Львів стороннім поглядом

Інколи корисно подивитися на власне помешкання чужими очима. Саме з цієї причини ми пропонуємо нашому читачеві цей текст, попри його суперечливість та контраверсійність. Ми свідомі того, що цей погляд на Львів сподобається не всім. Що ж, буде чудова тема для дискусії. Усіх, кого прочитане спонукає висловитись, запрошуємо до обговорення на наш форум.

…“Львів – то є польське місто”, – була моя перша фраза на заспаному львівському залізничному вокзалі… нарід прокинувся і почав роздивлятися трьох божевільних киянок.

Перші, кого ми тут зустріли, то були таксисти. Хитрющі місцеві таксисти, які, аби вчитися хитрощам та байдикуванню, напевне, їздять до Києва. Це своєрідне стажування, підвищення кваліфікації. Часом ці чолов’яги навіть не знаю де розташовані основні готелі міста лева! Годину ми шукали наш готель, а водій, що взявся нас доставити додому, навіть не знав де вулиця Глінки. Інший не бажав відкрити нам багажника і допомогти покласти валізи. Шляхтич? Машин своїх вони не миють принципово. Але ціни на транспортування, до речі, цілком київські.

Пельки роззявлені. Фотоапарати напоготові. Камери працюють…ми ідемо блукати містом.

Перше, що кидається у вічі – архітектурні ансамблі, оздоблені вивісками з назвами “піцерія”. Здалося, що зовсім не кнайпи, в яких п’ють запашну каву і їдять сирні пироги ,а саме піцерії, в яких жують піцу і сьорбають пиво, є уособленням міста. Певно, львів’яни – майже італійці. А усі розповіді про кнайпи із кавою – лише примітивне кліше.

Це не погано і не добре. Це так … і все.

Тут також є макдоналдз. Вперше в своєму житті я бачила на його стіні бронзову табличку “ Макдоналдз. Заклад громадського харчування”. Добре, що підказали… але ми не спокусилися. Натомість завітали у “Синю пляшку” – суто львівське, приховане від стороннього погляду кількома підворіттями, кахве. Найбільше тут сподобався старий рукомийник, в якому води, тим не менш, не було. Ще тут було темно, зимно і трохи брудно. Відразу чомусь захотілося подзвонити до санепідемстанції. Але сирні тістечка були такі смачні. І ми передумали.

Про те що ми приїхали з Києва, знали тут усі. Чи то вигляд у нас був такий пришелепуватий, чи то ми так активно роздивлялися навкруги, чи говорили російською, чи знімали усе поспіль, чи то неадекватно поводилися. Але кожен львів’янин достеменно знав – ми нетутешні. Більше того, ми – кияни. А це означає, що в нас є гроші. І ми готові витратити їх. І кожен вважав за справу честі на нас заробити. Дякую вам, це чудове відчуття…. витрачати гроші з таким кайфом мені ще не доводилося. Нас “разводілі” красиво.

Чемний дідусь підійшов біля каплиці Боїмів і запитався несміливо : “а ви з Києва?” Ми сказали правду. Він почав розповідати про мультимільйонера Боїма і його польську дружину Ядвігу. Чорний кіт прийшов і почав тертися об дідусеві ноги. Ми усе знімали на камеру. Далі дідусь витягнув свою пенсійну книжку і розповів про те, як воював з фашистами під Лєнінградом( !). Він був льотчиком. Він прямо сказав, що чорна кішка голодна і ми дали йому гроші. Кицьці на сосиску. Я ледь не плакала.

На Площі ринок ще один чоловік, не дістаючи свою пенсійну книжку, спитався чи ми кияни і запропонував провести екскурсію містом. Але нам не треба було, бо у нас вже була екскурсія учора.

За неї ми заплатили місцевому екскурсбюро 150 гр. Нас три години возили по кладовищам, цвинтарям, льохам, показуючи труни, хрести, могили, похоронні бюро. Я ледве не збожеволіла. І весь час підганяли, буцімто у нас мало часу. Але час наш, ми і замовляємо, що саме і скільки хочемо споглядати! Я мало що пам’ятаю з цієї екскурсії, окрім собору святого Юра. Там нас “розважали” труною Шептицького. З Високого замку через негоду і туман нічого не було видно. Личаківський цвинтар в таку снігову пору року був привабливим лише для польських туристів. Але оглядову програму все одно не змінювали.

У Вірменській – холодній, химерній і красивій церкві, – з нас знову стягли гроші. Цього разу за фото- та відеозйомку. Але знімати все одно не дозволили. Ми сиділи в напівпорожньому храмі, слухали янгольські голоси хору і тишком-нишком клацали затворами фотоапарату.

На вулиці, біля церкви, на нас чекала літаюча собака – пітбуль Весточка. Безрозмірний собацюра дерся на дерево з розгону хвилин зо 20 поспіль, підстрибував на місті заввишки півтора метри, обскубував гілля з дерев, відшматував кору. Ми витратили купу плівки на собаку, що літає. Ми сміялися і балакали з його хазяйкою. Вона люб’язно дозволила нам знімати свою четверолапу подругу і сказала, що фотографії собаки ми можемо залишити в червоному кіоску. Усі туристи так роблять.

