У нетрях азарту: казино по-львівськи

Напевне, жодне чекання так не бентежить і хвилює, змушує вигадувати різноманітні дурниці, як телефонний дзвінок з майбутнього місця праці, яке ти завойовуєш самостійно, власними вміннями, знаннями, потенційними можливостями та іншими численними чеснотами. Особливо, коли після співбесіди тобі непевно пообіцяли, що подзвонять у тому разі, якщо твоя кандидатура „пасуватиме до їхнього закладу”.

Коли наступає момент повної апатії і зневіри, що телефон видасть бодай найменший звук, а з трубки долинатиме мало, або й зовсім не знайомий голос, настає мить приємного здивування. Голос був дещо з польським акцентом, але дуже милозвучно промовляв українські слова. Спочатку я подумала, що помилились номером та коли почула своє прізвище, то зрозуміла – це довгоочікуваний дзвінок. Мене запросили на курси круп”є!?

* * *

Довгоочікуваний ранок. „Тільки б не запізнитись” – гуде в моїй голові. Виходжу на півгодини раніше. Виявилось, що зустрічі чекаю не лише я, а й чимало людей різного віку, стану – хлопці, дівчата, чоловіки та жінки. Не одна я така хороша. Нас збирають до гурту і через службовий вхід проводять до приміщення казино. Одного з небагатьох, розташованих на проспекті Шевченка. Йдучи підвальним приміщенням, з купою різноманітних дверей та іншими здобутками політехнічної думки, мимоволі замислюєшся, що криється за дверима.

У гральній залі присутні такі вигадки людства як столи, розташовані колом, крісла, барна стійка, малесенький столик, оточений зручними шкіряними диванчиками, два віконця схожих на ті, що є на кожному вокзалі, а серед зали металева рура (схожа на ту, що її охоплюють ногами стриптизерки) з невеличкою біля неї шафкою. На перший погляд, ці речі – найзвичайнісінькі предмети побуту. Лише згодом дізнаєшся, що кожен з цих атрибутів має своє призначення і воно буденне лише для працівників казино та його відвідувачів. А для тебе, як і для багатьох пересічних людей, вони як Playboy для тубільця.

Першим кроком до успішної кар”єри круп”є стає “наука” пов”язана з фішками. Спочатку вчитель показує, як їх треба збирати. Розлітаючись, фішки можуть котитися далеко. Коли вони падають, або коли їх збирає досвідчений круп”є, то вухо вловлює звуки схожі на тріскотіння дзьоба якоїсь з екзотичних тварин. Але щоб навчитися робити з фішками те саме, що роблять працівники казино, треба вистояти не одну годину за столом, обрізати всі нігті, пожертвувати купою часу, заробити пухирці на пальцях та вислухати поради таких же зелених, як і ти. По кількох годинах щоденного стояння та виконування різноманітних вправ наступають миті сатисфакції. Гарно виконані впорядковані механічні рухи руками приводять до того, що фішки чемно лягають в руку, розкладаються по п’ять в чотири купки, потім по чотири в п’ять, далі по три, по дві , а потім у зворотньому порядку (цей процес називається модним словом – каттінг і триває мізерний проміжок часу) і нарешті невеличкою фортецею спокійнесенько стають на столі, ніби нічого й не було.

Все це здається несусвітньою тупістю – вбивати два тижні на самі лише фішки, але потім розумієш, що вони потрібні не лише у грі в рулетку, а й в усіх картярських іграх. Без вміння підпорядковувати собі фішки ти не зможеш розпочати жодну гру. Але навчитись робити всі маніпуляції з картами виявляється теж не просто. Всі попередні контакти з картами – це не що інше, як звичайні дилетантські спроби.

* * *

Уважність. Спритність. Точність. Швидкість. Впевненість. Кмітливість. Акуратність. Без таких якостей не можна стати круп”є. “Час – це гроші.” Це принцип яким керуються всі у казино, в тому числі й гравці. Та парадокс: попри постійне відчуття тиску часу, тут відсутні годинники, щоб в розпалі гри відвідувач не міг натрапити на часовий обмежувач. Все тут зроблено для того, щоб людина зіграла якомога більше разів. Навіть у туалеті для відвідувачів висять звичайні полотняні рушники, бо електричні відбирають близько сорока секунд. А за цей час людина може як програти, так і виграти чималу суму грошей. Казино в будь-якому випадку від цього виграє. Звичайно, якщо гравці виграють не надто часто. Кожен виграш – це можливість для круп’є заробити чайові, які складаються до купи, а потім діляться на всіх. Процес поділу відбувається за старшинством (в кого більший коефіцієнт, той і отримує більшу винагороду за якісно виконану роботу).

„Дякую”, „Велике дякую”, „Дуже дякую”, „Велике спасибі” – це тонкі натяки на те, що гравець мав би дати на чай. Є вдячні або ж щедрі гравці, які можуть давати чайові навіть якщо програють, а роблять так, бо їм сподобалась гра. Це на зразок того, як в одному з радянських фільмів казали: „ Обдуріть мене, але гарно.”

