не дивує, коли в центрі міста на голову комусь падає балкон, або штукатурка відривається цілими пластами. Щороку влада, яка вже звично асоціюється із браком грошей, розробляє нові, як люблять наголошувати чиновники, конкретні програми, які нарешті (!) мають припинити руйнацію пам’яток архітектури і зберегти історичне середовище Львова. У кожної з програм є свої завдання і терміни. У звітах виконавців завдання завжди виконуються, а терміни здебільшого дотримуються.

Шкода, що наш Львів не намальований на папері, як чиновницькі звіти та статистика. Адже потім чомусь усе починається з початку – з’являються нові проблемні об’єкти, розробляються нові, не менш геніальні програми, які знову втискають історичний Львів у рамки бюрократії. Одні чиновники продовжують наполягати – за останні роки підходи до капітального ремонту житлового фонду принципово змінилися, інші – скаржаться на недостатнє фінансування з державного бюджету, яке не дозволяє виконати основні заходи зі збереження історичної забудови міста. А тим часом львів’яни все більше і більше звикають до обшарпаних та наполовину спотворених вандалами кам’яниць історії…

Хто винен? Загальноулюблене питання на загальновідому відповідь. Влада! Але за стільки років та ж таки влада вже просто звикла бути винною. З іншого боку, яка влада – такий народ, який народ – така й влада. А народ у нас… Президент Благодійного фонду “Збереження історико-архітектурної спадщини Львова” Андрій Салюк вже давно поділив населення міста на львів’ян – істинних міщан, яким бодай небайдужий вигляд з вікна їхньої квартири, та на мешканців Львова, яким в принципі все одно, де мешкати – у Львові чи в Маріуполі. Для “нормального” життя вони потребують лише гарячу воду, тепло і світло. Однак, є дещо спільне, що поєднує і ці дві протилежні когорти міських жителів – це ставлення до власного життя і здоров’я. Якщо добре проаналізувати ситуацію, то небезпека обвалу декоративних елементів історичних будиночків просто чигає над нашими головами. Кому подобається перспектива дістати по голові трьохсотлітньою каменюкою? Проте декторі , як свідчить статитска медиків, час від часу таки дістають. Наразі найбільш зруйнованими і становлять найбільшу загрозу життю і здоров’ю міщан ліпнина, карнизи та елементи балконів.

Щодо системи відстеження за станом історичних пам’яток, то у нас її просто нема, а ЖЕКи цього не роблять через “мільйони причин”. Відтак не можемо отримати достовірної інформації про те, у якому стані перебуває історична спадщина древнього Львова, повз яку щодня ходимо на роботу чи водимо дітей у дитсадок. Скажімо, вже давним-давно ніхто не цікавився станом пивниць, а це основа і гниють вони роками. За даними кількарічної давності, із півтори тисячі історичних пам’яток Львова, 624 потребують негайного втручання. Сьогодні їх уже на десяток більше.

Щоб зберегти свою історико-архітектурну спадщину, Львову бракує кількох важливих речей. По-перше, грошей. Але їх ніколи не було і, мабуть, скоро не буде. Друге, у місті немає кваліфікованих працівників. Сьогодні нам просто не відшукати дипломованих спеціалістів, які б знали сучасні технології дослідження та збереження каменю. За словами Андрія Салюка, чимало людей вміють працювати з каменем, бо мають природнє відчуття і талант від Бога, але якщо подивитися правді у вічі, то для збереження історичної споруди нерідко цього виявляється замало. Отож, через недосвідченість та малокваліфікованість, під час реставрації ми часто втрачаємо автентичний матеріал. Адже де ви побачите нині людину, яка б серйозно переймалася втратою історичної штукатурки? Про це просто не говорять. А кошти міста на даному етапі, знову ж таки не дозволяють займатися такими “глобальними речами” по збереженню історичної забудови.

