Про національну гордість малоросів

|

Упродовж останніх років керівництво України взяло собі за моду вирішувати свої питання на міжнародній політичній арені за допомогою ненав’язливих подарунків міжнародним потугам. То рукописи Баха Шрьодеру піднесуть у розпал “касетного скандалу”, то частину збірки Кенгіса повернуть Нідерландам, як казала сова з радянської версії пригод Вінні-Пуха “бєзвозмездно, то єсть даром”. Схоже, що така ж доля спіткає й викрадені з України трохи більше трьох років тому фрагментів настінних розписів письменника та графіка Бруно Шульца.

Принаймні, повідомлення про візит міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка до Ізраїлю схиляють до думки, що конфлікт у благородному сімействі буде залагоджено цивілізовано. Дарчу, так би мовити, оформлять заднім числом, відтак стінописи перестануть бути краденими де-юре, а за це щось перепаде від нащадків Мойсеєвих. От тільки що і кому?

Будь-який із сучасних митців чорною заздрістю заздрить тому, який піар отримали твори нічим не примітного вчителя рисунку з Дрогобицької гімназії. Такої розкрутки, яку три роки тому, хай навіть і через 60 років по смерті, отримало словосполучення “Бруно Шульц”, зазнало хіба що словосполучення “касетний скандал”, а Михайло Поплавський мабуть уві сні думає, щоби то таке собі купити, а потім у себе ж і вкрасти, щоби про нього говорили так довго і натхненно.

Щоправда, піар був своєрідним і дуже сильно зачіпав добре ім’я тодішньої міської влади Дрогобича, яка не маючи на те жодних повноважень, видала представникам “Яд-Вашем” ніби-то дозвіл на вивезення фрагментів стінопису. Не менше він зачіпав добре ім’я держави Ізраїль, яку українські та польські медіа навперебій звинувачували у крадіжці. А кому ж хочеться щоби такі асоціації були? Тоді, напередодні візиту Папи і посеред дуже непростої ситуації для чинної влади псувати стосунки з впливовими ізраїльтянами не дуже й хотілося. Відтак для годиться була порушена кримінальна справа, та й то лише за наполягання прокуратури області, яка лише потім була передана до прокуратури Дрогобича. Парадокс полягає у тому, що ніхто з прибульців з Землі обітованої злодієм себе не вважав, а діяв за сприяння місцевих чиновників і всі про все прекрасно знали, а відтак усіх причетних до викрадення стінописів, принаймні з українського боку, можна було уже наступного дня виймати з теплих ліжок і заковувати в кайданки за розбазарювання національного спадку. Однак ніхто цього робити не збирався. Пан Радзієвський спокійно добув свою каденцію міського голови і нині очолює обласний осередок однієї дуже регіонально налаштованої партії, його соратник Тарас Метик заснував опозиційну до нинішньої влади газету, а пан Зеновій Барвецький і досі очолює музей “Дрогобиччина”, де зберігаються залишки стінописів, знайдених у комірчині вілли Ландау.

Ще один цікавий нюанс полягає у тому, що крадіжці сприяла, чи радше не спішила перешкоджати й певна частина національно свідомої, дуже патріотично налаштованої частини дрогобичан. Їм було дуже прикро, що “жидівський письменник Шульц” зі своїми непевними малюнками і незрозумілими простому українському загалові оповіданнями, заслоняє своїми тендітними плечами могутню постать генія українського народу Івана Франка, який до того разом з пріснопам’ятним Котермаком були найбільшими і однозначно українськими символами Дрогобича. Адже у Дрогобичі вже почалися паломництва до квартири Калюжних з Польщі, де Бруно Шульц ходить не у непевних писаках, а в класиках тамтешньої літератури ХХ століття. А крім того, почалися активні розмови про надання гранту під створення центру імені Бруно Шульца вкупі з його музеєм саме на віллі Ландау і фонд Круппа зацікавився цим проектом. Відтак слово Дрогобич мало усі шанси в посполитому узусі асоціюватися зі словом Шульц, а не Франко. Тому дуже вже було вигідно, даруйте за слововжиток, сплавити стінописи, так невдало і невчасно знайдені на віллі Ландау німецьким режисером та його українським помічником. Навіть незважаючи на те, що це відкриття давало шанси перетворити Дрогобич на дуже розкручену туристичну фішку, до якої з’їжджалися б не тільки дивні професори, які захоплюються шульцовими творами, але й прості європейські туристи, приваблені такою казковою історією. Цілком можливо, що не обійшлося й без банальних хабарів певним чиновникам, але це авторські домисли, які не мають жодного підгрунтя, окрім здогадок про те, що у такий спосіб сприяння чиновників чи інших осіб ставало набагато ефективнішим.

