Недавній візит кардинала Каспера до Москви на переговори з російськими православними чи не найліпше дозволив пролити світло на сучасні проблеми Української греко-католицької церкви, найголовнішою із яких є проблема самоідентифікації і тотожності українських греко-католиків. Адже за дебатами довкола формального майбутнього греко-католицької церкви, чітко стоїть проблема самоідентифікації найбільшої серед унійних з Римом конфесій.
УГКЦ-ПРАВОСЛАВНІ: ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ
Одним із наріжних каменів протиріч між сьогочасним Ватиканом і Москвою остання декларує саме існування в Україні греко-католицької церкви і її так званий прозелітизм. Попри очевидну безпідставність тверджень про знищення трьох православних єпархій в західних областях України, Москва уже понад десятиліття мусує цю тему і вкотре її озвучила у доволі таки різкій формі під час візиту Вальтера Каспера. Мовляв, УГКЦ є частиною римо-католицької церкви, відтак остання повинна відповідати за так зване знищення, хоча всі прекрасно знають, що ніякого знищення єпархій не було, адже у левовій частці випадків про відхід від РПЦ вирішували громади вірних, яких священики або підтримували, або залишали парафії. Одним із націкавіших свідчень того, що вимоги РПЦ нічим не підкріплені, є матеріал російського журналіста Ніколая Мітрохіна про стосунки греко-католиків та православних в Західній Україні, опублікований в журналі “Отечественные записки”. Автор, якого важко звинуватити у якихось симпатіях до УГКЦ, сам побував в Західній Україні і на власні очі переконався у тому, як оце “знищення” відбувалося. Н.Мітрохін наводить один із найкрасномовніших фактів – за 40 років владарювання в Західній Україні РПЦ не збудувала жодного нового храму – вона користувалася тими, які до того належали саме греко-католикам. А найбільшим протистоянням у Львівській області є один-єдиний конфлікт у селі Уріж, який до цього часу не можуть вирішити громади УПЦ МП і УГКЦ та відверте небажання депутатів Львівської міської ради віддавати земельну ділянку для будівництва храму УПЦ МП. На наш погляд, цілком слушною є думка згаданого журналіста про те, що Москва, постійно роздуваючи проблему руйнації єпархій, тихо сподівається, що добрий Ватикан врешті якось додумається, про що йдеться. Адже про повернення храмів не може бути мови як з вищевказаних причин, так і через те, що туди нікому буде ходити. Відтак можна вести мову тільки про грошову компенсацію. Цього слова ніхто вголос не промовляє, але останні заяви патріарха Алексія про відповідальність Ватикану за дії УГКЦ чітко свідчать про те, що РПЦ зовсім не від того, аби отримати в якості відшкодування трохи грошенят.
Проте проблема має ще й інший вимір – суспільно-політичний. РПЦ уже протягом двох сотень років є частиною правлячого в Росії режиму. За часів СССР, відновлена руками Сталіна, православна церква інкорпорувалася в мережу влади, наскільки це було можливо і навіть трохи більше. Відтак ритуальні вимахування з приводу поганих греко-католиків мають ще й інший підтекст – це політичний шантаж уже Кремля, адже попри все керована з Москви УПЦ МП має достатньо сильний вплив у вищих ешелонах влади України. Достатньо згадати дивні збіги в часі щодо шлюбу Віктора Медведчука, який йому дав особисто митрополит Володимир (Сабодан) з рішеннями щодо Софійського собору на користь саме його конфесії.
Напередодні виборів, УГКЦ, керівний клір якої ніколи не боявся висловлювати свою думку з важливих суспільних проблем, у свою чергу опиняється перед вибором – чи закликати людей голосувати згідно з їх переконаннями і знати, що люди прислухаються до цього заклику, чи змовчати взамін за посули у лобіюванні певних питань, які греко-католики мають, наприклад, у Києві. Адже за відповідних обставин голос у цьому питанні може взяти й теперішня російська влада, до якої чинний президент України прислухається значно швидше і більше, аніж до митрополита Сабодана. Усі ще пам’ятають історію з листом Черномірдіна до тодішнього прем’єра Кінаха з клопотанням посприяти у будівництві храму на так званому Пагорбі слави у Львові. Лист, який інакше як втручання у справи іншої держави просто не можна трактувати, чомусь викликав масу доручень на урядовому рівні аж до обласної влади і поки не став надбанням громадськості, то мав доволі шансів якимось чином реалізуватися. Тому не варто сумнівтися, що карта ображених істинноправославних обов’язково буде використана уже найближчим часом.