Насправді, круп’є в казино не ризикують займатися шахрайством, бо за це можна не лише позбутися кар’єри, а й зазнати шкоди. Натомість, серед гравців трапляються й такі, що можуть поцупити чайові. Жінка, на перший погляд трішки старша за ляльку Барбі, з прибраним і гладко зачесаним волоссям, елегантно одягнена і з прокуреним голосом, неодноразово забирала в персоналу часточки заробітку. В неї це виходило так невимушено і спритно, що ніхто одразу й не розумів суті її швидких рухів. Хтось розщедрився і кинув кілька фішок, а ця ніби поважно-заможна тітка шмиг і підібрала їх, так ніби це дали їй.

* * *

Кожне казино – це як маленьке містечко, в якому всі знаються. А якщо ти новий круп’є, то ставлення таке ж, як до нового мешканця будинку, чи щойно обраного депутата. Коли приходить новий гравець, всі його дещо остерігаються. Бувають випадки коли гравець-початківець псує всю гру. Тоді інші вже досвідчені можуть навіть вилити йому прямо в обличчя кухоль пива чи добряче натовкти пику.

Тут існує своя система перевірки і слідкування за всіма – камери спостереження та мікрофони, які вдало сховані. Від цього тяжко відвикнути, постійно здається, що за тобою спостерігають, як за піддослідним кроликом. І мимоволі починаєш шукати всюди камери та мікрофони, навіть у вбиральні.

Іноді тут можна почути різноманітні плітки. „Ти знаєш, що Вася йшов вулицею з коханкою, а назустріч його дружина! І що ти думаєш – він передав їй ключі від авта і сказав, що буде пізно”. А за іншим столом сидять двоє кумів і тут в одного раптом дзвонить мобілка. „- Так. З Петром п’ю пиво, – тут він різними рухами і виразами обличчя питає в того таки Петра, де вони, – біля Університету, а ти де? – А, ну добре.” В наступних кількох фразах фантазер переказує зміст розмови кумові і завершу так: „ – Ну ти зрозумів, що треба казати!?”. Не встигли куми зробити ставки, як тут знову звуки поліфонії. „ Так люба, ми на столиках в парку Франка. Та не приїжджайте, ми ще по кухлеві і по хатах.” Куми знову обговорили „турботливість” жінок і узгодили фрази. Час до наступного дзвінка пролетів, як кулька спін (спін – це рух кульки жолобом барабану.) „-Та ми тут, біля караоке, можете приєднатись.” При цих словах Петро мало не закляк, але все таки спромігся на кілька слів: „Ти ще не знаєш моєї. Вона може приїхати до парку!!!” „Ну то й що, там усе одно ніяких столиків нема!”- єхидно відповідає кум. З наступних дзвінків стало зрозуміло, що кумівські благовірні приїхали до міфічних столиків, довго шукали своїх пивоманів, а чоловіки встаючи з-за столу запевняли, що вони вже біля домівок. І сміх, і гріх.

Іноді спілкування з гравцями переходить від банальних робочих фраз до виливання душі, з якого можна довідатись і упевнитись в тому, що після кільканадцяти років подружнього життя, чоловікам набагато приємніше дивитися на чужих жінок, навіть якщо ти їм програєш купу грошей, ніж на свою єдину. Проте буває й таке, що приходять грати сім’ями. Ставний вусатий дядечко полюбляв на Black Jack ставити не менше сотні. Його дружина грала в Poker, хоча й з більшою заощадливістю. А донечка в цей час розважалась на дискотеці, зрідка навідуючи батьків поверхом вище і роблячи ставки на рулетці.

Жартома гравців називають пацієнтами. Спочатку це звучить дико. Та коли ти граєш з людиною, яка ніби одержима азартом гри, то мимоволі починаєш замислюватись: „Чи це бува не хвороба, чи манія?.” Симптоми цього явища можуть бути різні. Один з постійних відвідувачів, наприклад, новонароджене дитя назвав іменем улюбленого казино.

Як і в кожному місті тут навіть є своєрідний прогноз погоди. Коли чимчикуєш проспектом Кобзаря на роботу, то можеш дізнатись, які погодні умови в казино. Стоїть сірий Опель чи Авді А6 – можливий перемінний сміх і яскраві усмішки. Чорний Мерседес сповіщає про потенційні опади нецензурної лексики, а Тойота – про переміну фронтів з кашельних на чхальні, чи прямі пориви тютюнового диму в обличчя. Міцубісі привозить з Заходу циклони спокою, а незнайомі автомобілі можуть свідчити про зміну постійних погодних умов.

* * *

Та коли залишаєш це маленьке ізольоване містечко, в яке навіть не попадає сонячне проміння, знову опиняєшся у реальному світі, де ще один король в твоїх руках – це всього лиш карта, а не шанс шаленого виграшу. Де ти можеш за день тримати у руках лише одну гривню. Де немає товстосумих дядечків з жінками чи коханками. Немає -річних дідусів з діамантовитми каблучками, які мало не розсипаються від старості, а досі хочуть зробити ставку розміром у чийсь місячний споживчий кошик. Натомість тут багато жебраків, продавців, які щоб заробити кілька гривень стоять весь день на морозі, ветеранів війни та дітей-калік, сліпих співаків та інтелігентів-алкоголіків. Однак ці два світи існують поруч, в одному місті, на одній вулиці. А ти – наче вічний мандрівник, який загубився між ними, і не можеш визначити, який із двох світів – справжній…

Оленка Бліда