Упродовж кількох останніх років під річницю Злуки УНР та ЗУНР українські медіа регулярно викликають до життя духа галицького сепаратизму. Цього року про сепаратизм заговорили ще за місяць до 22 січня, бо наприкінці 2003-го Інститут розвитку міста оприлюднив своє вивчення громадської думки львів’ян, з якого привид галицького сепаратизму проступав досить виразно. А вже 85-річниця Акту Злуки дала поживу всім, кому не ліньки розтікатися мислію по древу, не оминаючи й галичанського бажання відірватися від Великої України. Однак різкі висловлювання супроти соборної української держави ще зовсім не означають якихось рухів у цьому напрямку. Принаймні, до останнього часу все обмежувалося деклараціями, які, втім, втихли напередодні президентських виборів. Наскільки ж реальним є цей привид?
НЕРЕАЛІЗОВАНА МРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ УКРАЇНИ
Одним із головних поштовхів до народження ідея галицької окремішності стало тотальне розчарування галичан в теперішній іпостасі, що її набула упродовж останніх років модерна Україна. Коли на початку 90-х років галицькі пасіонарії кинулися на Велику Україну, щоби розбудити сплячу красуню і вивести її на праведний шлях, то їх вистачило тільки на перший крок – красуню вони розбудили і навіть встигли її на той шлях поставити. Але далі молох посткомуністчиної бюрократії поглинув пасіонарних галичан у своїх нетрях і почав впроваджувати свій варіант української незалежної держави, який нині модно називати проект “Украина.ru”. Коли ж після кількох років ейфорії на політичну сцену активно повернулися совєтські зубри та мастодонти, а ефір українських ефемок заполонила русская попса, галичани почали крутити носом, що вони боролися не за таку Україну. До цього додалася тотальна економічна та політична централізація. Якось мимохіть нарід позбувся права обирати керівників областей, а Львівська область внаслідок певних нехитрих маніпуляцій перетворилася з прибуткової в дотаційну. Усе це вкупі призвело до того, що регіональні владні мужі втратили можливості впливу на ситуацію і стали всього лиш офіс-менеджерами великої київської корпорації під назвою державна влада.
До цього додалася ще одна обставина. Еліта галицьких областей, традиційно орієнтована на західні цінності, після невдалого походу на Київ, так і не змогла відновитися на рівні стійкої і однорідної структури, здатної відстоювати свої інтереси. На тлі дніпропетровських та донецьких львів’яни виглядали отарою яка раптово втратила і пастуха, і вівчарок, а тому розбрелася по усіх усюдах. Більшість галицьких реформаторів загубилися по коридорах влади і більше не змогли виплисти на велику воду української політики. Частина з них знайшла потрібну синекуру і заспокоїлася власним добробутом, частина розчарувалася у державній роботі і втекла в бізнес, а частина періодично переходила із влади в опозицію різного штибу. Саме тому так блідо виглядала Галичина під час потужних інвазій на Київ новостворених кланів з Дніпропетровська, а потім з Донецька. Чимало львів’ян підтримували під час виборів 1994 року Кравчука і після перемоги Кучми так само залягли на дно. Усі ці причини разом узяті почали активно перетворювати П’ємонт української демократії на звичайну провінцію, яка мало що вирішувала в житті держави. Очевидно, саме весь комплекс цих причин і спричинився до чергової реінкарнації ідеї галицького сепаратизму.
МІФОЛОГІЧНА ГАЛИЧИНА
Найбільш агресивним втілювачем цієї протоідеї стало середовище “галицьких інтелектуальних сепаратистів”, об’єднане довкола Інституту розвитку міста. Це середовище пропагувало окремішність галичан як в історичному, так і в політичному ракурсі, активно експлуатуючи розмаїті міфологізовані факти. Трьома китами руху стали королівство Данила Романовича та його нащадків, бабця Австрія та утворення Західноукраїнської народної республіки, яке уперше за найближчі кілька сотень років реалізувало державність Галичини. Ці кити мають різний ступінь впливу на розвиток ідеї окремішності галицького простору, однак протягом певного часу міфологізація їх провадилася доволі успішно. Яскравими її прикладами є величне святкування 750-річчя Данила Романовича, активізація пошуків втраченої корони Данила і встановлення йому пам’ятника в центрі Львова з цілком відповідним написом “Король Данило”. Ще одним успішним проектом цього ж штибу став конкурс “Галицький лицар”, скерований на уславлення галицького духу, а ще іншим втіленням стала каварня “Під синьою фляжкою”, яка акумулювала у собі дух Дунайської імперії, де так добре жилося русинам упродовж півтори сотні років. Трохи менш ефективним у плані результату був ще один проект – надання Львову статусу метрополійного центру Західної України, закамуфльована іншими словами ідея про федералізм і підвищення статусу історичних центрів України, в тому числі й Львову.