Міцно пов’язана з попередніми питаннями й тема Патріархату для УГКЦ, на яку власне так різко й зреагували представники РПЦ. Для них утворення греко-католицького патріархату можна порівняти хіба із завоюванням мусульманами Царгорода. Адже два інші православні відгалуження, що діють в Україні, мають реальні проблеми з визнанням себе іншими представниками православ’я.
УАПЦ зараз просто опинилася на маргінесі через внутрішні чвари і відсутність твердого і харизматичного лідера, а УПЦ не буде мати жодних шансів на визнання, допоки нею керує патріарх Філарет, відлучений РПЦ, причому не з політичними формулюваннями, а за співжиття з світською жінкою. Про це усі знають і всі мовчать, однак поки на заміну Філаретові не стане інший владика, шанси на визнання з боку православних братів геть мізерні.
Відтак, УГКЦ залишається єдиною з традиційних християнських конфесій, які мають усі можливості підважити монополію РПЦ на канонічне християнство східного зразка. Досить того, що УГКЦ має серйозний аргумент у вигляді понад 5 млн. добре організованих і загартованих у боях кінця 80-початку 90 рр. вірних, які і зараз доводять, що пороху у порохівницях більше, ніж досить (варто згадати історію з владикою бучацьким, якого вірні просто вигнали внаслідок конфлікту). Греко-католики потиху таки здійснюють експансію на український схід. Спершу було поділено на кілька частин Києво-Вишгородський екзархат. Якщо у середині 90-х років владика Медвіт був єдиним єпископом УГКЦ на все Лівобережжя, то тепер УГКЦ має екзархів в Харкові, Донецьку та Одесі. І православних РПЦ цей факт не може не турбувати, попри те, що греко-католики постійно твердять, що їм йдеться не про навернення нових членів, а про опіку над вірними УГКЦ, які з різних причин покинули західні області України. Представники РПЦ прекрасно розуміють, що поява екзархатів на сході та півдні України цілком може виявитися незабаром першим кроком для створення повноцінних єпархій. Тому й ведуться безконечні війни за так звану канонічну територію, яка у сьогоднішні часи є достатньо ефемерною, бо на цих територіях на повну потужність діють розмаїті протестантські конфесії плюс іманентний для півдня України іслам. У Криму мусульмани можуть говорити про те, що християни намагаютсья захопити їх канонічну територію, однак про такі заяви чути поки що не доводилося.
Ще більшу тривогу РПЦ викликає бажання греко-католиків повернути свою так би мовити штаб-квартиру до центру України, звідки унія реально й починалася. Будова патріаршого собору на лівому березі Дніпра разом з патріаршою резиденцією є справжнім більмом на оці прихильників канонічного православ’я. РПЦ цілком влаштовувало те, що осередком УГКЦ був бандерівський Львів, а не “центровий” Київ – так можна було хоча б візуально та географічно говорити про регіональність такого утворення як греко-католицька церква. І цілком резонною є думка про те, що перенесення осередку УГКЦ до столиці України не лише видимо підвищить статус конфесії, але й суттєво наблизить її до реальних центрів влади, а отже неминуче посилить і так серйозне протистояння з московськими православними.
УГКЦ-РИМО-КАТОЛИКИ: СВІЙ СЕРЕД ЧУЖИХ?
Та попри всі гострі кути, в УГКЦ є не лише проблема співіснування з сателітами РПЦ в Україні. І не вона є найголовнішою для розвитку греко-католицької церкви, оскільки це протистояння має все-таки більш політичне підгрунтя. Візит Вальтера Каспера дуже чітко показав всю незручність ніші унійної церкви в рамках великої політики, в якій раз у раз опиняється УГКЦ, а відтак і саму справу вибору подальшого шляху розвитку греко-католицької церкви – перетворення на помісну церкву, об’єднану з Римом тільки формальними узами, що ведуть свій початок від Берестейської унії, чи повільна інкорпорація в загальне середовище католицької церкви з усіма відповідними наслідками.