Відтак з року в рік доводиться обмежуватися “стабілізуючими” заходами, скажімо, виконанням протиаварійних робіт, де доконче необхідно. Наприклад, ремонтом інженерних комунікації та дахів, які сьогодні перебувають в жахливому стані. Звичайно, збереження – то не тільки реставрація. Бо, щоб не облітали карнизи і жеківці не оббивали сокирами ліпнину, яка, як вони стверджеють, в аварійному стані, треба належно тримати дах. Це ті першочергові заходи, які зберігають пам’ятку. Але через брак коштів, і це не виконується повною мірою. Розводячи руками на своє виправдання, міські чиновники продовжують скаржитися на державу. І великою мірою мають рацію, адже центральна частина Львова належить до історичної спадщини ЮНЕСКО, і наша держава свого часу підписала відповідні гарантії про пріоритетне фінансування на львівські пам’ятки, однак виконувати їх не поспішає. На збереження історичної забудови нашого міста, яка налічує понад півтори тисячі пам’яток архітектури, цьогоріч з державного бюджету виділили 5 мільйонів гривень. В той час, як на реставрацію лише однієї пам’ятки архітектури в Одесі держава дала 60 мільйонів.

Ще одна проблема. Ми щиро радіємо, коли наші бізнесмени, облаштовуючи свої офіси, реставрують фасади пам’яток за власні кошти, фарбують їх у модні яскраво-жовті, оранжеві та зелені кольори. Згадати, для прикладу, усіма відому “Лабораторію паранормальних явищ”. Такі відремонтовані частини старих будинків поступово стають кольоровою агресивною плямою і починають просто таки “видирати” акцент погляду у свій бік. На жаль, таких прикладів, які руйнують історичний простір, у “маленькому Парижі” з кожним роком все більше і більше. І знову хочеться запитати, а куди дивиться наша влада, чим займаються чиновники? В силу незалежних від них обставин, для відстежування таких речей у них фізично не вистачає часу, а через це не виникає і морального бажання займатися ще чимось, окрім тієї купи паперів, якими їх завалюють. До того ж, виявляється, не мають вони й реальних чинників впливу на порушників законодавства по збереженню пам’яток. Звичайно, дивно, але на даний момент держава ще не спромоглася видумати бодай якоїсь системи штрафів, якої б реально страхалися вандали, свідомі чи несвідомі зловмисники. Та, що там говорити, коли в самому центрі Львова, на площі Ринок, ще донедавна стояла скульптура, яку понищили вандали, і нікому до цього не було діла, аж поки четверту лапу собачці не повернули організатори акції “Дайте на лапу”.

Доволі жорстко, хоч і недешево для “державної кишені”, до проблеми збереження поставилася нинішня Грузія. В історичній частині Тбілісі свого часу було збудовано багато сучасних споруд, які не вписувалися в історичне середовище. Нова влада прийняла рішення демонтувати ті будинки, які псують естетичне враження про місто та спотворюють історичне середовище. Тепер на місці зруйнованих будинків мають постати копії історичних споруд. І чим не приклад для наслідування?

Однією програмою по двох проблемах

І ось на порозі реанімації Львів отримує шанс, який, на думку місцевої влади, упускати не можна. До нас звернулося представництво ООН, на чолі з радником Програми розвитку ООН Хашемі Балулом з пропозицією втілити у життя програму реставрації культурних пам’яток під назвою “Прекрасний Львів”. Передбачається, що програма реставрації одночасно має вирішити дві важливі проблеми міста: відродження пам’яток, що має сприяти зміцненню туристичного потенціалу Львова, а також зниження рівня безробіття, оскільки до реставраційно-будівельних робіт мають залучити незайняте населення. Будівельні фірми, які реставруватимуть архітектурні пам’ятки, будуть зобов’язані набрати на роботу 60% безробітних. Хоча, за словами начальника управління праці та соціального захисту Львівської міської ради Ганни Ямброс, служба зайнятості не має нині так багато безробітних та ще й за будівельними спеціальностями. Однак унікальність програми якраз і полягає в тому, що вона пердбачає перенавчання непрацюючих за тими спеціальностями, які будуть потрібні для реставраційних робіт. Зрештою, немає різниці чи ті люди підуть на роботу з біржі чи фірми просто наберуть собі людей – це все одно будуть наші люди і додаткові робочі місця для мешканців Львова. Тут навіть не стільки порушується проблема наших безробітних, скільки людей, які розбудовують Російську Федерацію чи далекі Іспанію та Португалію. Якщо на їхню роботу буде попит, то вони зможуть повернутися додому.

Оскільки дві третини фінансування на себе бере ООН, а втручання потребує кожна будівля в центральній частині міста, то у мерії за цю програму вхопилися як за соломинку. Однак, наразі ситуація виглядає дуже непевною, оскільки на ім’я Ратуші ще має надійти офіційний лист з наміром про співпрацю. Проте чи надійде – прогнозувати ніхто з чиновників не наважується.

Галина Жагаляк