ЯКБИ…
Водночас, треба визнати, що навіть усі вкупі ці ідеї не можуть стати чинником, який може призвести до вибуху відрубних настроїв у галицькому соціумі. Очевидно, що такою пружиною можуть стати тільки теперішні умови як соціальні, так і політичні. Згідно з даними останнього опитування, що його проводив Інститут розвитку міста, число львів’ян, які готові боротися за відокремлення Галичини за певних обставин упродовж минулого року зросло на 20%. І цікаво, що головною обставиною, за якої жителі міста Лева готові пожертвувати соборністю, вони самі ж називають російську загрозу, або як кажуть сьогодні – Єдиний економічний простір. Для галичан, навіть попри їх майже тотальну совковість, повернення до СРСР є чимось страшним і неймовірним, хоча проникнення російських грошей на наші терени є не надто меншим, аніж десь там на Черкащині. Прикладів більш, ніж достатньо – ЛАЗ, Дрогобицький завод автокранів, Дрогобицький долотний, львівський “Автонавантажувач” і т.д. Врешті, по сьогоднішній день зовнішньоторговлений оборот з Росією є одним із найбільших, адже попри усе енергоносії ми споживаємо переважно російські. Проте тиху економічну експансію російського капіталу галицьке суспільство якось не сприймає занадто негативно, можливо тому, що такі речі не можна реально помацати руками – про них знає достатньо обмежене коло осіб, частина яких буває й сама зацікавлена в просуванні тієї чи іншої компанії. А от політичне зближення Росії та України сприймається як “Переяслав-2” і спричиняє доволі багато галасу з чітким негативним відтінком. Та навіть цей процес мав би стати доволі динамічним для збурення умів мільйонів людей, чого наразі прогнозувати не передбачається, бо проект ЄЕП поки що нагадує гонорею у стадії повільного перебігу і до виборів президента, скоріш за все таким і залишиться. А от вибори президента можуть таким каталізатором стати, особливо, на тлі останніх заяв Президента про опозицію і про вибори. Якщо націонал-демократи втратять свій шанс і Ющенко не стане Президентом, тоді може з’явитися реальний поштовх до побудови справжньої української держави в межах окремо взятої Галичини. Передовсім, це було б вигідно колам, які лобіюють подальше зближення України з Росією, яка скинула із себе машкару лібералізму і знову хоче рулювати на теренах колішньої імперії. Для них відхід чужорідного тіла – Галичини – не сприйматиметься як щось трагічне, адже Галичина ніколи в складі імперії не була. А позбутися малою кров’ю галичан із їхніми ідеями соборності України – річ таки немала, бо тоді практично нікому буде баламутити уми справжніх українців різною крамолою про хитрого і підступного москаля. Тут, як це не парадоксально, стратегічна мета галицького сепаратиста та агентів Москви збігаються, що може спричинити при певному розвитку подій дуже цікаві і несподівані комбінації у політичному плані. Однак у всіх цих розумуваннях є одне але – економічне підгрунтя ідеї про відокремлення.
ПРОТИ – НЕ ТІЛЬКИ ЕКОНОМІКА
Навіть якщо уявити собі, що ідея сепаратизму досягне серед галичан необхідної критичної маси, то на перешкоді цьому стане така річ, як економіка. Галичина зараз на всі сто відсотків інкорпорована в економічну систему України і в багатьох випадках зав’язана як на окремі підприємства, так і на регіони у поставках певної сировини чи матеріалів. Виникнення кордонів, а відтак і трансформація податків та виникнення певних мит може призвести до тимчасового господарського хаосу, який може мати дуже поважні наслідки для економіки краю ( для цього варто згадати хоча б початок 90-х в Україні). Незважаючи на добрі макроекономічні показники упродовж останніх років, Львівська область не може стати економічним локомотивом ідеї сепаратизму, бо це можливо лише тоді, коли якийсь регіон живе ліпше за більшість інших і прагне свої багатства залишати в себе, а не ділити між бідними родичами. А Львівська область є дотаційною і щороку отримує субвенції з державного бюджету. Певна річ, що за відповідних умов цю ситуацію можна виправити, адже в спадок Галичина отримала б контроль над автомобільними та залізничними шляхами, які з’єднують теперішню Україну з Європою чи контроль над частиною нафтогазової труби. Однак є ще одна річ, яка унеможливлює такий варіант – відсутність кадрів нерадянського зразка, які могли б керувати цим новоутворенням. Політики та можновладці у цій державі залишилися б тими самими, що були учора, тільки повноваження декого із них могли б піднятися одразу на порядок, як це було 1991 року в Україні після проголошення незалежності. Старий анекдот каже, що в борделі спочатку змінюють курвів, а потім меблі, але де ж знайти нових і майже цнотливих політиків, якщо більшість із них заразилася бацилою совкової політичної хвороби в її українському різновиді і вилікуватися вже не зможе, ба більше, навіть не в стані буде цей вірус залікувати. Той же досвід каже, що у пострадянських країнах найбільшого успіху домоглися ті, хто різко обмежив присутність в політиці та бюрократичній машині чиновників совєтського зразка. Саме тому можемо з доволі великою ймоіврністю прогнозувати, що найпевнішим варіантом розвитку цього новоутворення були б традиційні українські розбірки довкола того, хто стане ліпшим гетьманом-королем-президентом із залученням на цей раз уже Києва та Варшави у якості арбітрів та закулісних гравців.
