Ті, що залишилися в минулому

Львовом перманентно блукають чутки про “колишніх”. Варто, аби під кимось з обласних чільників захиталося крісло, як у офісах, на вулицях, в трамваях тільки й чути: “Базів повертається!..”, “Ви знаєте, наступним губернатором буде Куйбіда…” чи “Гроші від Сенчука вже пішли кому треба…”. Так уже ми влаштовані, що не хочеться розлучатися з тими, хто залишився у пам’яті (варіанти – у серці, в печінках).

От і тішимо себе час від часу надіями чи ілюзіями про повернення колишніх лідерів. Ті, хто пам`ятають епоху 70 – 80-х, можуть підтвердити: в цей час існував набір майже незмінних персон, які належали до еліти. Ці персони повільно пересувалися по вертикалі – переважно в одному напрямку. Секретар обкому партії – це на довгі роки. Перший секретар ЦК КПУ – це взагалі моноліт. А вже думати про те, що на зміну Генеральному секретареві прийде інша людина – взагалі вважалося крамолою.

Люди, що стояли біля керма влади, були незмінними. Ніхто нікуди не зникав. Ніхто не з`являвся нізвідки. Натомість представники молодшого покоління вже звикли до керівників-одноденок, які сьогодні при владі, а завтра будуть в опозиції, сьогодні у фаворі, а завтра будуть у опалі. Сьогодні людина на слуху, вона має впливи, владу, гроші. Завтра ж вона опиняється за бортом активного суспільного життя. „Де ви тепер, кати мого народу?” – риторично запитував Василь Симоненко на зламі 50 – 60-х років, у той час, коли у фактичну безвість полинули Берія, Молотов, Каганович, Малєнков та інші соратники Сталіна, чиї імена раптом зникли з перших сторінок друкованих видань, але все ще жили в людській пам`яті. Звісно, несправедливо називати нинішніх керівників „катами” (перефразовуючи бразильський афоризм початку ХХ століття, скажемо: „не нападаймо на політиків – вони керують так, як уміють”). Але все одно, цікаво: де ж ви тепер..? Ті, хто управляв Львівщиною протягом останніх шести років? Ті, до кого зверталися з проханнями та надією львів`яни та мешканці області? Ті, проти кого були скеровані наші мітинги та пікети? Де ви тепер?

МИХАЙЛО ГЛАДІЙ

Михайло Васильович Гладій, який двічі вступив у ріку львівського губернаторства, залишив помітний слід у історії Галичини. Саме завдяки йому відбувся прихід аграрної команди до керівництва областю. Саме він став найбільш успішним продуктом цієї команди, сягнувши небачених – як для вихідця зі Львівщини – висот в сучасному українському істеблішменті. Після свого першого перебування на посаді губернатора, Михайло Васильович перейшов на роботу в Київ – на посаду віце-прем`єр-міністра з питань аграрної політики в уряді Валерія Пустовойтенка. Гладієві вдалося зберегти свою посаду і в уряді Віктора Ющенка. Щоправда, навесні 2001 року, під завісу перебування Ющенка біля керма виконавчої влади, Михайло Гладій приїхав знову до Львова – знову на посаду губернатора.

Другий прихід Гладія у Львів продемонстрував, що Михайло Васильович багато чому навчився у Києві. Він суттєво відрізнявся від того Гладія, до якого львівський загал звик протягом 1997 – 1999 року. Гладій почав демонструвати неабиякі політичні здібності. При цьому відчувалося, що у Львів він повернувся ненадовго – душею він був у Києві. Та й тілом – частіше за все – також. Його підлеглі часто нарікали на нього в стилі бояр князя Святослава: „Ти, княже, чужої землі шукаєш, а за свою не дбаєш”. Пояснень такої поведінки Гладія було декілька. По-перше, жоден політик, скуштувавши столичної влади, не зможе стати нормальним регіональним лідером. По-друге, Михайло Гладій у цей час очолював Аграрну партію України – і мусів значну частину часу та уваги приділяти партійним справам, перебуваючи у Києві, в офісі на вулиці Рейтарській. По-третє, Гладій готувався до виборчої кампанії 2002 року і, як лідер АПУ, став одним зі стовпів блоку „За єдину Україну”. До честі Михайла Гладія, він уникав критики свого колишнього шефа Віктора Ющенка. Навпаки: він всіляко намагався продемонструвати навність добрих стосунків між ним та Ющенком.