Попри недавнє звернення Синоду єпископів Києво-Галицької митрополії УГКЦ, де вказано бажання набуття УГКЦ патріархату, а відтак статусу помісної церкви, у самому середовищі церкви не перестають вирувати пристрасті щодо шляхів розвитку. Візуально скидається на те, що найяскравішими представниками цих двох можливостей є ордени студитів та василіян. Перші – це ревнителі православної традиції і розглядають унію в її первісному розумінні: православної церкви, яку з Римом лучить юридичний союз. Натомість другі, як донедавна єдиний чернечий орден УГКЦ, доволі багато разів були виправлені за західними мірками і на сьогодні являють образ найбільш вестернізованої чернечої спільности греко-католиків. Крім того, василіяни є найбільше представлені у Ватикані і мають там найбільший вплив як одиниця УГКЦ. Тобто, з одного боку з ними рахуються, але з іншого – намагаються потиху перетворювати на середньокатолицький орден. Виявом цієї “вестернізації”, чи радше, латинізації василіян є внутрішні суперечки між ченцями старшої та молодшої генерації з приводу тривалости Літургії, прийняття причастя та інших нюансів служби, які недавно вилилися в кілька конфліктів, зокрема, у парафії в Рясній біля Львова, де місцевого пароха було відлучено від УГКЦ за зв’язки з європейськими традиціоналістами, які не визнали новацій Другого Ватиканського собору.
Існує ще й третій бік справи – погляд на розвиток УКГЦ самого Ватикану. Це складана і багатовимірна проблема. З одного боку католицька церква має перевірений багатостолітньою історією уклад, чіткий та структурований і, головне, не надто національно забарвлений. З іншого боку, за цей же час Ватикан уклав доволі уній саме з національними церквами, серед яких УГКЦ є найбільшою. Двоякість існування УГКЦ дає Римові як переваги, так і незручності. З одного боку, можна завжди говорити про те, що греко-католики – це самостійна церковна одиниця, а з другого боку, вони все-таки частково інкорпоровані в структуру католицької церкви, адже єпископи її не можуть самі обрати свого голову, а його затверджує Папа. Саме цей нюанс дозволив нещодавно Алексієві говорити про УГКЦ як частину РКЦ і вимагати відповідальності за дії греко-католиків. Ясна річ, що найпростішим з боку Ватикану було б надати УГКЦ патріархат і не морочити собі голову, однак Москва насідає з цього приводу і погрожує закрити екуменічний діалог на довгі десятиліття. Тут постає проблема, наскільки цей діалог важливий для Ватикану, щоби його достойники могли навіть припустити розважання з приводу гіпотетичної можливості такого різкого кроку стосовно Москви.
З іншого боку, багато що у теперішній ситуації замикається на теперішнього Святійшого отця. Іван Павло ІІ – поляк з Кракова, а тому він досить чітко уявляє собі, що таке греко-католики і чому вони саме такі, а не інші. Врешті, йому не треба пояснювати, що і як робили совіти з УГКЦ, аби знищити її як еклезіальну одиницю на “канонічних” теренах РПЦ. Ці нюанси дозволяють говорити про бажання і велику готовність Святійшого Отця надати УГКЦ патріархат, бодай за ті свідчення вірності, що їх церква пережила за часів СССР. Однак це зовсім не означає, що так само думає більшість ватиканського кліру, яка є достатньо віддаленою від українських проблем і не має до УГКЦ якогось сентименту. Більше того, УГКЦ своєю українськістю нажила собі достатньо
недоброзичливців, серед котрих можна чітко виокремити чапстину досить впливового польського лобі у Ватикані. Це яскраво ілюструє історія з беатифікацією митрополита Шептицького, до якого частина польського суспільства загалом і кліру зокрема, ставиться доволі недоброзичливо за підтримку ОУН-УПА. Відтак, зміна Папи Римського може кардинально змінити загальне ставлення до УГКЦ. Частина Ватиканського кліру уже готова до проведення багатоходової комбінації – примирення з Москвою плюс повна латинізація УГКЦ, яку поставлять перед вибором або-або, відтак керівництво церкви опиниться перед не менш складним вибором – “вестернізація” під крилом Ватиканського престолу або автокефальне існування між Сціллою Москви та Харибдою Ватикану, причому, кожна зі сторін намагатиметься вхопити УГКЦ в такі дружні обійми, з яких вона уже не вирветься.
Як бачимо, греко-католицька церква знову опинилася на одному зі своїх численних ідентифікаційних роздоріж. Дорога унійної церкви ніколи не була простою. А тому залишається сподіватися, що досвід століть не дозволить її керманичам прийняти помилкові рішення, результат яких годі буде уже змінити.
Оверко Оберемок..
Ратуша-ForUm