Крім того, є ще один аспект, про який мало говорять – інстинкт збереження влади. Можна не особливо сумніватися, що бюрократичний Київ мало б сумнівався перед тим, чи вживати драстичних заходів для збереження територіальної цілісності країни перед загрозою відокрмелення Галичини, бо услід за ними такого ж хліба запрагнули б на Закарпатті, Буковині та Одещині, до прикладу, не кажучи про Крим чи якийсь із прикордонних регіонів на Сході. Ланцюгова реакція такого типу могла б поставити під загрозу існування того, що зараз називають державою Україна, а відтак, чиновники, які могли б втратити можливість порулювати на доволі значній території, спокійно могли б вдатися до адекватної реакції, на кшталт запровадження надзвичайного стану, адже армія та МВС все ще залишається однією з найбільш керованих структур, а на Заході України й поготів – тут розміщені підрозділи, які регулярно беруть участь в миротворчих акціях, а відтак, мають набагато вищий ступінь боєготовності, аніж деінде. А керованість міліції ті ж таки львів’яни мали нагоду спостерігати не один раз, хоча б під час підготовки форуму демократичних сил у Львові. Саме тому ідея сепаратизму найближчим часом не вийде далі за галицький інтелектуальний сепаратизм і герменевтизацію деяких інтелектуальних кіл від загальноукраїнських течій.
МІЖ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЄЮ І ФЕДЕРАЛІЗАЦІЄЮ
На нашу думку, виглядає набагато продуктивнішим обстоювати збільшення повноважень для регіонів. Зокрема, у розрізі теперішньої конституційної реформи галицькій еліті варто було б зійтися з іншими регіональними елітами, аби створити лобі в київських коридорах для того, щоби узаконити старі права – провести адміністративну реформу польської і повернути виборність голів регіональної виконавчої влади. Разом з цим варто було б переглянути формування бюджету – не зверху вниз під час повального збору у Верховній раді, що у реальному житті означає попереднє ходження по кабінетах Кабміну та Верховної Ради і зовсім не безоплатне вибивання коштів на свій район, місто чи область. Крім того, в такий спосіб київські чиновники тримають місцевих колег на короткому повідку. Цьогоріч це було дуже чітко підтверджено, коли депутати-мажоритарники з більшості отримали коштів на капіталовкладення значно більше, аніж їх колеги з опозиції. Щоправда, потім була розіграна рятувальна акція на кшталт “Чіп та Дейл спішать на допомогу” і кошти на реальні потреби регіону знаходилися в залізниці чи Нафтогазу. Зміни в порядку формування бюджету на зворотний дадуть можливість розумним регіоналам дуже чітко впливати на загальнодержавні питання, адже саме від обласних рад буде залежати ступінь фінансування бюрократичної машини та загальних потреб. До цього варто додати ще й те, що в такий спосіб місцева влада нарешті зможе показати себе як реальних менеджерів, а не лише виконавців вказівок з Банкової. Тоді ж стане чітко видно, хто до цієї влади вдатний, а хто просиджує штани у кріслі, адже виборного голову не може зняти Президент, але його можуть зняти виборці шляхом того ж таки референдуму. Певна річ, що у такому випадку існує загроза надмірної регіоналізації, однак це може статися лише у тому випадку, коли центральна влада втратить будь-які важелі контролю, що виглядає доволі сумнівним.
Івась Футуренко.
Ратуша-ForUm