На сьогоднішній день Михайло Гладій залишається одним з лідерів Аграрної партії України (хоча останнім часом реальні лідерські позиції Гладія партії похитнулися) та народним депутатом України. Йому вдалося створити свою фракцію в Верховній Раді. Більше того: він має добрі налагоджені зв`язки з іншими фракціями, маючи своїх „агентів впливу” у різних політичних таборах. Скаімо, тісні стосунки у Гладія з Валерієм Пустовойтенком. Більш ніж тісними є стосунки Гладія з Олександром Ярославським (фракція „Демократичні ініціативи”). Одним із найближчих приятелів Гладія важається Іван Томич (фракція „Наша Україна”) – колишній голова Асоціації фермерських господарств України. Тому чутки про політичну смерть колишнього львівського губернатора можна вважати передчасними. Але до Львова він навряд чи вже повернеться.

СТЕПАН СЕНЧУК

Колишній губернатор Львівської області після своєї відставки навесні 2001 року на деякий час перейшов на дипломатичну роботу, працюючи торговим атташе України в Болгарії. Проте наприкінці того ж року Степан Романович повернувся в Україну і навіть подумував про те, аби висунути свою кандидатуру на виборах до Верховної Ради України по одному з мажоритарних округів. Щоправда, зваживши усі „за” і „проти”, Сенчук утримався від участі у виборчій кампанії. Він розумів, що у нього – надто багато ворогів і надто слабкі тили для реальної боротьби за депутатський мандат.

Варто нагадати, що Степан Сенчук став першим львівським політиком, який почав відверто боротися з головою ДПА у Львівській області Сергієм Медведчуком, і – до речі – у цій боротьбі Сенчука ніхто не підтримав! Ім`я Сенчука називалося серед ймовірних кандидатів на посаду голови Львівської обласної адміністрації навесні 2002 року, коли Михайло Гладій перейшов на роботу у парламент. Однак тоді фортуна посміхнулася Мирону Янківу. Нині Степан Сенчук займається переважно бізнесовими справами. Він контролює фірму „ЕкоЛан” – потужного гравця на ринку переробки сільськогосподарської продукції та виробництва поліетилену. Під контролем Сенчука перебуває ряд магазинів у Львові. Говорять про його зацікавленість ринком нафтопродуктів.

Не полишає Степан Романович і інтересу до політики. За неперевіреними даними, Степан Сенчук нині тісно співпрацює з народним депутатом України Петром Димінським у якості радника з політичних питань. Наразі рано списувати Сенчука з політичних рахунків. Його „зірка” ще не зайшла і він ще скаже своє слово.

РОМАН ШМІДТ

Колишній заступник голови Львівської обласної державної адміністрації, член Народного руху України Роман Іванович Шмідт у 1998 році став народним депутатом України. Однак у 2000 році він полишив депутатський мандат, перейшовши на роботу у виконавчу владу. Шмідта було призначено заступником міністра аграрної політики. Після реорганізації Кабінету Міністрів у травні 2001 року, Шмідт став заступником державного секретаря Міністерства аграрної політики.

У липні 2003 року Шмідта було увільнено від виконання обов`язків. А у жовтні цього року співробітниками Управління по боротьбі з організованою злочинністю Полтавської області було порушено кримінальну справу за фактом перевищення службових повноважень колишнім заступником міністра аграрної політики Романом Шмідтом. Працівниками УБОЗ було встановлено, що у листопаді 2000 року Шмідт, домовившись з директором Кременчуцького державного оптового продовольчого ринку (Кременчуцький ДОПР), підписав листа, що дозволяв Кременчуцькому ДОПР виступити співзасновником Кременчуцького районного агроторгового дому. Стосовно Кременчуцького ДОПР арбітражний суд Полтавської області порушив справу про банкрутство, майно було арештовано і його розпорядником виступило Кременчуцьке відділення банку „Україна“. Шмідт затвердив акт про передачу основних коштів Кременчуцького ДОПР районному агроторговому дому на суму 8,226 мільйона гривень. Після цього директор Кременчуцького ДОПР Володимир Кравченко підписав протокол засновницьких зборів фундаторів нової компанії „Агроторговий дім „Атлан“, затвердивши акт передачі -прийому майна від Кременчуцького ДОПР на суму 7,963 мільйонів гривень.

Законодавство забороняє без узгодження з розпорядником майна вносити майно підприємства-боржника як внесок до статутного фонду створеного господарського товариства. Вказані порушення виявилися тільки зараз, коли документація і майно ліквідованого банку „Україна“ перейшло до „Приватбанку“. За даним фактом працівники УБОЗ порушили кримінальну справу за статтею 365, яка передбачає покарання у вигляді позбавлення волі терміном від 3 до 8 років без права займати відповідну посаду.