Однак казка з доброї перетворилася на твір зовсім іншого жанру, який дуже добре окреслив після викрадення стінописів один мій знайомий поляк – “wrobili nas w huja” сказав він спересердя, незважаючи на всю свою вроджену інтелігентність і причетність до “Солідарності” найкращих її часів.

Позиція “Яд-Вашем”, якої керівництво музею дотримується й зараз, що яскраво видно із останнього інтерв’ю директора музею “”Львівській газеті”, за три роки не змінилося. Тезово вона зводиться до того, що ніхто нічого не крав, бо були дозволи власників квартири та міської ради і взагалі, стінописи були у такому стані, що Україна має дякувати ізраїльським фахівцям за те, що вони врятували ці роботи, бо інакше вони б загинули. Ясна річ, що ця позиця критики не витримує, бо ані Калюжні, ані вся Дрогобицька влада не мали жодного права щось там передавати без експертизи і визначення мистецької цінності цих робіт, які автоматично, до речі, потрапляють у статус невивізних без найвищого на те дозволу. Рівно ж не витримує критики і теза про знищення, бо решта малюнків залишилися у Дрогобичі і ніхто за три роки нічого не говорить про загрозу їх руйнації.

Проте політика жорстка штука. Те, що було б немислиме в державі, яка дбає про свою державну гідність, не кажучи вже про елементарний пошанівок до власної історії та культури, елементарно сталося в Україні і тепер міністр закордонних справ пропонує цивілізованим шляхом вирішити долю цих творів, при цьому додаючи, що їх вивезли незаконним шляхом. Пан Грищенко, оглянувши малюнки у музеї “Яд-Вашем”, запропонував створити робочу групу з вирішення цієї проблеми. Щоправда, вже у березні цього року віце-прем’єр-міністр України Дмитро Табачник проводив у тому ж Яд-Вашемі переговори про перетворення украденого в подарунок. Легалізація проста й вишукана – держава Україна дарує державі Ізраїль в особі музею Голокосту в Єрусалимі украдені в неї стінописи. Так би мовити на добру пам’ять і довгу дружбу між народами.

Воно, напевно зрозуміло, що з Ізраїлем ліпше підтримвати добрі стосунки, аніж потім мати проблеми по всьому світу. Однак не можна допускати, аби всі кому не ліньки, могли з України цупити те, що їм подобається, бо як так далі піде, то нічого путнього в Неньці не залишиться, окрім нас, сірих. Автор не схильний думати, що для повернення стінописів слід було проводити спецоперацію, але чітка і різка позиція мала б зводитися до наступного – ви нам його повернете, а ми вам потім його подаруємо. Якщо захочемо.

Бо світовий імідж тримається на прецедентах. Голандці услід за німцями видурили в нас за потурання чиновників частину колекції Кенгіса, яку Україна отримала у якості компенсації за усі жахи Другої світової війни. Жодних підстав говорити про якісь правові нюанси просто не було, бо колекцію голандці продали німцям ще перед війною. ПРОДАЛИ. Натомість малюнки Дюрера, які зберігалися у Львові до війни і були вивезені німцями та опинилися у тій же Голандії, ніхто Україні повертати не збирається. Бо це спірне питання. Протягом ХХ століття різними шляхами з України було незаконно вивезено стільки мистецьких шедеврів, що їх збір міг би призвести до створення ще одного музею і то не найгіршого за європейськими масштабами. Однак повернулися одиниці. Минулого року до Львова повернули завдяки зусиллям приватного адвоката та обласної адміністрації одну з ікон Богородиці, вкрадених ще у радянські часи зі сховищ вірменського собору. І на цьому ми можемо поставити дуже масну крапку. На превеликий жаль.

Йозеф Палівець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...