Натомість львів’яни абсолютно не дивувалися витівкам літаючої собаки. Вони проходили повз її повітряні екзерсиси з одвічною фразою: ой, знову Весточка стрибає!

А потім хазяйка лагідно попросила винагороди для собаки у вигляді смачненької ковбаски. Я вже знала, що собака з’їсть найменший шматок цієї ковбаси, але ніяк не могла відмовити собі у задоволенні витратити ще кілька гривень на літаючу Весту. Хазяйка по-хазяйськи взяла ковбасу і поклала в кишеню із наступною аргументацією: вдома додам до кашки. Ми не заперечували.

На знаному львівському Вернісажі пропонувалися різноманітні кальяни, бейсбольні битки ( це, певно, сучасний варіант козацької булави), та ще безліч такого добра, якого багато в Києві на Андріївському узвозі. А я так хотіла собі справжні гуцульські гетри і кептарика.

Увечері за рекомендацією моєї колишньої львівської, а нині київської подружки ми пішли в найінтелігентніший клюб Львова –“Пікассо”. Аби послухати гурт “Скрябін”. Віддали за вхід по 25 гривень, але до клюбу потрапити не могли ще хвилин зо 30. Через чергу спраглих до “Скрябіна” місцевих та відсутність паспортів. Добре, що не вимагали закордонних. А прагнули лише українських. Нащо їм наші паспорти при вході в клюб? Шляхом мирного діалогу досягли домовленості із сек’юріті дискотеки “Пікассо”, їх цілком задовольнило моє журналістське посвідчення. Одне на трьох.

У залі не було де впасти яблуку. Сісти тим більше. Ми чесно спробували вирішити проблему грішми – аж ніяк! Столики тут були зайняті геть усі, до бару не дістатися через спраглих львівських „матросових”. Але нам вдалося видрати собі текіли і ми нетерпляче чекали на Кузьму. Коли вийшов хлопець в шкіряних штанах на ім’я Андрій Заліско і почав співати, ми подумали, що це розігрів основної “зірки” і всміхнулися. Нарід в клюбі підспівував і танцював. Вони не жартували. Про художню цінність виступу виконавця ми відразу усе зрозуміли. Уже вголос ми сміялися.

Але коли вийшов молодик на ім’я Захар, і заспівав якісь сороміцькі пісні, хапаючи себе при цьому за сідниці…ой-е. Ми зрозуміли чітко, що нас знову розіграли, надурили, обшукали. Ніякого “Скрябіна” в цьому клюбі цього вечора не буде і близько. Замість цього нас катували місцевими зірками. Рафіновані киянки не витримали, киянки втекли. Перед цим ледве не набивши пику п’яним львівським хлопцям!

Вночі ми схотіли попоїсти і навіть згоджувалися на чисельні піцерії, але й вони були зачинені. Вночі попоїсти у Львові абсолютно нема де. (Хіба що в цьому місці є друзі, чи то родичі, до яких можна завітати на вечерю. Але нас тієї ночі ніде не чекали. Ми лишилися голодні і незадоволені).

Наступного ж дня ми обійшли усі музикальні крамниці в пошуках записів учорашніх “зірок”. Але так і не знайшли. Але було б весело привезти в Київ диски цих співаків. ( Так, колись з Туреччини ми привозили друзям музику місцевих нікому невідомих солодкоголосих Катули і Мусафи Сандала, а ще величезні портрети Ататюрка. А потім монтували кліп про наші канікули під турецьку музику і в заставках використовували зображення того, хто зробив Туреччину республікою). Прикро, що кліп про львівські вакації вийде без музики. Хоча, моя подруга, яка дивилася в дитинстві гіт-парад “Території А”, присягається, що чула і бачила там пана Залісько. Що ж, пошукаємо в їхньому архіві.

На загал, під час усієї подорожі складалося таке враження, що нам увесь час чогось недодавали: нам недорозповідали найголовнішого на екскурсіях, недодавали найсмачнішого в кнайпах, жалкували рушників та шампуню в готелі. Нас намахували таксисти й недолюблювали Львів’яни. Нас тримали за дурників. І це було образливо.

Львів – то є чарівне, старовинне і, мабуть таки польське, місто. Із фактурними людьми та будинками. Зі своїм характером і пахощами. Із своїм колоритом і чарівною аурою, з безліччю історій історичного змісту і просто казкових вигадок. Це місто моєї мрії. Це куточок Європи. Але з абсолютно нерозвинутою туристичною інфраструктурою і недолугим сервісом. І ще, це місто із гонором та невиправдано завищеними цінами. Щось подібне зараз відбувається в Криму. Тому, дешевше поїхати в ту саму Болгарію чи то Єгипет і отримати там увесь спектр послуг, але чомусь не тягне так, як до Львова.

Окремо хочеться сказати таксистам: ВЧІТЬ МАПУ – перевіримо наступного разу!!!:)

Наталя Ольгіна