ВАСИЛЬ БАЗІВ

Василь Андрійович Базів став своєрідним уособленням реакційних сил і мракобісся на Львівщині. Принаймні, саме в такій іпостасі він – колишній журналіст – залишився у пам`яті інших львівських журналістів. Насправді Василь Базів відігравав важливу роль, будучи справжім „мозком” аграрної команди протягом 1996 (ще до приходу до влади) – 2000 років.

Влітку 2000 року Василь Андрійович назавжди покинув Львівщину, подавшись на „завоювання” нових висот у політиці. На початку 2000 року поширилася інформація про бажання В.Базіва посісти посаду посла України у Ватикані. Після співбесіди з Міністром закордонних справ України Б.Тарасюком В.Базів не склав іспиту з англійської та латинської мов. Тому призначення не затвердили. Потім В.Базів готував клопотання від імені партій регіону про призначення його на роботу у Ватикан. Реально він все-таки домігся призначення на дипломатичну роботу – у Канаду. Спершу був другим секретарем посольства України у Канаді. В дипломатичних колах потирали руки: “Ну, нехай він спробує спрацюватися з Юрієм Щербаком!” Не спрацювався… Довелося переходити на роботу Генеральним консулом України у Канаді. Українська громада Торонто сприйняла це призначення з обуренням. Згодом Борис Тарасюк в інтерв’ю радіо “Ініціатива” у Львові заявив, що він, як Міністр закордонних справ, докладав усіх зусиль, аби не допустити Базіва до дипломатичної роботи, оскільки мав достовірну інформацію про те, хто такий Базів і чим він займається. Анатолій Зленко, виступаючи у Львові в 2001 році, отримав записку: “Як ви оцінюєте дипломатичну діяльність Базіва?”, на яку відповів щирим здивуванням: “А хто такий Базів? Я не знаю такої людини”. На той час Базів посідав не останню сходинку в дипломатичній ієрархії України.

Перебуваючи у Канаді, Базів займав ряд дипломатичних посад (радник посольства, генеральний консул України у Торонто). Під час перебування на посаді генерального консула Базіву довелося зіткнутися з “незручними” демонстраціями канадських українців (консульство Базіва припало на період “касетного скандалу”).

Наприкінці 2001 року Василь Базів повернувся в Україну і став спершу куратором Західних областей України від Адміністрації Президента, згодом – радником і консультантом Президента. У квітні 2002 та у травні 2003 року Базів називався серед імовірних претендентів на пост губернатора Львівської області. У червні 2003 року Василь Базів очолив створене (подейкують, спеціально для нього) Головне аналітичне управління при Адміністрації Президента України. За неперевіреними даними, дві промови Президента, з якими той виступив у червні та серпні 2003 року, готував саме Василь Базів. Принаймні у червневій промові, що стосувалася політичної реферми, відчувається виразний базівський стиль. З приводу нового призначення інтернет-видання „Форум” писало: „Українська журналістика може розслабитися і спробувати отримати задоволення. Вам здавалося, що в Україні мало свободи слова? Тепер вам здасться, що ми жили за Афінської демократії. Можна очікувати, що Базів лише на час виборів обмежиться Західною Україною, а відтак перейде й на більш відповідальні посади. Наприклад, він чудово показав свої навики розмов з редакторами і журналістами у Львові напередодні президентських виборів!”.

На щастя, побоювання київських журналістів виявилися не більше, ніж просто побоюваннями: Василь Базів на київському рівні показав себе іншим Базівим – більш спокійним, більш кабінетним, без додаткових претензій на здійснення влади і без надмірних амбіцій. Можливо, він сягнув кар`єрної вершини. Хоча… Він ще надто молодий і надто перспективний.

Ось так – ми коротко пройшлися по чотирьох „колишніх”, які є „колишніми” лише для Львівщини. Список львівських політиків у Києві, яких час від часу “сватають” на найвищі посади в області, можна продовжити – Василь Куйбіда, Орест Фурдичко, Тарас Стецьків. Чутки, як правило, не справджуються. Проте про жодного з них не варто говорити у минулому часі з загальноукраїнської перспективи. Просто ці люди виросли з коротких штанців регіональної політики і, очевидно, ще продемонструють свої можливості і вміння в політиці та бізнесі на рівні Києва. Іншими словами, якщо раніше ці люди були героями львівських хроніх, то тепер їх імена перекочують у хроніки столичні.